Остап змалечку був дитиною особливою — тихою, мов лагідний вечір, і сором’язливою до нестями.
Поки його однолітки галасливою юрбою ганяли м’яча на запорошених вулицях містечка, він міг годинами спостерігати за тим, як мурахи будують свій невидимий замок, або як сонце ховається за обрій.
Уперше він потрапив до зоопарку, коли йому щойно виповнилося сім. Але цей похід він сприймав не так, як інші діти.
Погляд хлопчика зупинявся на вольєрах, де залізні ґрати розтинали простір, а тварини перебували у глибокій, майже відчутній самотності.
Він відчув дивну спорідненість із тими зачиненими істотами.
Найдовше Остап стояв перед кліткою з величним тигром.
Звір був втіленням сили та небезпеки, але його очі випромінювали безкінечну тугу.
— Матусю, а чому він тут зовсім сам? Хіба в нього немає тата чи мами? — тихо спитав Остап, смикаючи Софію за край пальта.
Софія лише ніяково погладила сина по голові, намагаючись знайти прості слова для складної реальності.
— Розумієш, рідний, це таке місце. Тут кожен живе у своїй хатці. У дикій природі, десь у далеких лісах, вони тримаються разом, а тут — за своїми правилами.
— Це як у нас вдома? — раптом спитав хлопчик, і ці слова змусили жінку заціпеніти.
Вона не знайшла, що відповісти семирічній дитині, яка так безжально й влучно описала їхню сім’ю.
Софія не могла зізнатися, що їхня родина — це теж своєрідна виставка самотніх душ, де кожен плекав свій біль за зачиненими дверима.
Софію та її молодшу сестру виховувала мати-одиначка.
Батько, Олег Геннадійович, давно мав іншу родину, де росли ще двоє доньок.
Проте він був чоловіком з важким характером.
Навіть живучи окремо, він примушував усіх своїх дітей підтримувати родинний зв’язок.
— Ви — одна гілка одного дерева! — повчав він, збираючи доньок за столом. — Генетичний зв’язок неможливо розірвати. Ви повинні шанувати одне одного, бо ви — родина.
Софія не розуміла, чому вона має ділитися секретами з чужими дівчатами лише тому, що в них спільне прізвище.
Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона вперше збунтувалася проти батьківського слова, але мати лише розводила руками.
Вона була фінансово залежною від аліментів Олега Геннадійовича і боялася його гніву.
У вісімнадцять Софія пішла з дому.
Офіційно — на навчання до Києва, а насправді — від постійного батьківського контролю.
Столиця здавалася їй завеликою і холодною, але там не було примусових сімейних обідів.
Проте після отримання диплому вона повернулася до рідного міста.
Київ не став їй рідним, вона почувалася там випадковою перехожою.
Вдома на неї чекав Тарас — хлопець, який щиро кохав її ще зі школи.
Він був дуже старанним в навчанні завжди, трохи незграбний, але неймовірно талановитий.
Поки Софія вчилася в столиці, він писав їй листи, повні поезії та мрій.
Батьки Тараса давно змирилися з його «дивацтвами», вважаючи сина занадто м’яким для цього світу.
Тарас малював картини, в яких було більше життя, ніж у реальності.
Софія не знала, чи кохає його, але з ним було надійно.
Це було почуття, схоже на тиху гавань після шторму.
Вони планували весілля на кінець літа.
Навіть Олег Геннадійович схвально кивав, бачачи в Тарасові перспективного техніка, який стрімко будував кар’єру на місцевому підприємстві.
Доля обірвалася в травні.
Вечірній парк був наповнений ароматом бузку. Вони йшли, тримаючись за руки, коли з темряви вийшли троє.
Після пригоди з трьома сильними молодими людьми, які в той вечір просто йшли повз молодої пари дуже незадоволені, не стало Тараса.
Софія залишилася одна у свої двадцять п’ять. Життя втратило кольори, і вона з головою пішла в роботу в місцевому банку.
Минали роки.
Сестра вже виховувала дітей, а Софія стала керівником відділу.
Батько, який уже часто недужав, до останнього картав її за те, що вона не вийшла заміж.
Після того, як його не стало Софія отримала у спадок невелику квартиру і відчуття повної свободи.
Саме тоді в банку з’явився новий охоронець — Андрій.
Він був чоловіком із важким поглядом і непростою долею.
Софія, яка вже не сподівалася на щастя, раптом відчула, що цей чоловік розуміє її без слів.
— Я ніколи не думав, що життя дасть мені шанс на спокуту, — зізнавався він під час їхніх довгих прогулянок.
Вони одружилися. Народився Остап.
Але сімейна ідилія тривала недовго. Щось зламалося в Софії.
Вона почала відчувати до чоловіка байдужість.
Коли синові було три роки, Андрій зник.
Софія сказала Остапові, що тата вже немає, він пішов у кращий світ, рятуючи людину.
Хлопчик пишався батьком-героєм, розповідав про нього в школі, хоча Софія намагалася більше не говорити з ним про це.
Остап виріс дивовижно схожим на Тараса — такий же розважливий, інтелігентний і заглиблений у себе.
Він поїхав навчатися до столиці, а під час канікул зустрів Женю — дівчину, яка стала його всесвітом.
Коли Остап прийшов до матері, щоб поділитися радісною новиною про заручини, він побачив її зовсім іншою — блідою, зі скляним поглядом.
— Сину, твій батько, його справді не стало. Тепер уже назавжди, — вимовила Софія.
Остап не розумів, про що вона. Адже він роки жив із думкою, що батька давно немає.
Те, що він почув далі, перевернуло його світ.
Софія розповіла, що Андрій був одним із тих трьох, хто був тоді в парку у тій пригоді, коли не стало Тараса. Почалося все з суперечки.
Вона дізналася про це випадково, знайшовши старі судові папери.
Андрій тоді дивом уникнув відповідальності.
Коли вона виставила його за двері, він не сперечався.
Він погодився «що його не стане» для рідного сина, щоб не псувати йому життя своїм минулим.
— Я бачив тебе в місті з якимось сивим чоловіком рік тому. Це був він? — запитав Остап, згадуючи випадкову зустріч.
— Так. Він просив дозволу бодай здалеку подивитися на тебе. Ти з ним навіть розмовляв кілька хвилин, не знаючи, хто він. Тиждень тому він із новою дружиною потрапив в дорожню пригоду і не стало їх.
Остап не злився на матір. Він відчував лише порожнечу.
Наступного дня він уперше пішов на справжню могилу свого батька.
Там він просто мовчав, намагаючись зшити розірвані шматки своєї біографії.
Через два тижні він дізнався, що в Андрія залишилася донька Іринка — його сестра.
Дівчинці було дванадцять, і вона мала опинитися в сиротинці.
— Ми з Женею заберемо її, — твердо сказав Остап матері.
Софія подивилася на сина з надією та болем:
— Сину, дозволь мені. Ти молодий, у тебе починається власне життя. А я залишуся в цій великій квартирі сама. Дай мені шанс виправити те, що я накоїла. Можливо, піклування про Іринку стане моєю спокутою перед твоїм батьком і перед тобою.
Остап обійняв матір.
Він знав, що через кілька місяців у нього з’явиться власна дитина.
Життя триває, попри всі «якби». Минуле неможливо змінити, але можна зігріти майбутнє тих, хто залишився поруч.
А ви б пробачили такий вчинок власній матері? Хіба таке можна пробачити?
Чи жінка таки вчинила з чоловіком так, як він того і заслуговував?
Але чи мала право приховувати від власного рідного сина стільки років правду?
Фото ілюстративне.
