— Постарайся сьогодні вечерю зробити затишну, — кинув Юрій, поправляючи комір сорочки перед дзеркалом у передпокої. — Прийде керівництво, хочу, щоб вечір пройшов на рівні.
Лариса мовчки кивнула, продовжуючи нарізати хліб. Шматочок застряг у горлі, коли чоловік, не повертаючи голови, додав: — І взагалі, Ларо, підбери собі щось пристойне з одягу. Бо іноді здається, що ти зовсім перестала за собою стежити. Мені перед людьми ніяково.
Двері грюкнули, залишивши по собі різкий запах дорогого парфуму та гіркоту невисловлених слів. Лариса завмерла біля столу. Вона подивилася на своє відображення у блискучому боці металевого чайника. Сорок три роки. Тонкі зморшки біля очей, втомлений погляд і пасмо сивини, яке вона все ніяк не встигала зафарбувати між приготуванням обідів та прибиранням.
Коли це сталося? Коли вона перетворилася з тієї дзвінкої дівчини з сяючими очима, яка колись підкорила молодого амбітного Юру, на безіменну «господарку дому», яку зручно мати під рукою, але незручно показувати колегам?
Квартира зустріла її звичною тишею. Вісімнадцятирічний Данило вже пішов до університету, чотирнадцятирічна Вікторія ще ввечері попередила, що залишиться у подруги готуватися до контрольної. Тільки вона, порожня кухня і нескінченний список справ: прання, прасування, базар, «пристойна вечеря».
У супермаркеті Лариса механічно клала до кошика продукти. Біля каси попереду стояла молода жінка з малям. Дитина капризувала, а мати ніжно пригортала її, шепочучи щось лагідне на вушко. Лариса згадала, як сама колись гойдала своїх дітей, як Юрій тоді обіймав її ззаду і шепотів: «Ти — моє серце. У нас найкраща родина».
Куди подівся той чоловік? Коли він перестав обіймати її просто так, без приводу? Коли востаннє запитав: «Як ти почуваєшся, Ларочко?»
Вдома, розбираючи покупки, Лариса натрапила на стару коробку з-під взуття, що стояла на верхній полиці шафи. Випадково випало кілька фотографій. Ось вони з Юрою на студентському випуску — обоє сміються, вітер розтріпав її волосся, він міцно тримає її за руку. Ось весілля в затишному кафе, де вони були такі щасливі без зайвого пафосу. На наступному знімку — народження Данила. Юрій цілує її в чоло, і в його очах стільки ніжності, що стає боляче дивитися.
Де вони звернули не туди? Можливо, між першим великим кредитом та його першим серйозним підвищенням? Між її рішенням залишити роботу бухгалтера, щоб «трохи посидіти з дітьми», і його звичкою приймати її присутність удома як належне?
Лариса почала готувати. Рухи були автоматичними, відпрацьованими роками. М’ясо — в духовку, овочі — на салат. І раптом — телефонний дзвінок. — Ларо? Це я, Світлана. Привіт, дорогенька!
Голос подруги прозвучав як ковток свіжого повітря. — Світланко! Як ти? Давно не чулися.
— Ой, Ларо, новини в мене… Розлучаюся. Остаточно. Вже й заяву подали.
— Що сталося? Ви ж стільки років разом!
— А нічого особливого не сталося, — засміялася Світлана, але в сміху вчувався сум. — Просто зрозуміла, що стала «прозорою». Мене вдома не бачать, не чують. Я — функція. Приготуй, принеси, не заважай. Слухай, давай зустрінемося завтра? Кави поп’ємо, поговоримо.
— Не можу, Світло… Сьогодні гості, завтра Юрій хоче на дачу до батьків поїхати, треба зібрати речі, наготувати…
— Знову «треба», Ларо? Коли ти востаннє робила щось для себе? Не для дітей, не для Юри, а для тієї дівчинки, яка мріяла про власну студію дизайну?
Лариса замовкла. Справді, коли? Вона навіть не пам’ятала, який колір їй подобається тепер. Юрій любив синій, тому вдома все було в цих тонах.
О шостій вечора стіл був ідеальним. Лариса одягла свою найкращу сукню — стриману, як і просив Юрій. Підфарбувала очі, пригладила волосся. Виглядала вона гарно, але відображення у дзеркалі здавалося їй чужим.
Гості прийшли вчасно. Керівник Юрія, Степан Павлович, із дружиною та ще одна пара колег. Лариса ввічливо посміхалася, подавала страви, стежила, щоб келихи не були порожніми. Все йшло за планом, поки мова не зайшла про професійне життя.
— А ваша дружина, Юрію, теж десь працює? — люб’язно запитала дружина начальника.
