Олена Іванівна з’явилася в моєму житті після розлучення, як несподіваний квітневий дощ — начебто незначна подія, але згодом стало зрозуміло, що вона принесла серйозні зміни.

Коли я розривала стосунки з її сином, Богданом, то щиро вірила: ця жінка назавжди зникне з мого життя.

За сім років нашого шлюбу вона трималася від нашої родини на відстані, наче ми були тимчасовою незручністю в її розміреному пенсійному графіку. Онука, Михайлика, бачила хіба що на великі свята, дарувала йому недорогі книжки з розділу «Все по 40 гривень» або цукерки, термін придатності яких майже сплинув.

Михайлик, мій дванадцятирічний син, до бабусі не надто й тягнувся — діти відчувають байдужість значно тонше, ніж дорослі.

А потім сталося розлучення. Богдан за останні два роки нашого спільного життя перетворився на геть чужу людину: грубий, байдужий до мене, до сина, постійно десь пропадав. Гроші додому приносив нерегулярно, зате витрачав їх на власні потреби легко і невимушено.

Спав на дивані, йшов до друзів на кілька днів, повертався похмурий і невдоволений. З Михайликом спілкувався мало. Я терпіла, доки не усвідомила — це більше не зміниться. Я сама прийняла рішення піти, забравши сина.

Ми жили в орендованій квартирі, тому я просто зібрала речі і переїхала до своєї мами. Нехай у тісноті, але подалі від емоційної напруги.

Олена Іванівна зателефонувала через тиждень після офіційного оформлення розлучення. Голос у неї був такий співчутливий, навіть лагідний:

— Катрусю, люба, як ви там? Як мій хлопчик?

Я здивувалася. За всі роки нашого знайомства вона жодного разу не називала Михайлика «моїм хлопчиком». Зверталася до онука офіційно, наче до сусідської дитини.

— Дякую, що поцікавилися. У нас все гаразд.

— Ох, що ти! Як же я можу не цікавитися? Михайлик же мій онук, рідна кровиночка. Ти там тримайся, Катюшо. Чоловіки вони такі… Мій Богдан теж із непростим характером.

«Непростий характер» — це вона ще дуже м’яко сказала. Богдан останнім часом став просто нестерпним. Але тоді мені здалося зворушливим, що мати намагається його виправдати.

— Якщо що, дзвони, не соромся, — додала Олена Іванівна. — Ми ж тепер із тобою вдвох Михайлика виховуємо.

Я подякувала, хоча потай сумнівалася, що вона справді збирається брати участь у вихованні онука. Але її слова були приємні.

Телефонувати вона почала регулярно. Спочатку раз на два тижні, потім частіше. Розпитувала про Михайлика, цікавилася моєю роботою в місцевому відділенні банку, скаржилася на здоров’я. І, звісно, розповідала про Богдана: як він живе, що купує, куди витрачає гроші.

— Уявляєш, нові диски на машину поставив за 12 тисяч гривень! — обурювалася вона. — А мені на ліки дає з великим небажанням, зі скандалом.

— Важко на одну пенсію, — співчувала я.

— Ой, не кажи! Гроші мізерні. А ціни ж як ростуть! То в ресторан піде з тією своєю новою знайомою, то ще куди. А про матір забуває.

Олена Іванівна ніколи не говорила прямо, що Богдан погано до неї ставиться, але між рядками читалося саме це. Я їй вірила — знала свого колишнього чоловіка. Він завжди був егоїстом, навіть зі мною та сином особливо не зважав на наші потреби під кінець шлюбу. Платив лише аліменти з мінімальної зарплати, про більші суми навіть слухати не хотів.

Ці розмови тривали по годині, іноді більше. Олена Іванівна розповідала про сусідів, ціни в магазинах, про свої болячки. Бідкалася, що самотньо їй, що Богдан рідко навідує.

— А як у вас справи? — запитувала я.

— Та які в мене справи… Виживаю потихеньку. То до лікаря треба сходити, то аналізи якісь здати — все грошей коштує. А де їх взяти?

Вона ніколи прямо не просила допомогти в тих перших розмовах. Просто повідомляла мені про свої труднощі. Я слухала і думала — справді, важко літній людині самій давати собі раду.

Я працювала старшим економістом у відділенні комерційного банку вже десять років. Зарплата була помірна — близько 20 тисяч гривень. Плюс я вела звітність для двох невеликих приватних підприємців на віддаленні. На місяць виходило близько 30 тисяч. На двох із Михайликом вистачало. Я зняла невелику двокімнатну квартиру. Залишалося на побут, одяг, їжу. Жили скромно, але без великих потреб.

