fbpx

Батьки мого чоловіка – провінційні люди і відмовлялися нас розуміти. Але всупереч їхнім протестам, п’ять років тому ми переїхали жити в столицю. Все було б добре, якби в столиці я не зустріла іншого чоловіка

Родом я з невеликого містечка. Коли прийшла пора, я не задумуючись, вийшла заміж за хорошого і достойного чоловіка. Михайло сподобався і мені, і моїм батькам. Коли ми одружилися, мені було 22 роки, а чоловікові 27.

Зараз я заміжня шість років. І до недавнього часу я була цілком щаслива у своєму шлюбі. Але так вийшло, що недавно я полюбила іншого чоловіка. Не пустилася в блуд, не завела інтрижку, а саме полюбила. І розумію, що я чоловіка так ніколи не любила, як цю людину. І мої почуття взаємні. Але якщо чоловік, якого я покохала, вільний, то я заміжня. У нас ще нічого не було, я чоловікові не зраджувала. Але жити так далі не можу, я хочу жити з коханою людиною.

Що було б простіше, піти до чоловіка і розповісти все як є? Але я не можу так зробити. Ми жили в невеликому містечку спокійним розміреним життям. Але я все життя хотіла жити в столиці. Роботи ми обоє не боялися, я просто вважала, що в великому місті буде більше можливостей себе реалізувати.

Я марила яскравим і насиченим столичним життям і дорогими речами. Тому почала вмовляти чоловіка переїхати жити до столиці. І якщо з моїми батьками не було ніяких проблем, то батьки чоловіка були категорично проти. Ми довго пояснювали їм, чому ми так хочемо. Але батьки чоловіка – провінційні люди і відмовлялися нас розуміти. Чоловік лаявся з ними довго, але так жодного разу їм і не сказав, що це саме моє бажання. І всупереч протестам батьків, п’ять років тому ми переїхали жити в столицю.

Ми обоє відразу знайшли хорошу роботу, з гідним заробітком. Знімаємо собі гарну квартиру, можемо собі дозволити. І, в принципі, я бачу що чоловік не шкодує про переїзд. У нього з’явилися друзі, і у мене подруги. Уже створюється враження, що ми все життя живемо в цьому місті. Але недавно в моєму житті сталася зустріч, яка перевернула моє життя.

Я в компанії друзів познайомилася з молодим чоловіком, Іваном. З першої секунди мені здавалося, що ми знайомі цілу вічність. Я сама не думала, що таке буває, але виявляється що трапляється. Це мабуть доля. Тому що по погляду хлопця я зрозуміла, що він відчуває приблизно те ж. Загалом, ми спілкуємося вже два місяці, спілкуємося таємно. Тому що боїмося зустріти знайомих, не хочу, щоб подумали про мене погано.

Я постійно думаю про Івана, весь час хочу бути поруч з ним. Незважаючи на те, що я чоловікові не зраджувала, мені дуже соромно за свою поведінку. Але я не можу просто прийти і все розповісти. Хоча я впевнена, що мій чоловік все зрозумів би, і прийняв.

Він заради мене в корені змінив своє життя, пішов всупереч волі батьків А я його кину? Що він буде робити один в чужому місті? Я просто не можу його так зрадити, але жити далі мовчки я теж не можу. Як мені вчинити? Я просто не знаю, що мені робити. Чесно буде зробити боляче собі чи чоловікові? Ніхто з нас не винен, і ніхто такого не заслужив.

Іван каже, що теж відчуває до мене особливі почуття, але вирішувати мені. А я вирішити не можу…

Фото ілюстративне – startpack.

You cannot copy content of this page