fbpx

Більше тижня тому сусідка моя подзвонила: “Тримайся, Лідо, але твоєї батьківської хати більше немає”. Я з чоловіком швиденько поїхали в село, але хати вже не застали. Так сумно було мені на душі, а чоловік ходить і посміхається собі

Зараз мені так важко на душі. Можливо, хтось не зрозуміє та лише подумає, що я сама собі вигадую якісь проблеми і негаразди, але для мене це справжнє непорозуміння – вогонь забрав мою дачу, вірніше хатинку моїх батьків, хоча давно в ній ніхто не жив вже.

На жаль, не стало повністю невеличкого двокімнатного будиночка з просторою великою верандою. А ще ж не так давно ми з чоловіком зробили там невеличкий ремонт! А тепер все пропало, нічого не залишилося там зовсім. Я так після того сумувала, що й словами не передати тепер.

Мій чоловік, правду кажучи, цей будиночок дуже не любив. Навіть відвозити мене на вихідні не хотів, адже я там залишаюся зазвичай на 2 дні, а йому хтось вдома поїсти повинен приготувати, та й не хочеться бути одному йому.

Просила я Андрія часто залишатися зі мною, але він відмовлявся: “Ти мені зараз тут роботи купу знайдеш, як завжди, а я цього не хочу зовсім”. Доводилося давати пару десяток гривень місцевим чоловікам, щоб вони допомогли щось там полагодити мені, підкопати, чи води наносити, чи скосити траву. Андрія це теж дратувало – мовляв, мені зайвий раз не дозволиш щось купити, економиш на всьому, а іншим он любителям сивенької – запросто гроші даєш, вони ж не безкоштовно це роблять.

А коли вже було тепло і я збиралася на вихідні в село, якраз розсади помідор і перцю купила посадити, дзвонить мені сусідка:

“Тримайся, Лідо, але твоєї батьківської хати більше немає!”

Я мало не впала. Мчимо швидко з Андрієм на машині і бачимо – димок ще над нашою ділянкою. Приїхали на попелище лише суцільне.

Але, щиро кажучи, поки ми ходили по чорній ділянці, я бачила, як не прикро, неприкриту радість свого чоловіка. Ходить, посміхається він наче, жарти говорить якісь недоречні. Кричу на нього, а він:

“Та мені хочеться перехреститися від радості, щоб ти тут не працювала так важко, ти ж тут стільки витрачала грошей і сил!”

Запропонував Андрій мені продати цю землю хоч за копійки, але щоб на цій дачі була поставлена ​​крапка. Ну вже ні, ця дача дорога мені не тільки як відпочинок, а й як пам’ять про батьків! Дочки наші виросли, заміж вийшли, внуки є, вони відпочивати ще будуть приїжджати частенько сюди, на цю земельку, до цього будиночка.

Справа в тому, що в місті зараз не так і безпечно, світло вимикають, немає тепла, а в селі простіше, особливо взимку, тут криниця є, город, садок великий, от хатину розбудувати маленьку та гарну добре було б. Та й на старості ми могли б з Андрієм тут жити. Адже ніхто не знає, як завтра складеться життя.

Що робити – пішла брати кредит! Мені не дали – зарплата маленька у мене, а пенсії ще немає. Прошу Андрія взяти на себе, він не хоче, ясна річ. Кажу – давай продамо нашу трикімнатну квартиру, візьмемо меншу, та хоч гарну однокімнатну, але вибудуємо цей будиночок для нас усіх разом.

Андрій мій сердиться: так її мої батьки цю трійку отримали, ні за що не продам. Але я теж в ній власниця, і кажу чоловікові, що навіть розлучитися з ним готова, якщо так, мовляв – продам свою частину, відбудую дачу і буду там жити! А ти як хочеш! Не дивлюся навіть на те, що майже 30 років ми з ним у шлюбі, але батьківська хата мені теж дорога мені дорога!

Я вже до чоловіка і по доброму пробувала просити, і пояснювала, і плакала, а він все ніяк. Кажу:

“Ну навіщо нам ця трикімнатна велика квартира, нам потрібна ж лише спальня і кухня – все, більше нічого!”

А він мені каже:

“А ти про дітей своїх подумала? У нас дві дочки, що після нас їм дістанеться? Твоя маленька хатина?”

Я не знаю що робити мені. І батьківської хати шкода, вона мені дорога, мені так добре там, ніхто мене не розуміє. Ну от що робити зараз мені?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page