Михайлик ріс спокійним хлопцем. Навчався добре, ходив у секцію дзюдо, спілкувався з друзями. На батька не скаржився, хоча Богдан бачився з ним рідко і спілкувався якось натягнуто.

Аліменти платив мінімальні. Офіційно отримував лише «мінімалку», решту — «в конверті». Змусити його через суд сплачувати більше не вдалося.

Перше прохання про допомогу надійшло від Олени Іванівни за півроку після розлучення. Подзвонила ввечері, голос засмучений:

— Катюшо, вибач, що турбую. Але в мене така ситуація… Направили на обстеження, а грошей зовсім немає. Богдан відмовився допомогти — каже, досить уже хворіти.

— Що за обстеження?

— Та УЗД треба зробити, аналізи різні. У сумі тисячу гривень виходить. Я б сама впоралася, але пенсія вже закінчилася, а до нової ще тиждень.

— А що лікарі кажуть? Терміново потрібно?

— Ну як сказати… Краще швидше. Повернути постараюся до пенсії, чесне слово.

Я не стала довго роздумувати. Тисяча гривень — не такі великі гроші, а жінці справді може бути погано.

— Зараз переведу на картку.

— Ой, Катрусю, дякую тобі! Я тобі так вдячна! Повернути обов’язково постараюся.

Через півгодини гроші були на її рахунку. Олена Іванівна ще раз подякувала, пообіцяла віддати борг.

Але грошей вона не повернула. Я не нагадувала — якось незручно вимагати з літньої людини.

Минув місяць. Олена Іванівна телефонувала регулярно, цікавилася нашими справами, розповідала новини. А потім знову попросила допомогти:

— Катюшо, ти вибач, що знову звертаюся. В аптеці така хороша акція на ліки, які мені постійно потрібні. Знижка велика, але грошей із собою не було. Ти не могла б триста гривень на картку скинути?

— Звісно, зараз переведу.

— Ой, дякую! Ти така добра!

Потім були ще прохання. То на продукти не розрахувала в магазині. Вона телефонувала прямо біля каси і благально просила перевести на картку суму, якої бракує. Суми були невеликі — триста, п’ятсот, іноді сто гривень. Я не вважала це проблемою.

Олена Іванівна завжди дзвонила у критичний момент — чи то стоїть на касі в магазині, чи то вже в аптеці, чи то завтра відключають комунальні послуги. Часу на роздуми не залишалося.

— Катрусю, виручай! Стою на касі, вісімдесят гривень не вистачає до суми!

— Хвилину, зараз переведу.

— Ой, ти золото! Що б я без тебе робила!

Я звикла. Це стало частиною рутини — раз на два тижні Олена Іванівна дзвонила, просила невелику суму, я переказувала. Мені було шкода стареньку, якій рідний син не допомагає.

Тим часом у Богдана відбувалися зміни. Він знайшов собі нову жінку — Світлану, їй було тридцять років. Познайомилися у фітнес-центрі, куди він раптом почав ходити.

Світлана працювала інструктором, виглядала яскраво, стежила за собою. За півроку вони з’їхалися, ще за півроку одружилися.

Михайлик розповідав мені про це без особливих емоцій:

— Тато одружився. Каже, у мене тепер тітка Світлана.

— І як тобі Світлана?

— Нормально. Вона гарна. І готує смачно. Але зі мною майже не розмовляє.

Богдан із появою молодої дружини наче переродився. Почав заробляти більше, купив нову, більш комфортну машину, змінив стиль одягу. У соцмережах постійно викладав фотографії щасливої пари — то в ресторані, то на курорті, то просто в обіймах.

А потім у них народилася дитина. Син, якого назвали Назаром. Богдан був на сьомому небі від щастя. Розповідав Михайлику про братика, показував фотографії, купував іграшки та візочки.

— Він тепер зовсім інший, — казав мені Михайлик після чергової зустрічі з батьком. — Весь час про малюка розповідає. А зі мною наче не знає, про що говорити.

Мені було боляче за сина, але я намагалася не показувати. Пояснювала, що у тата зараз нова сім’я, маленька дитина потребує багато уваги.

— А я що, не син йому?

— Звісно, сину. Просто тато зараз дуже зайнятий.

Олена Іванівна теж розповідала про появу другого онука. З ентузіазмом, якого не було, коли народився Михайлик:

— Уявляєш, який красунчик! Очі блакитні, як у Богдана в дитинстві! Я вже до них їздила, допомагала Світлані.

«А до нас ви не приїжджаєте допомагати», — подумала я, але вголос нічого не сказала.

