Я у батьків єдина донька, жили ми завжди не скажу, що багато. Я вийшла заміж і пішла з чоловіком жити на знімну квартиру. Батьки залишилися самі. Першим на заробітки поїхав мій тато. Він у Франції доглядав за будинком, працював у господарів садівником, водієм, одним словом, був на підхваті.
Потім до тата поїхала і моя мама. Їй знайшли роботу в сусідньому будинку, вона працювала покоївкою і доглядала дітей, водила їх в школу і забирала, готувала їм, прибирала.
На заробітках батьки були майже 5 років. За цей час їм вдалося непогано заробити, додому вони повернулися з кругленькою сумою. Я раділа за них, бо для пенсіонерів це чудово.
За цей час у нас з чоловіком народилася дочка, їх єдина внучка. Ми взяли квартиру в кредит, в якій зараз живемо. Щомісяця доводиться платити велику суму для погашення боргу. Я не стала засиджуватися в декреті, вийшла на роботу. Доньку віддала в приватний дитячий садок.
Коли мама з татом повернулися з заробітків, вони почали пропонувати нам гроші на повне погашення нашої іпотеки. Треба визнати, що пропозиція була більш, ніж щедрою. Адже якщо батьки оплатили б наш кредит, у нас би більше не було ніяких щомісячних платежів і з’явилося б більше можливостей у фінансовому плані.
Але я відмовилася: ні, не для того мама і тато майже 5 років працювали на чужині і жили в чужих людей. Та й соромно було: люди на пенсії примудрилися так заробити, а ми молоді, будемо у старих гроші брати? Вирішила, що самі впораємося!
З моєї відмови і почалися проблеми у нас з чоловіком. Точніше, не в мене і чоловіка, а у нас з його родичами. Свекри як почули про це, почали говорити, що я не думаю про чоловіка, який втомився, на їхню думку, працювати на банк.
Батьки розпорядилися грошима таким чином – вони купили двокімнатну квартиру і написали заповіт: їх нова квартира тепер належить нашій доньці, все інше – мені. Нову квартиру вони стали здавати квартирантам, гроші від здачі забирають собі. Я вважаю це правильним.
Але такий розклад не сподобався родичам мого чоловіка. За їхньою логікою, він буде ще кілька років працювати на половину квартири (ми ж обов’язково розлучимося!), а нам з дочкою потім перепаде, цитую, «купа квадратних метрів».
Якщо я б взяла б я гроші – і чоловік при житлі був би, хоч завтра на розлучення, і платити нічого нікому не треба. Тоді я їм нагадала, що у них теж був шанс поїхати на заробітки до моїх батьків. Вони їх неодноразово кликали, обіцяли допомогти, але ті не хотіли залишати свій дім і рушати з місця.
В результаті свекри з нами не спілкуються, замість того, щоб порадіти за внучку, у якої колись буде свій кут, вони ображаються. Чи порадіти за сватів, які вдало заробили. Теж ні. Треба заздрити і говорити про вселенську несправедливість. Що за люди такі, а?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
