fbpx
Життєві історії
Батьки Марини стали кликати жити до себе зятя та доньку, щоб вони не платили за оренду квартири. Леонід довго відмовлявся, не хотів жити в тещі, та все ж погодився, дружина його вмовила. Марина навіть не думала, що шкодуватиме через це навіть більше за свого чоловіка

Не даремно люди говорять: зробив добро – кидай його в воду. Справа в тому, що потрібно завжди забувати про те добро, яке ти робиш для інших, не пригадувати, не докоряти.

Саме тоді воно – добро.

5 років тому я вийшла заміж за Леоніда. Ми одружилися відразу після закінчення інституту. Леонід тоді вже працював. Чоловік старший за мене на 4 роки.

Ми спочатку пожили на квартирі, а потім мої батьки почали просити нас до себе.

– Ви там на оренду свої гроші витрачаєте, – говорила Ніна Андріївна своїй доньці по телефону, – а тут бабусина квартира порожня стоїть. Та й допомогти вам там нікому, переїжджайте, що тут думати? Житло є, ти все одно поки не знайшла нічого за фахом, хорошої роботи немаєш. А Леоніду ми з роботою допоможемо.

– Марино, – відмовлявся спочатку чоловік від такої пропозиції, – тут ми самі по собі. Мої батьки не втручаються до нас, твої теж діла не мають. Мені б не хотілося переїжджати. У мене хороша робота, гарне місто. І тобі тут подобається, а там потрібно починати все заново?

Але, два переїзди з квартири на квартиру за 3 місяці і наполегливі вмовляння моїх батьків зробили свою справу. Леонід погодився на пропозицію моїх батьків.

Ми переїхали.

На роботу батько чоловіка влаштувати допоміг. На гарне місце, за хорошу, за мірками мого міста, зарплату. Але перший час, поки в бабусиній квартирі йшов ремонт, нам довелося жити разом з моїми батьками.

– Вітається так сухо, – скаржилася Марині Ніна Андріївна – не поговорить зайвий раз, слова доброго від нього не почуєш ніколи. І все з таким незадоволеним обличчям. Але ж ми йому – все: дочку єдину, квартиру двокімнатну, роботу престижну.

– Мамо, – виправдовувала чоловіка Марина, – ну з яким обличчям? Нормально він вітається, він стримана людина, спокійна, та й незручно йому жити в чужому домі.

– Жити незручно, – приєднався до розмови батько Марини, – а користуватися нашою допомогою зручно?

Через 2 місяці ми з Леонідом пішли жити в квартиру бабусі. Але і там нас мої батьки в спокої не залишили. Завжди вони були чимось незадоволені: то Леонід був непривітний з маминою подругою, то не з тим виразом обличчя відповів щось батькові.

– Гордий дуже? – вимовляв тато Марині, – Де була його гордість, коли ми його на роботу влаштовували, коли прийшов на все готове?

– Тату, – говорила Марина, – ми не просилися до вас, ви самі нас покликали до себе, самі допомогу запропонували, чоловік нічого у вас не просив. Ми жили самі, ні від кого не залежали. Ми переїхали з вашим же наполегливим проханням. Зрештою, про роботу тебе теж не Леонід просив. І не я.

– Не просив, – погоджувався батько, – але якщо вже йому допомогли, міг би і з більшою повагою з батьками дружини розмовляти. Ні в гості прийти, ні самому покликати. Ти дзвониш, а він? Не поцікавиться ніколи, чим допомогти, що треба зробити.

– Вони просто не задоволені, що ти постійно на моєму боці, – здогадався Леонід, – як би я себе не поводив, я буду недобрим завжди для них. Ти – єдина дочка, їм все здається, що я тебе не гідний. Переїзд сюди був великою помилкою.

В результаті, місяців 8 я дивилася на ці недобрі відносини. На постійні притензії батьків до мого чоловіка. А потім ми повернулися в те місто, де жили до того. Стали орендувати квартиру. Мені пощастило з роботою відразу, Леонід пів року шукав лише тимчасові підробітки, а після і на його колишню роботу місце звільнилося.

Два роки тому ми взяли квартиру в кредит. А через місяць мені в декрет. Батьки? Я намагаюся ввічливо з ними спілкуватися. Леоніда інколи прошу їм телефонувати, хоча він в душі тримає образу на них, хоча нічого мені не говорить, та я все бачу сама.

Твій чоловік егоїст, – говорить мама по телефону іноді, – подумаєш, правда йому не подобалася. Кинув все і відвіз тебе. Як ви там тепер з дитиною, з кредитом тим? Я поговорила з батьком, він не проти. Квартиру продамо, а ви свій кредит віддайте. З дитиною важко буде на одну зарплату.

– Ми якось впораємося самі, – каже Леонід, – підробіток знайду. Але допомогу твоїх батьків я більше не прийму. Не треба виплачувати їм наш кредит. Всі живуть, зате без докорів.

Він має рацію, мій чоловік. Але батьки все одно не задоволені моїм чоловіком.

– Через гординю свою наш зять прирікає дочку і майбутню дитину на бідне життя, – вважає сама Ніна Андрієвна, – ладно він, але Марина – наша дочка. І у нас є можливість допомогти, а з нього корона не спаде, якщо «дякую» скаже. Ми ж тільки добра бажаємо.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – rieltor.

You cannot copy content of this page