— Богдан тепер зовсім інша людина. Світлана його змінила. Такий турботливий став, уважний. Щодня подарунки привозить.

— Це дуже добре.

— Так, звичайно. Правда, на мене часу ще менше залишається. Каже — мамо, ти ж доросла, сама впораєшся. А в нього сім’я, дитина маленька.

У її голосі була образа, але вона намагалася приховати її за видимим розумінням.

За два роки таких дрібних прохань про допомогу нагромадилося на відчутну суму. Якось я підрахувала — близько 15 тисяч гривень. Для мого бюджету це було відчутно, але я не шкодувала. Думала — допомагаю бабусі Михайлика, це правильно.

Але поступово я помітила, що щось змінилося в наших розмовах. Олена Іванівна почала дзвонити поговорити рідше, але просити частіше. І тон став інший — не просить, а вимагає.

— Кать, скинь п’ятсот гривень на ліки, — коротко говорила вона.

Без вибачень, без довгих пояснень. Як належне.

— А що за ліки? — запитувала я.

— Звичайні, які завжди купую. Тиск скаче.

Я переказувала гроші, але всередині зростало відчуття дискомфорту. Олена Іванівна перестала цікавитися нашими справами, не питала про Михайлика. Телефонувала лише коли потрібні були гроші.

А ще мене бентежило інше. За два роки, що ми спілкувалися після розлучення, вона жодного разу не запропонувала допомогти з онуком. Ніколи не сказала — давай заберу Михайлика на вихідні, сходимо кудись. Не купувала йому гідних подарунків. На дні народження приносила ті ж дешеві книжки чи цукерки зі знижкою.

— Вибач, дорогенький, що небагато, — казала вона Михайлику. — У бабусі грошей зовсім немає.

А через тиждень просила у мене кілька сотень на «термінові справи».

Михайлик ніколи не скаржився, але я бачила, що йому сумно. Інші діти розповідали, як їхні бабусі та дідусі балують, возять на дачу, купують подарунки. А в нього бабуся була лише номінальна.

Останньою краплею стала розмова два місяці тому. Олена Іванівна зателефонувала ввечері, голос був схвильований:

— Катя, мені терміново дві з половиною тисячі гривень потрібні. На лікування зубів. Біль терпіти не можу.

— Може, попросіть у Богдана? Він же ваш син, має про вас дбати.

— Та куди там! Він сказав — мамо, сама давай собі раду. У нього сім’я, дитина маленька. Всі гроші на Назарчика витрачає.

— Виходить, на нову дитину гроші знаходяться, а на рідну матір — ні?

— Ну що ти хочеш, Катрусю… Молода дружина вимагає все найкраще. А я ж нікуди не дінуся, потерплю.

«Нікуди не дінуся» — ця фраза зачепила за живе. Значить і зі мною можна не церемонитися, бо я «нікуди не дінуся»?

Але я все одно надіслала гроші. За старою звичкою.

Після цієї розмови я почала аналізувати ситуацію. Два роки я допомагала жінці, яка жодного разу не поцікавилася всерйоз життям мого сина. Яка дарувала йому копійчані подарунки, але справно вимагала в мене фінансової підтримки. Яка з ентузіазмом розповідала про нового онука, але до старшого ставилася байдуже.

Скільки я їй дала? А що отримав мій син натомість? Дешеві книжки та байдужість.

І ось учора, після тижня мовчання, Олена Іванівна зателефонувала знову. Голос був діловий, поспішний:

— Катя, завтра у мого онука день народження. Рочок виповнюється.

Я не одразу зрозуміла, про кого мова. Потім дійшло — про Назара, сина Богдана від нової дружини.

— Вітаю, — сказала я нейтрально.

— Та що там вітати… Хочеться гарне свято влаштувати, а грошей катастрофічно не вистачає. Богдан дав тільки на торт і трохи на частування. А треба ж і подарунки купити, і стіл накрити як слід — гості ж прийдуть.

— Ну… це ж їхнє сімейне свято, нехай самі й організують.

— Звісно їхнє! Але ж я бабуся, розумієш? Соромно буде, якщо нічого путнього не зможу подарувати онуку. Перешли гроші на день народження мого онука. П’ять тисяч гривень цілком вистачить.

Я сиділа на кухні, дивилася у вікно на осіннє подвір’я. Михайлик робив уроки у своїй кімнаті. Звичайне життя звичайної сім’ї. І раптом це прохання — дати грошей на свято чужої дитини.

