Так склалося, що все своє життя я прожила в невеличкому селі в якому виросла.
Після закінчення місцевого коледжу я вирішила згодом не вступати до вищого навчального закладу, хоча дуже хотіла поїхати в місто, адже там є багато можливостей для молодої людини.
Але моїм батькам потрібна була допомога, тому поїхати та покинути їх в мене не було змоги.
В мами й тата я одна дитина, тому надіялись вони лише на мене.
Коли мені було вже за тридцять років, я толі вийшла заміж і згодом народила двійню, стала щасливою матусею.
Чоловік мій також був з нашого села, ми були знайомі з ним ще з самого дитинства.
Але сімейне життя в нас не склалося зовсім, на жаль, тому після двох років спільного життя ми з моїм чоловіком розлучилися, на жаль.
Відтоді дітей своїх я виховувала сама.
Згодом чоловік мій поїхав за кордон на заробітки в Польщу.
Відтоді про дітей наших навіть і не згадував він.
Добре, що хоча б аліменти сплачував вчасно, хоча то були суцільні копійки, адже за ті гроші багато не купиш, а на дітей витрати великі, на них не особливо зекономиш.
В селі роботи практично немає, зарплати в людей дуже низькі.
Все життя я пропрацювала продавщицею в маленькому сільському магазині, який знаходиться недалеко від нашого дому.
За це я отримувала суцільні копійки.
Ми з мамою й татом тримали досить таки велике господарство, а коли вони постаріли, то не могли нічого робити по господарству.
Я теж не могла все осилити сама, адже двоє дітей, старенькі батьки, робота, тому довелося продати корову, а город лише маленький шматок садила, так як не встигала одна за всім.
Діти мої ростуть, я заробляю мало, а мені так хочеться дати їм краще майбутнє, тому я вирішила їхати в столицю, там давно вже живе моя подруга.
Вона правда орендує квартиру, але каже, що спочатку візьме мене до себе, щоб я не шукала житло, а коли я влаштую дітей і знайду роботу, тоді можу подумати про окрему квартиру, якщо захочу.
Загалом я вже все вирішила, стала збирати речі, лишилося тільки звільнитися з магазину, але то зовсім не важко для мене.
Та згодом про мої наміри дізналася вся родина.
Тоді всі родичі стали приходити до мене і дзвонити мені.
Запитувати, що я там собі надумала в такий непростий час.
Як я можу залишити маму й тата одних на старість?
Усі говорять, що совісті у мене немає, адже коли мені було важко, то я сиділа біля батьків, а зараз їх самих залишаю, лише про себе думаю, бо хочу влаштувати своє особисте життя.
Але я не розумію, яке їм діло до нас, у батьків є пенсія, вони поки самі ще можуть щось робити.
Але й діти теж важливі мені, хочу дати їм гарну освіту, хороше майбутнє, цього ніхто не зробить крім мене.
Але в селі таких перспектив немає, тому мені варто збиратися в місто.
Звісно, що батьків з собою я взяти не можу, ми аби собі раду дали, тому вони й залишаються в селі.
Родина моя вже й батьків проти мене налаштовує, мама вже стала говорити, що можливо я маю залишитися в селі.
Їй люди сказали, що на старості років донька має жити з ними.
От що робити з цими людьми?
Чому кожен старається лізти в мою сім’ю і давати мені якісь поради?
Невже тому, що ми в малому селі і тут всі всіх знають?
Фото ілюстративне.