Я розумію, що в кожній родині свої звичаї і традиції, але у нас, здебільшого, прийнято, що батьки мають допомагати своїм дітям, і я вважаю, що так правильно.
У нас з чоловіком троє дітей, і я розумію, що прийде час, і нам потрібно буде щось їм дати, тому вже думаю про те, як нам це зробити. Можливо, як діти мої трохи підростуть, я за кордон поїду, щоб їм на житло заробити.
А от батьки мого чоловіка мають можливість нам допомагати, але не роблять цього. У них є три квартири, а ми не маємо де жити. Не розумію я таких людей, які не хочуть допомогти рідним дітям, це якось неправильно.
Так склалося, що свекри мають аж три квартири. В одній вони живуть, а дві квартири – здають. І те, що їхніх троє онуків живе на орендованій квартирі, їх не хвилює.
Як так можна? Я їх зовсім не розумію, невже їм так важливі гроші, і їм зовсім неважливо, в яких умовах живуть їхні онуки?
Ми почали орендувати житло відколи одружилися. Свекри відразу заявили, що вони не збираються нам віддавати навіть свою найменшу квартиру.
Нещодавно я не витримала та сказала, що нам дуже важко переїжджати з маленькими дітьми з однієї квартири на іншу.
Я сподівалася, що свекруха зрозуміє мій натяк і запропонує переїхати в одну з квартир, яку вони здають. Але вона вчинила інакше.
Свекруха заявила, що спочатку треба було своє житло придбати, а потім вже дітей народжувати, і що наші діти – це повністю наша відповідальність.
Її слова мене просто ошелешили. Я першу дитину народила майже у 30 років. Пізно вже. Куди ще було тягнути?
Ну нехай, свекрусі мене не шкода, але невже не шкода сина рідного і єдиних онуків? Це ж її найрідніші люди! А для кого тоді, взагалі, вона старається?
Перед Різдвом ми знову змушені були змінити квартиру. Переїзд нам завжди дається важко, і я від цього дуже втомилася. Все, що ми з чоловіком заробляємо, йде на оплату житла, що знімається, їжу і одяг. Тому відкласти хоч трохи грошей у нас зовсім не виходить.
Мої батьки живуть у селі, допомогти нам вони не можуть: вони просто не мають такої можливості. А ось у батьків чоловіка така можливість є, але вони її не використовують.
Як так можна ставитися до рідного сина та онуків? Коли вони дуже старіють і їм буде потрібна допомога, то вони захочуть, щоб саме ми їм допомагали, адже мій чоловік у них єдиний син.
Я їм тоді не допомагатиму. Вони ж не допомагають нам, хоч і знають, як нам важко живеться.
Вони впевнені, що їхній син має на все заробити сам.
– Ваші діти – це тільки ваш клопіт, ми тут ні при чому. Про що ви, взагалі, думали, коли народжували трьох дітей? – якось спитала свекруха. – Була б у вас одна дитина, ви б собі вже давно своє житло купили.
Я промовчала, бо що тут скажеш? Для багатьох бабусь онуки – це найбільше щастя, сенс життя, а тут…
Ми з чоловіком обоє мріяли про велику родину. Наші діти – це наша радість та наша гордість. Коли вони виростуть, то ми їм завжди допомагатимемо.
Шкода, що батьки мого чоловіка зовсім іншої думки щодо допомоги рідному синові.
Я вважаю, що при таких обставинах ми теж не будемо зобов’язані в старості допомагати батькам чоловіка.
Мені просто в голову не вкладається, як можна мати дві зайві квартири і не впустити туди свого єдиного сина? Що за люди?
Cпеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.