— Лариса у нас — берегиня, — відповів Юрій, і в його голосі Лариса вперше чітко почула поблажливість, майже зневагу. — Вона займається домом. Це її покликання.
— О, як це шляхетно в наш час! — підхопив Степан Павлович. — Але ви ж, Ларисо, мабуть, мали якусь спеціальність?
— Я за освітою бухгалтер-економіст, — почала Лариса, але Юрій м’яко її перебив: — Це було в минулому житті. Зараз Ларі подобається створювати затишок. Вона у нас домашня людина, їй не цікаві всі ці офісні баталії.
«Подобається?» — подумки перепитала вона. А коли він востаннє запитував, чи їй це подобається?
Вечір тягнувся нескінченно. Гості хвалили кухню, Юрій сяяв, отримуючи компліменти за «чудовий тил». Коли нарешті зачинилися двері, він задоволено потер руки. — Все пройшло ідеально. Степан сказав, що я маю чудову дружину-господиню.
— Господиню… — тихо повторила Лариса. — Юро, а ти пам’ятаєш, що я колись хотіла відкрити свою справу? Консультаційне бюро?
— Ларо, ну не починай. Ми ж дорослі люди. У нас діти, статус. Тобі що, чогось не вистачає? Я забезпечую сім’ю, ти ні в чому не маєш потреби. Навіщо тобі ті нерви з роботою?
— Мені не вистачає відчуття, що я — це я. А не просто додаток до твого успіху.
Юрій лише махнув рукою: — Це в тебе від утоми. Лягай спати, завтра треба до батьків рано виїжджати.
У неділю Юрій поїхав до батьків сам. Лариса послалася на головний біль. Вперше за довгі роки вона залишилася сама у вихідний. Тиша в квартирі не тиснула, а навпаки — обіймала.
Вона вдягла легкий сарафан, який Юрій вважав «надто яскравим», і вийшла в парк. Просто гуляла, дихала повітрям, спостерігала за людьми. — Ларисо? Лара, це ти? — почув вона чоловічий голос.
Перед нею стояв Василь, її колишній однокурсник. Вони не бачилися років п’ятнадцять. — Василю! Боже, як ти змінився! — вона щиро посміхнулася.
Вони сіли на лавку, розговорилися. Василь розповів, що став професійним фотографом, багато подорожує. — А пам’ятаєш, Ларо, як ти на першому курсі казала, що обов’язково побачиш Париж? Ти ж тоді французьку вивчала самостійно.
Лариса на мить заплющила очі. Вона зовсім забула про це. Мелодика мови, листівочки з Ейфелевою вежею… Все це було поховано під тоннами прання та кухонних рецептів. — Дитячі мрії, Василю. Зараз життя інше.
— Мрії не мають терміну придатності, — серйозно сказав він. — Знаєш, я лише в сорок почав професійно знімати. До того працював на нудній роботі, бо «так треба». Життя занадто коротке, щоб проживати його в режимі очікування.
Вони проговорили кілька годин. Василь розповідав про виставки, про світло, про те, як важливо бачити красу в дрібницях. Лариса відчула, як усередині ніби щось прокинулося. Вона знову почала цікавитися світом, ставити запитання, сміятися.
На прощання Василь дав їй свою візитку: — Завтра в галереї відкривається невелика виставка моїх робіт. Приходь. Тобі треба трохи змінити декорації.
Вдома на неї чекав розлючений Юрій. — Де ти була? Я повернувся, а обіду немає! Дзвоню — ти не відповідаєш!
— Я гуляла в парку, Юро. Телефон розрядився.
— Гуляла? — він засміявся, і цей сміх був колючим. — Поки я допомагав батькам на дачі, ти вешталася незрозуміло де? Ти хоч розумієш, як це виглядає? Подивися на цей безлад у раковині!
Лариса глянула на дві чашки в раковині. Раніше вона б миттєво кинулася прибирати, вибачаючись. Але зараз вона лише спокійно відповіла: — Це всього лише посуд, Юро. Я маю право на кілька годин для себе.
— Право? — він підійшов ближче, його очі потемніли. — Твоє право — це порядок у моєму домі. Я працюю, щоб ти могла тут «гуляти». Більше щоб я такого не чув.
Наступного вечора Лариса все ж таки пішла на виставку. Сказала Юрію, що йде до Світлани. Світлини Василя були неймовірними — живими, емоційними. Вона розглядала портрет літньої жінки в горах і раптом зрозуміла: ця жінка на фото виглядає більш вільною, ніж вона сама у своїй розкішній квартирі.
— Подобається? — Василь з’явився поруч. — Це вражає. Ти зумів вловити душу.
— А де твоя душа, Ларо? — тихо запитав він. — Вона ніби сховалася за високим парканом.