«Мого онука», — сказала вона. Того самого, заради якого вона не має часу та уваги для старшого онука. Того, чия мати отримує від Богдана всю турботу та любов. А мій Михайлик — що, не онук?

— Олено Іванівно, — сказала я повільно, — а для Михайлика ви колись свято влаштовували?

— Що ти маєш на увазі? — у її голосі почулося роздратування.

— День народження, Новий рік. Коли востаннє дарували йому подарунок дорожчий за триста гривень? Коли пропонували забрати його на вихідні, з’їздити кудись разом?

— Слухай, це… здоров’я не дуже. Та й хлопчик уже великий, сам усе розуміє.

— Зрозуміло. Але для однорічної дитини здоров’я дозволяє організовувати свята?

— Ну що ти чіпляєшся? Ситуація ж особлива! Малюку перший рік народження відзначаємо!

— А Михайлик дванадцять днів народження відзначив. І що?

— До чого тут Михайлик? Я ж не для нього прошу!

— Саме так. Ніколи не просите. І не пропонуєте. А тепер вимагаєте грошей на іншу дитину.

— Катя, ти що, зовсім озлобилася? Я ж до тебе з доброю душею!

— Ваша добра душа лише в тому, що ви регулярно просите в мене гроші. За два роки жодного разу не допомогли мені чи Михайлику. Навіть не поцікавилися як слід, як ми живемо.

— Так я ж сама літня! Мені самій допомога потрібна!

— Тоді просіть у сина. У того, якого є однорічна дитина!

— Та він же не дає! Каже, його і так усе влаштовує!

— Значить, простіше просити у колишньої невістки?

Олена Іванівна обурилася:

— Які вимоги! Я просто прошу допомогти родичці!

— Я вам не родичка, Олено Іванівно.

— Як це не родичка? У нас спільний онук!

— У нас був спільний онук, поки я була одружена з вашим сином. Зараз я просто мати дитини, яку ви бачите раз на півроку і якій даруєте найдешевші цукерки.

— Катюшо, ну що ти! Михайлик мені дорогий!

— Повторюю — я не ваша родичка, щоб фінансувати ваші особисті потреби.

Тиша в слухавці.

— Як це потреби? Онук же!

— Ваш улюблений онук, для якого ви готові витрачати гроші. А для іншого онука у вас ніколи нема нічого.

— Ну, і що тепер? Зовсім допомагати перестанеш?

— Перестану. Звертайтеся до сина. Або до його дружини. Нехай вони організовують свято своїй дитині.

Я поклала слухавку.

Михайлик визирнув зі своєї кімнати:

— Мамо, то була бабуся?

— Так.

— А чому ви сварилися?

Я подивилася на сина. Високий дванадцятирічний хлопець, серйозний не по роках. Відмінник, помічник по дому. Ніколи не нарікає на відсутність батька, не просить дорогих речей. Росте спокійною, врівноваженою дитиною.

— Не сварилися. Я пояснила, що не даватиму більше грошей на чужі свята.

— А вона що, просила на день народження Назара?

— Так.

Михайлик кивнув:

— Зрозуміло. А мені вона ніколи нічого путнього не дарує. Тільки ті книжки дешеві.

Він сказав це спокійно, без образи. Просто констатував факт. Але мені стало соромно — два роки я фінансово підтримувала жінку, яка мою дитину навіть онуком до пуття не вважає.

Телефон мовчав три дні. Потім надійшло повідомлення:

«Катя, може, таки поговоримо нормально? Не варто сваритися через такі дрібниці.»

«Дрібниці». П’ятнадцять тисяч гривень за два роки, байдужість до мого сина, постійні вимоги грошей — це все дрібниці.

Я не відповіла на повідомлення.

Життя увійшло у нове русло. Гроші, які раніше йшли Олені Іванівні, я почала відкладати. Михайлику купила новий велосипед, записала його до художньої школи. Ми з’їздили на осінні канікули до Львова — вперше за багато років.

— Мамо, а чому ми раніше нікуди не їздили? — запитав Михайлик, розглядаючи площу Ринок.

— Грошей не вистачало. А тепер я їх витрачаю на нас, а не на сторонніх людей.

Він кивнув, нічого більше не спитав. Розумна дитина.

Більше Олена Іванівна не дзвонила. Зрідка надсилала повідомлення то привітати зі святом, то просто «як справи». Я відповідала коротко, ввічливо.

Я більше не жалкую про те, що перестала її фінансово підтримувати. Співчуття — це не довічне зобов’язання. І родинні зв’язки — не виправдання для маніпуляцій.

Ми з Михайликом живемо своїм життям. Спокійно, гідно, без чужих проблем на шиї.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.