У селі знали обидві родини – Іванових і Мельників. У Іванових був син Андрій – тихий, розсудливий хлопець, вивчився в технікумі й працював на будівництві. У Мельників – дочка Наталя, чорнява, з блиском в очах, учителькою в школі працювала. Вони зустрілися на весіллі спільної подруги й одразу зрозуміли: то воно.

Почали зустрічатися, закохалися по-справжньому. І вже через рік Андрій сказав Наталі:

– Я без тебе не можу. Давай одружимося.

Дівчина погодилася, бо й сама мріяла про сім’ю. Але отут і почалося найважче.

Коли Андрій привів Наталю додому, його мати, Галина, зустріла її холодним поглядом.

– Учителька, кажеш? А що з того? Зарплата яка? Та й з такого роду – самі жінки сварливі…

Наталя спробувала усміхнутися, але серце стиснулося. Батько Андрія мовчав, лише кашлянув, ніби погоджуючись.

У хаті Мельників зустріч була не краща. Мати Наталі, Марія, відразу почала вичитувати:

– Андрій – будівельник. Зробить ремонт – та й більше нічого. А в тебе, доню, інший шлях. Ти освіту маєш, могла б знайти когось достойнішого.

Діти планували весілля. Але коли зібрали обидві родини за стіл, щоб поговорити про дату й організацію, сварка вибухнула ще до першої чарки.

– Ми будемо робити весілля в ресторані, – наполягала Марія. – У нас усе має бути по-людськи.

– У ресторані? – відказала Галина. – І гроші хто платитиме? Ми не збирали на такі дурниці. От у сільському клубі – саме те.

– То що, моя дочка має соромитися перед подругами? – розпалилася Марія.

– А мій син що, має лізти в кредити? – різко відрубала Галина.

Слова сипалися, як град. Чим далі, тим гірше. До кінця вечора вони так пересварилися, що діти й слова не могли вставити.

Після того вечора весілля відклали. Потім ще раз пробували домовитися – і знову зчепилися. Одні казали: «Гроші наші – і ми вирішуємо», другі: «Це наша дитина – і ми будемо командувати».

Зрештою, Андрій і Наталя зрозуміли: весілля не буде. Одружилися тихенько, розписалися в РАЦСі, без гостей, без батьківських благословень. Здавалося б, справа закрита. Але це було лише початком.

Спочатку молодята жили в Наталиних батьків. Марія все критикувала:

– Андрій нічого не вміє. Та хіба це господар? Ти б краще знайшла собі когось іншого.

А коли переїхали до Галини, ситуація повторилася з точністю до навпаки:

– Наталя тільки книжки читає. Хатньої роботи не вміє, борщ пересолила. Ти, сину, заслужив кращу дружину.

Куди б вони не йшли – у хаті панувала війна. Батьки підливали отруту в душі, натравлювали одне на одного.

– Дивись, Андрію, – казала мати, – твоя Наталя тільки себе любить. У неї ніс задертий.

– Наталю, – жалілася мати, – чоловік твій грошей не приносить. Ти ще з ним бідуватимеш.

Діти сперечалися між собою, бо слова батьків осідали в серці. І хоч кохали одне одного, життя перетворювалося на суцільний тягар.

Минуло кілька років. Народилася донечка. І тут обидві бабусі знову почали «воювати»: кожна хотіла диктувати, як виховувати дитину.

– Їй ще рано кашу давати! – кричала одна.

– Та що ти знаєш, я своїх трьох виростила! – відказувала інша.

І так було щодня. Андрій і Наталя змучилися. Відчували, що втрачають самих себе.

Одного вечора, коли донечка вже спала, Андрій сів поруч із дружиною.

– Наталю, скільки так триватиме? Вони ж нас розлучать, якщо і далі так піде.

– Я теж так більше не можу, – тихо відповіла вона. – Може, треба щось змінити?

Він подивився на неї довго й твердо сказав:

– Переїжджаємо. В іншу область. Там робота є. Почнемо все з нуля.

Наталя мовчала хвилину, а потім кивнула.

Зібрали речі, найняли вантажівку й поїхали. Обидві родини були шоковані. Галина кричала:

– Ти що, сину, зрадив мене? Ти кинув матір?

А Марія плакала:

– Доню, куди ж ти? Там же чужі люди!

Але рішення було прийняте.

У новому місті вони зняли квартиру, Андрій швидко влаштувався на будівництво, Наталя знайшла роботу в школі. Було важко, але вони вперше відчули, що живуть самостійно. Ніхто не командував, не критикував, не розпалював сварок.

Ввечері, коли вони разом вечеряли в маленькій кухні, Андрій брав Наталю за руку й казав:

– Ось воно, справжнє сімейне життя. Не розкішне, але наше.

Минали роки. Донечка підросла, з’явився й син. Родина міцніла. І хоча батьки з обох боків спершу ображалися, поступово зрозуміли: діти щасливі.

Андрій із Наталею приїжджали на свята, навідували батьків, але вже не дозволяли втручатися у своє життя. Вони вчилися ставити межі, відстоювати своє.

І одного разу, коли Наталя дивилася на свого чоловіка й дітей, у серці прозвучали слова:

– Добре, що ми тоді наважилися. Бо інакше ми б просто загубили себе серед чужих сварок.

Іноді навіть найближчі люди, батьки, можуть стати каменем спотикання у житті дітей. Бажаючи, здавалося б, «кращого», вони руйнують кохання. Але справжня сила сім’ї – у здатності вирішувати самостійно.

Андрій і Наталя зробили важкий крок – поїхали. Та саме це врятувало їхній шлюб. Бо там, де немає батьківських сварок і постійного тиску, з’являється простір для головного – любові, поваги та миру.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.