– Тату, мені гроші потрібні, – заявила майже з порогу Ореста. – П’ятнадцять тисяч треба до кінця вересня сплатити Олежику за навчання, – каже.
Старий Микола підвів сиву брову і глянув на доньку.
– Я все літо на ринку огірками і помідорами торгував, все тобі віддав, де ти ті гроші поділа? – суворо каже.
– Тату, ти ж знаєш, що гроші як вода – швидко зникають. Ну чого ти насупився? У тебе ж є відкладені гроші на дрова, а до зими ще далеко. Заплати онукові за навчання, а потім горіхи продаватимеш, бачу що вони в цьому році у тебе рясно зродили, і відіб’єш собі ці гроші, – щебече Ореста.
– А хто тебе привіз? Ти ж не рейсовим автобусом приїхала? – запитав батько.
– Знайомий один підвіз. Ну чого ти знову починаєш, тату…
– У тебе вже тих знайомих було стільки, що я з рахунку збився. Ти б нарешті за розум взялася і про дітей своїх подумала, а то звикла, що ми з покійною матір’ю все на собі тягнемо. Не дам я тобі цього разу грошей, і навіть не проси.
– Тату, ти не можеш так вчинити, адже мова йде про твого улюбленого онука. Він в коледж поступив, на платну форму, і потрібно заплатити 15 тисяч. Я пообіцяла Олежику, що все буде добре.
При згадці про внука лице Миколи стало добрішим, він повільно піднявся, підійшов до шафи, витягнув з неї згорток і відрахував 15 тисяч. Ще тисячу він собі залишив, а про себе подумав, що вже з завтрашнього дня потрібно буде їздити на ринок і продавати усю городину, яка в нього ще є, щоб на дрова наскладати.
Ореста вхопила гроші і побігла до машини. Її знайомий чекав на неї.
– Дав старий гроші?
– Ледве…
– А чого ти взагалі маєш щось у нього просити? Ти ж казала, що це твій будинок, то ж продавай його і матимеш багато грошей.
– А батька куди?
– Ну… Це вже будуть не твої, а його проблеми…
Обоє зареготали. Вони не підозрювали, що Микола усе чув. По зморшкуватій щоці старенького скотилася скупа сльоза.
“Хоч і любив я тебе, Маріє, та це ти в усьому винна”, – звернувся він до портрету коханої дружини, яка лише в минулому році пішла у засвіти.
“А я казав, що недобре все майно на одну доньку переписувати, коли у нас є ще син. А тобі невістка не сподобалася, і ти заладила, що Олександр від нас нічого не отримає. А йому і не треба, вони з дружиною і без нас чудово живуть. А от я дожився до того, що рідна донька мене з хати хоче вигнати, бо ти на неї дарчу оформила”.
У Миколи з Марією було двоє дітей. Обох вони любили однаково. Але потім син узяв собі за дружину розлучену жінку з дитину. Марія настільки не прийняла його вибір, що викреслила із заповіту, а щоб син ні на що не претендував, вона ще за життя їхній з батьком будинок оформила на доньку.
“Оресті потрібніше, у неї життя важке, і двоє діточок”, – завжди жаліла доньку Марія.
“А хто їй винен? Не треба було з чоловіком розлучатися. Не любить вона його, теж мені причина”, – бурчав Микола.
Ореста, маючи двох синочків, розлучилася з чоловіком, бо вважала, що розлюбила його. А потім активно стала шукати особистого щастя, та особливих успіхів у цьому питанні вона не досягла.
Жили вони у невеликій двокімнатній квартирі, грошей постійно не вистачало, і Ореста звикла до того, що батьки з останнього, але поможуть, тому особливо вона ніколи і не напрягалася.
Коли мами не стало, батько вже не хотів бути таким щедрим, бо вважав, що доньці, у якої сини вже студенти, давно пора взятися за розум.
Та Ореста вирішила послухати свого нового кавалера і знайшла покупців на будинок, мала таке право. А батькові сказала, що він має місяць для того, щоб знайти собі нове житло.
– Батьку, ти? Що ти тут робиш? – здивовано перепитав Олександр, коли проходився з своєю дружиною по ринку, і за прилавком побачив майже сивого дідуся, що торгував усім, чим тільки можна.
– Продаю. Бо грошей треба. Житло мені потрібно буде зняти, хоч яку невелику кімнатку, – ледь чутно сказав і опустив очі, щоб не заплакати.
Олександр швидко все зрозумів, і наказав батькові збиратися:
– Ну що це за такі справи, тату? У мене немає ні картоплі, ні цибулі, ні горіхів, а ти тут все це добро чужим людям продаєш?
– Бери, синку… Вибач… Я не знав…
– Е ні, батьку. Хутко сідай до нас в машину і сам привезеш онукам гостинці. Зачекалися вони вже на дідуся.
Микола очі свої забув, коли побачив як шикарно живе його син – такий красивий великий будинок він хіба у фільмах міг бачити.
– Ось ваша кімната, тату. Ми вас нікуди не відпустимо, – сказала дружина Олександра, яка також все зрозуміла.
Микола витягнув портрет Марії, він усюди з ним ходив, бо боявся, щоб донька не викинула.
“Не права ти була, Маріє, хоч я і дуже любив тебе. Якби ти бачила, як живе наш син. І яка хороша у нього дружина. А нашій доньці – Бог суддя”…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
