– А я вважаю, що дочка моя просто права не має ось так взяти і забути про всю цю освіту, хорошу, між іншим, яку здобула старанно, дякуючи нам, – з смутком говорить 65-річна Ірина Володимирівна. – Це, врешті-решт, зрада така з її боку. Ми з батьком на її навчання ціле багатство витратили, стільки років свого життя поклали. А скільки зусиль наших це все вартувало, і сказати нічого. Розвивали з пелюшок: книги читали, по музеям і театрам водили, подорожували. Тато наш хороший математик, займався з нею за своєю методикою, наша донечка вже рівняння в шість років вирішувала складні, між іншим. До хорошої гімназії її влаштували. Все життя говорили своїй доньці – ти тільки вчися добре. Це твоє головне завдання! У тебе лише тільки так життя гарно складеться.
Оленка, дочка Ірини Володимирівни, вчилася добре і начебто навіть із задоволенням. Навчання навіть у сильної школі давалося їй легко. Педагоги любили здібну та дуже добре підготовлену ученицю, та й батьки, зі свого боку, не економлячи, оплачували все, що треба: курси, репетиторів та різні гуртки. “Освіта – це вклад в майбутнє!” – твердила Ірина Дмитрівна.
Метою був один з найкращих вищих навчальних закладів столиці. Але ось невдача – для вступу туди Оленці не вистачило трішки балів, зовсім мало.
– Можна було швиденько віднести документи в інший вищий навчальний заклад, їх було кілька на вибір, класом трохи нижче, – розповідала Ірина Володимирівна. – Але ми вирішили – раз так, підемо на платне відділення. Нехай у нашої дівчинки буде найкраще з усього можливого.
Вчитися було непросто, але Олена дуже старалася. Всі роки дівчина впевнено йшла на червоний диплом, і викладачі пророкували їй блискуче майбутнє. Роботодавець, у якого вона проходила практику, зробив їй дуже хорошу пропозицію по роботі, від якої було просто нерозумно відмовитися.
– Нам сказали, це рідкісна удача, щоб студентці відразу запропонували таку позицію! Такого у них ще не було! – з гордістю в голосі розповідає Ірина Володимирівна.
Однак, на подив усіх, хто її знав, вибрала Оленка зовсім не роботу.
За пару місяців до отримання диплома вона вийшла заміж – за молодого, яскравого, перспективного бізнесмена, а незабаром після весілля народила сина Дмитра.
– Ми, звичайно, були здивовані дуже від такого повороту життя нашої доньки, – каже Ірина Володимирівна. – Але потім подумали – може, так і краще! Справиться вона з материнством швидше, і потім вже гарно займеться лише кар’єрою своєю. А дитині няню наймемо. Ну і самі будемо допомагати в міру сил.
Оленці недавно стукнуло 27 років, і вона ще жодного дня ніде не працювала.
Червоний диплом увесь час валяється десь на антресолях.
Олена сидить вдома на грошах чоловіка-бізнесмена і весело живе. Живуть вони у великому заміському котеджі, тому заняття є завжди. Олена вирощує якісь неймовірні квіти, пече торти і тістечка, фотографує і вишиває, їздить з чоловіком і сином в подорожі і планує другу дитину.
– Але як же так? – ледь не плаче мати. – Ні про яку роботу, кар’єру навіть мови не веде! Каже, мені і так добре. Їй-то добре, а нам? Стільки зусиль, стільки грошей, виходить, і все – даремно! Відчуваю себе використаною. Так прикро від того.
Тепер мама з батьком дуже сумують від того. Все життя старалися і в усьому собі відмовляли, виходить, даремно.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.