Ще давно мої свекри оформили власну дачу та свою квартиру на свою доньку, адже дуже добре з нею ладнали, любили зятя та сподівалися, що донька Віра їх добре догляне на старості років.
Звісно, що ми з чоловіком це знали, але на нас ніхто не зважав і навіть радитися не збирався.
До слова сказати, мій Павло вважав, що це досить правильно, і у нас клопотів тоді менше буде, а моєї думки ніхто й не запитував, бо я зовсім чужа людина в їх родині.
А потім Віра вмовила батьків продати ту квартиру, адже з чоловіком взяли кредит на власний бізнес. Справа у них зовсім не пішла, а гроші самі повернути не змогли. Квартиру продали, батькам, купили стару хатину в малому селі.
Віра таки частенько навідувалася до батьків, привозила харчі, допомагала на городі і по господарству, а потім, на жаль, її не стало. Пішла вона молодою, у 50 років.
Батькам в селі було важко одним, онуки доньки не навідувалися, а зятю тим паче було не до них і вони стали кликати до себе мого чоловіка. І чим частіше Павло їздив до них, тим частіше вони його звали до себе.
Тепер мої свекри вже старі: їй 72 роки, а йому – 76. Вони дійсно самі робити нічого не можуть, ледь не кожен день моєму чоловікові телефонують, скаржаться на щось постійно, просять допомоги.
Павло не може так часто їздити до них, та й далеко дуже, це витратно для нас по грошах і по часу. І батьки стали просити сина, щоб забрав їх до себе в місто, мається на увазі, до нас.
А я прямим текстом кажу Павлові, що в квартирі мені їх не треба. У нас хоч і простора трикімнатна квартира, але ми маємо двоє дітей. Та й доглядати за ними я не збираюся.
Хату свекрів в селі продати неможливо, вона там нічого не варта, валиться вже, її й даром не хоче ніхто, хіба що город обробляти, бо він там давно бур’янами заріс. У батьків пенсія є, доньчині діти, хай їх і доглядають, раз квартиру їх забрали.
Єдине чим я можу допомогти, це знайти гарний будинок для літніх людей. І знаєте, що мене здивувало найбільше, що навіть рідні люди мене осуджують, кажуть, що я совісті не маю зовсім, це ж батьки мого чоловіка.
А я не хочу брати на себе такий тягар. Я теж вже не молода, щоб доглядати за ними. Чоловік розуміє мене, але й батьків шкода. Ходить сумний вже тиждень. Ну що тут можна зробити?
Чи зобов’язана я їх доглядати, коли вони все віддали доньці, а коли її не стало, то все племінникам перейшло, а свекри мені?
Фото ілюстративне.
