Оленка завжди була дівчиною, яку важко не помітити. Не через багатий одяг чи якусь особливу красу, а через очі — великі, щирі, сині, мов весняне небо. Вона виросла в бідній сім’ї, точніше – без сім’ї. Мама померла рано, тата вона й не пам’ятала. Єдиною рідною душею була бабуся Марія, яка й виховала її.

Руслан був повною протилежністю. Його родина жила заможно: новий будинок у місті, власний бізнес у батька, престижна робота у мами. Він – єдиний син, майже гордість, якого берегли від усього й усіх. Коли вони з Оленкою познайомилися, то здавалось, що між ними прірва, але саме тоді, коли люди найбільше різняться, часто й виникає справжнє почуття.

– Оленко, ти мені подобаєшся, – сказав якось Руслан, коли вони йшли стежкою повз річку. – Мені байдуже, хто ти і звідки.

– А твоїм батькам не байдуже, – сумно всміхнулась вона. – Я знаю, вони проти.

– Я дорослий, сам вирішу, – впевнено відповів він і взяв її за руку.

Їхні зустрічі були тихими і щирими. Руслан привозив їй книжки, розповідав про свої плани, а вона слухала й мріяла, що колись у них буде спільне життя. Але реальність швидко нагадала про себе.

Батьки Руслана, дізнавшись про стосунки, влаштували справжній скандал.

– Руслане, ти з глузду з’їхав? – вигукнула мати. – Вона ж із бідноти, без батька й матері! Що люди скажуть?

– Сину, ти не розумієш, – спокійно, але жорстко додав батько. – Тобі треба майбутнє, а не дівчина, яка тягне за собою проблеми.

Вони зробили все можливе, щоб розірвати ці стосунки. І їм вдалося. Руслана відправили за кордон на навчання. Оленка лишилась сама.

Та доля мала свій план. Через кілька тижнів дівчина відчула, що носить під серцем дитину. Вона телефонувала Руслану, писала листи, надіялася бодай на одне тепле слово. Але відповіді не було. Зрештою вона зібралася й пішла до його батьків.

– Це ваша онука чи онук, – тихо сказала вона, тримаючи долоню на животі.

– Не смій більше приходити! – різко перебила його мати. – Це не його дитина! Ти вигадала все, щоб втримати його. Ми тобі не віримо!

Оленка вийшла з їхнього дому принижена й розтоптана. Єдиним місцем, куди вона могла повернутися, була хата бабусі.

– Дитино моя, – бабуся Марія обійняла її міцно. – Не плач. Усе буде добре. Я з тобою. Ми впораємось.

Час ішов, і на світ з’явився хлопчик – світловолосий, з маминими очима. Оленка назвала його Андрійком. Хоч життя й було важким, але вона відчувала щастя, коли дивилася на свого сина.

У цьому всьому їй несподівано допомагав сусід Іван. Він був старший на кілька років, тихий, роботящий хлопець. Приносив дрова, лагодив паркан, інколи сидів з Андрійком, коли Оленка бігла на роботу. Дитина швидко звикла до нього.

– Тату, – якось сказав трирічний Андрійко, простягаючи руки до Івана.

Оленка завмерла.

– Я ж не тато, я Іван, – усміхнувся той, але хлопчик уперто повторював:

– Тато!

Оленка дивилася на цю сцену й розуміла: син сам вибрав, кого називати татом.

Тим часом Руслан не знайшов себе за кордоном. Йому бракувало дому, він відчував самотність, а навчання не приносило радості. Повернувшись в Україну, він дізнався, що Оленка народила. Його наче громом вразило. Він поїхав у село, віднайшов її хату.

– Оленко, – сказав він, стоячи на порозі. – Пробач мені. Я все знаю. Я хочу бути з тобою.

Вона мовчала. У кімнаті грався Андрійко, і раптом до хати зайшов Іван.

– Привіт, я вам грибів з лісу приніс, – сказав він просто.

І сталося те, чого ніхто не чекав. Маленький хлопчик кинувся до Івана, міцно обійняв його й вигукнув:

– Тату, дивись, я малюю сонце!

У ту мить Оленка відчула, як розвіялися всі сумніви. Вона зрозуміла: тато – це не той, хто подарував життя, а той, хто поруч кожного дня, хто береже й любить. Руслан цього не зробив.

Вона глянула на свого сина, на Івана, який стояв трохи розгублений, і відчула спокій у серці. Вибір зробила не вона, вибір зробив маленький Андрійко.

Руслан ще щось говорив, просив, але слова його вже не мали ваги. Доля поставила крапку.

Історія ця стала нагадуванням для всіх у селі: справжня любов і родина будуються не на грошах чи престижі, а на щирості й турботі. Бо батько має залишатися батьком завжди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.