– Якщо зізнатися сьогодні відверто, то я свого часу другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане, вона буде одна на цілому білому світі! – розповідає 68-річна Марина Олегівна. – Думаю, нехай буде у моєї доньки на світі якась рідна душа, щоб було до кого пригорнутися у будь-якій життєвій ситуації! Раділа, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене будуть! Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті між собою. А тепер, коли минуло так багато років, вони бачити одна одну не можуть, уявляєш, і чути не хочуть. Гірше чужих людей тепер стали. Я ніколи не думала, що так може бути і, що мої діти житимуть ось так, як тепер.
Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків. Марина Олегівна ось уже кілька років не залишає спроб якось помирити рідних і вже дорослих своїх доньок, двох сестер: намагається поговорити з одною і з іншого, як би ненароком запрошує їх разом на дачу або на сімейні посиденьки.
Нічого, на жаль, не виходить у матері: розгорається знову якась суперечка і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється, якій дуже непросто дивитися на все це.
– А чому так виходить?
– Та ось я не знаю, чому! – з нерозумінням констатує Марина Олегівна. – Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.
– А в дитинстві вони як ладнали? Теж сперечалися постійно, зовсім між собою спільної мови не знаходили?
– Ну, в дитинстві різниця в віці у них була немаленька все ж – десять років! Як при такій різниці сперечатися? А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій в двадцять три роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже, у доньки сім’я вже своя мала бути. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде, і вона господинею буде справжньою у своєму домі. Так що ось, з двадцяти трьох років Тетянка моя живе окремо. А Оксані нашій тоді, виходить, всього тринадцятий рік минав, вона ще в школі вчилася на той час, дитиною була зовсім.
– Зрозуміло. А молодшій доньці, Оксаній, потім теж ви з чоловіком з квартирою допомогли?
– Ну. Як би. Ні, своїй Оксані якраз допомогти з квартирою не вийшло у нас з батьком. Якби вона у нас була, невже б не допомогли ми своїй рідній дитині? Хіба б я не дала власній донечці квартиру якусь там? Але ось так склалося. Оксана кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них зараз. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили за всі ці роки, все життя донькам віддавали все, для них старалися.
У старшої, Тетяни, сімейне життя так і не склалася, на жаль: весілля так і не відбулося. Квартиру батьки у дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати? Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшій дочці Оксані, тоді і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається.
Зараз Тетяні 43 роки, вона так і живе все життя в тій, подарованої батьками, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює вона вже довго на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, коли з’являється нагода, модно та дорого одягається. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Тетяна витрачає цілком на себе.
Молодшій сестрі, Оксані, 33 роки вже, і у неї зовсім інші турботи, ніж у її старшої сестри. Діти семи і чотирьох років і квартира, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком.
На другу живуть вчотирьох: платять комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують маленьких дітей і старенький автомобіль, оскільки робота у чоловіка Оксани в основному роз’їзна, і машина йому дуже на роботі потрібна.
– Це твої особисті труднощі, це проблеми твоєї сім’ї! – говорила якось влітку на дачі на все селище Тетяна до сестри. – Нічого було дітей заводити. Думати треба головою, як потім жити усім разом! Скоро третього будете мати!
Це була одна зі спроб Марини Олегівни примирити своїх доньок, запросивши їх в один з днів разом «на полуничку».
Примирення, звичайно ж, того разу не вийшло. Справедливості заради треба відзначити, що Оксана теж не мовчала. Висказала все сестрі, що вона хитра така,бо й досі живе в батьківській квартирі, а за все життя нічого сама не має.
– Не розумію, ну чому вони так відносяться одна до одної! – ледь не плаче Марина Олегівна. – Найближчі люди на цьому світі! Як же так! Я думаю, що у всьому можна спільну мову знайти.
– Як як! – зітхає вже літня сусідка по дачі. – Невже сама не розумієш, як? Ти сама поставила клин між своїми дітьми своїми ж руками! Чому тепер дивуватися, в цьому лише твоя вина, вибач, звичайно, але говорю те, що зараз думаю.
На батьків, як не дивно, Оксана не ображається зовсім – вони люди старі вже, і уявлення про життя у них ось таке. Квартиру вони віддали дітям, які можуть бути до них претензії? Ображається вона на сестру, яка раптом вирішила, що все має бути для неї. З якого це такого дива має бути так? Могла б поділитися з сестрою, адже батьків прийдеться доглядати разом.
Будь у Тетяни своя сім’я, діти – Оксана і слова б не сказала їй, бо знає, що зараз життя не просте, щось би придумали між собою сестри. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою дуже. А за те, що сестра їй дорікала дітьми більше й знати її взагалі не хоче. Яке вона взагалі має право судити її та її сім’ю?
Отак минає рік за роком, батьки зі смутком старіють, сумно дивляться на своїх дочок з великим розчаруванням, які до цих пір між собою не розмовляють і не родичаються. А що робити стареньким зараз вони не знають.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – odnaminyta.