Вона не відповіла. Втекла додому, де на неї чекав черговий допит. Юрій дізнався про брехню — він дзвонив Світлані, і та, не знаючи про план Лариси, сказала, що вони не зустрічалися.
— То де ти була? — Юрій зустрів її в коридорі. — З ким?
— На виставці. Зустріла старого знайомого.
— Знайомого? — він схопив її за плече, не боляче, але відчутно. — Ти вирішила, що можеш мені брехати? Що можеш бігати на побачення, поки я забезпечую твій комфорт?
— Це була просто виставка, Юро! Відпусти мене!
— Більше ніяких «виставок» і «гулянь». Ти сидітимеш удома і займатимешся дітьми. Ти зовсім забула, хто в цій родині головний.
Він відштовхнув її так різко, що вона ледь втрималася на ногах. У цей момент Лариса зрозуміла: те, що вона вважала «міцною сім’єю», було всього лише добре збудованою золотою кліткою, де вона була співочою пташкою без голосу.
Наступного дня Вікторія, молодша донька, прийшла зі школи заплакана. На запитання матері вона спочатку мовчала, а потім вибухнула: — Мамо, мені так набридло, що тато завжди кричить на тебе! Подруги кажуть, що в нас не сім’я, а армія. Чому ти мовчиш? Чому ти ніколи не сперечаєшся з ним? Ти ж така розумна, ти мені з математикою допомагаєш краще за вчителів!
Лариса притиснула доньку до себе. — Так треба, Вікуся… Тато старається для нас.
— Ні, мамо! Це не «треба». Це страшно. Я не хочу так жити, коли виросту. Я хочу бути як ти раніше — коли ти співала на кухні. Ти вже два роки не співаєш.
Ці слова дитини стали останньою краплею. Лариса зрозуміла, що її мовчання — це не збереження родини, це поганий приклад для доньки. Вона вчить Вікторію бути жертвою.
Увечері, коли Юрій знову почав вичитувати її за те, що сорочка випрасувана «не так ідеально», Лариса не опустила голову.
— Досить, Юрію.
Він замовк від несподіванки. — Що ти сказала?
— Я сказала — досить. Тобі не подобається сорочка? Візьми праску і зроби так, як тобі подобається. Я більше не буду виконувати твої забаганки під акомпанемент твоїх образ.
— Ти з глузду з’їхала? Ти знаєш, на кому тримається цей дім?
— Цей дім тримається на моєму терпінні, яке сьогодні закінчилося. Я втомилася бути невидимою. Втомилася від твоїх повчань. Я — людина, Юро. Твоя дружина, а не твоя власність.
Скандал був масштабним. Юрій кричав про вдячність, про гроші, про статус. Лариса ж говорила тихо, але впевнено. Вона згадала все: і свою кар’єру, яку вона залишила заради нього, і свої мрії, які він висміював.
— Якщо тобі так погано зі мною — може, нам варто розлучитися? — випалив він, впевнений, що вона злякається.
— Можливо, ти правий, — спокійно відповіла Лариса. — Можливо, це єдиний спосіб для нас обох знову стати людьми.
Юрій пішов наступного дня. Він був переконаний, що Лариса прибіжить до нього через тиждень, коли закінчаться кишенькові гроші. Але він помилився.
Лариса знайшла роботу. Спочатку це була скромна посада помічника бухгалтера в невеликій фірмі, але її професіоналізм швидко помітили. Вона згадала все, чого вчилася, почала відвідувати курси.
Данило підтримав матір. Він перевівся на заочне і знайшов підробіток, щоб допомагати з рахунками. Вікторія знову почала бачити маму, яка посміхається.
Через пів року Лариса сиділа в невеликій кав’ярні. Перед нею лежав буклет курсів французької мови. — Можна приєднатися? — Василь поставив свою каву на стіл. — Звісно. Як твоя нова серія знімків?
— Вона про відродження, Ларо. Я хочу, щоб ти була моєю моделлю. Не для портрета, а для історії про жінку, яка знайшла свій голос.
Лариса засміялася. Це був легкий, щирий сміх, який більше не застрягав у горлі. — Знаєш, Василю, я вже почала писати цю історію сама. І в ній Париж — це не мрія, це просто один із пунктів мого плану на наступний рік.
Вона зрозуміла, що життя не закінчується в сорок. Воно лише починає грати новими фарбами, коли ти нарешті дозволяєш собі бути собою. Юрій іноді дзвонив, намагався повернутися, але Лариса була невблаганною. Вона більше не хотіла бути «пристойною домогосподаркою». Вона хотіла бути Ларисою — жінкою, яка вміє кохати, працювати і, головне, цінувати кожну мить своєї свободи.
Попереду було багато труднощів, але вона більше не боялася. Бо тепер вона знала: найважливіша людина, з якою їй варто було помиритися — це вона сама.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
