fbpx
Життєві історії
Батьки чоловіка живуть в селі, доглядальницю найняти їм ми не можемо, бо хто туди поїде. Забирати їх до себе я теж не хочу, адже все життя свекри допомагали лише своєму молодшому синові, а ми всього досягали самі. Сім’я брата і сам брат, до речі, природно, не горять бажанням взяти все це на себе, бо там троє дітей, а у нас поки їх немає. І так не по-людськи, і так не добре – що ж тоді робити

Ми з чоловіком ніяк не можемо порозумітися через його родичів, чоловік не хоче мене слухати, а я не можу зрозуміти, що робити і як максимально тактовно донести йому свою точку зору.

Ситуація наступна: є два брата, один до тридцяти років гроші заробляв і особливо про своє особисте життя не думав, інший досить рано одружився (в 21 рік) і завів двох дітей. Природно, на той момент він, молодий, заробляв лише на прожиток і побут сім’ї, і то добре, всі інші дрібні моменти (весілля, оренда житла, покупка житла, покупка машини) були за допомогою і за рахунок батьків. Не схвалюю, але і не засуджую, коли рідні можуть допомогти, так чому б і ні.

Інший син одружився тільки недавно (мова йде про мого чоловіка). Нам ніхто не допомагає, ми все самі, щось спільно, щось я самостійно (благо, хороша робота є) – квартира, машини, телефони і все, що треба. На мого чоловіка у його батьків коштів вже не вистачило. При цьому, його молодшому братові вони і досі допомагають.

Живемо ми більш-менш дружно, спілкуємося телефоном, а бачимося дуже рідко, приблизно раз на два місяці, так як усі живемо в різних сусідніх містечках.

І тут вступає в силу закон життя. Батьки чоловіка стрімко старіють. Мама сильно хворіє, батько працює на знос (звик спати по 4 години на день, але зараз-то вже за 70 людині) і теж швидко здає. Виникає сакраментальне питання – хто буде їх доглядати? Здавалося б, відповідь очевидна – той, кому допомогли більше в житті (сім’я брата) або той, хто живе ближче (знову ж сім’я брата).

Ні, чомусь надії покладаються на нас, причому не так на чоловіка навіть, а більше на мене (він займається бізнесом, чисто фізично займатися своїми літніми батьками не зможе). А я якось не готова. Зовсім не готова!

Як це тактовно донести чоловікові? Те, що доглядати зручніше тому, хто поруч і хто більше зобов’язаний. Чисто по-людськи я все розумію, шкода їх дуже – та сім’я їх не любить, дуже своєрідні склалися відносини, але в чому моя вина? У тому, що я не хочу надірватися, допомагаючи? Я вже якось доглядала за хворим родичем, і це пекло, нікому не бажаю і повторювати не хочу.

Відчуваю себе погано в моральному плані, тому що останнім часом все частіше спливають ці розмови, постійно повторюся, та й я сама бачу, що свекри різко здають, а я поки віджартовуюсь, перекладаю тему. Але рано чи пізно прийдеться приймати якесь рішення. Що робити, я справді не знаю. Розглянути варіант інтернату для людей похилого віку на всякий випадок, природно, вони проти.

Найняти доглядальницю, коли знадобиться? Навряд чи, вони живуть в селі, хто туди поїде. Звалити все на себе? Навіщо? Як це допоможе нашій родині, конкретно нашій, а не сім’ї брата? Сім’я брата і сам брат, до речі, природно, не горять бажанням взяти все це на себе, знову ж таки, там троє дітей, а ми тільки збираємося їх заводити. І так не по-людськи, і сяк.

Може, хтось був в подібній ситуації – що в підсумку вирішили для себе? Бо я останнім часом лише про це і думаю – як правильно вчинити, щоб і по-людськи було, і не в ущерб собі.

Фото ілюстративне – MarieClaire.

You cannot copy content of this page