Два роки тому мій чоловік поїхав на заробітки в Німеччину, тоді ще в нас спокійно було.
Я жила з дітьми сама в селі, поки чоловік гарував на чужині, не6апросто було справлятися.
З ранку готувала дітям, сніданок, годувала і вони йшли в школу.
Потім робота і старенькі батьки, які жили на сусідній вулиці і яким також потрібно було допомагати.
Загалом, щиро кажучи, жити ми стали трохи краще, адже Павло присилав нам гроші.
Суми то були зовсім невеликі, як на мірки закордонних заробітків, але нам на життя вистачало добре, а решту чоловік сказав, що складає на наше майбутнє, сказав, що має мрію для нашої сім’ї.
Павло у мене чоловік добрий, відповідальний, господарський, мені з ним пощастило дуже.
Тому я відразу сказала, добре, відкладай, життя зараз складне, копійка завжди пригодиться.
Загалом, час так і збігав, ми й далі собі жили, в очікуванні, що чоловік трохи заробить на життя і повернеться додому.
Але тут в країну прийшла біда і жити стало важче. Я сама без роботи залишилася, тому виручало те, що мала корову, тому цього року ще докупила курей та гусей, посадила все на городі, щоб мати продукти свої.
Загалом ситуація була дуже непроста, але я знаю, що в цей час багатьом людям важче, тому багато працювала, як то кажуть, трималася, як могла і була вдячна долі, що маю свою хату в селі, городину, та м’ясо й молоко.
Аж тут якось дзвонить чоловік мені з Німеччини, мовляв передасть 5 тисяч євро, але не мені.
Його брат зараз служить і їм дуже потрібний автомобіль, так, як втратили попередній.
Звісно, я не була проти, сказала давай, я родичами передам.
Так і зробили.
А нещодавно сестра мого чоловіка залишилася без квартири, їхнього будинку вже немає, згарище одне, багато квартир у ньому було, всі люди залишилися без житла.
Буде відбудова, звісно. Та коли?
Загалом, виходить так, що сестрі мого чоловіка з її чоловіком та дітьми жити зараз ніде.
Мені шкода їх, я сказала, що допоможу чим зможу.
Аж тут Павло мене дуже здивував, він сказав, що не може сестру свою рідну з племінниками залишити просто неба, тому хоче купити їй невеличку хату в нашому селі, адже так буде правильно, адже він її брат і зараз на заробітках.
На краю нашого села хата пустує, бабусі не стало пів року тому, там ніхто не живе.
Чоловік зідзвонився з родичами ї і вмовив продати ту хату за 7 тисяч євро для своєї сестри.
Там хата старенька, але колодязь свій є, електрика, проведено газ, подвір’я велике, можна будуватися.
Мені шкода зовицю, але й себе шкода, адже розумію, що ми залишимося тепер без грошей.
Виходить, що даремно я вдома сиджу сама з дітьми, поки чоловік закордоном працює, адже грошей з тих заробітків ми не бачимо зараз.
Я так і сказала чоловікові, а він образився, каже, що я людина недобра, що це не правильно так. Каже:
– Постав себе на місце моєї сестри. Як би тобі жилося?
Мені шкода, що так склалося. Але хіба я не вірно говорю?
Тепер не знаю як бути. Треба кликати чоловіка додому назад? І що з хатою цією робити? Ми ж усім не можемо допомагати.
Фото ілюстративне.