В середині 90-х ми залишилися без квартири. Тато невдало вплутався в бізнес, потім борги. Довелося батькам їхати до бабусі і дідуся з боку батька, в маленьке селище, у них трикімнатна квартира була. Мені тоді було 7 років, братові – 2. Зрозуміло, жити було дуже важко.
У бабусі з боку мами була тільки однокімнатна квартира, хоч і в обласному центрі, але як ми вчотирьох могли туди переїхати? Ось і довелося мамі жити зі свекрами, які її категорично не прийняли. За цей час були серйозні непорозуміння між свекрухою та невісткою, закиди в тому, що мама сидить на шиї родичів, тому що в декреті і не приносить доходу в дім, що маленькі діти крутяться під ногами і ускладнюють життя, що сім’я зв’язала крила ненаглядному синочку .
Батько влаштувався працювати, але в ті роки і зарплату місяцями затримували, і могли у відпустку на роботі без збереження виплат відправити. Десь близько року ми жили у бабусі і діда. А потім батько з сім’ї надумав йти.
– У мене одне життя, – сказав він дружині, – я не хочу прожити його з ярмом на шиї. Ярмом були дружина, донька і маленький син. Зрозуміло, батьки батька такому повороту дуже зраділи: вони чимало витратили слів переконання, щоб єдиний синок це усвідомив. Про те, щоб жінка з дітьми залишилася жити з колишніми вже свекрами і мови не було.
Довелося нам жити далі вчотирьох у маминої мами, в однокімнатній. Мама, звичайно, дуже важко все це переживала, втратити спочатку квартиру, потім сім’ю, залишитися без роботи, без засобів. Десь років зо два мама просто була в прострації, ніяк не могла себе взяти в руки. А потім якось стрепенулася, піднеслася духом і в 34 роки зайнялася бізнесом, і так успішно, що незабаром купила двокімнатну квартиру в сусідньому від бабусі під’їзді.
У нас з братом з’явилася хороша їжа, новий одяг, поїздки. А батько? Та не було його в нашому житті ніколи. Спочатку він на мінімалку влаштовувався, щоб аліментів поменше платити, дзвонити і писати він не вважав нам потрібне, зі святами вітати і не думав. Він вдруге одружився, народилася дитина, моя сестра по батькові молодша за мене на 10 років.
Батька нам не вистачало. Ми постійно думали: чому тато нас не любить, чому ми йому не потрібні, ми погані, раз він забув про нас? Але ми виросли, і все змінилося.
В цьому році мені виповнилося 30 років, я давно заміжня, виховую двох дітей. Разом з чоловіком ми працюємо все в тому ж бізнесі мами. Влітку одружився і мій молодший брат.
А нещодавно батько знайшов мене в соцмережах, написав, попросив телефон, умовляв зустрітися, я не хотіла, мама вмовила і брат.
– Я його і не пам’ятаю толком, – сказав мені брат, – мені просто цікаво, навіщо ми йому знадобилися. Давай зустрінемось?
– Донечко, – сказала мені мама, – він звичайно вчинив зі мною некрасиво, але вам він батько, аліменти платив, сходи, може він хворіє, може йому потрібно щось.
То ж ми з братом пішли назустріч. Батька не впізнали, його сторінка в соцмережі була без фото, він підійшов до нас сам. Сказав, що він думав, що син буде вище ростом, поцікавився, ким ми працюємо. Йому не сподобалося, що брат став фінансистом, виявляється, він мріяв, щоб син став військовим.
– А ти хоч раз мені свої мрії озвучив, – гнівно відповів брат, – ти зі мною мріяв? Що ти зробив, щоб мені свою мрію озвучити або допомогти виповниться моїм мріям?
Незабаром після цього брат розпрощався з батьком і пішов, сказавши наостанок, що ні бачити, ні знати батька він не бажає.
– Я так і знав, що мама вас проти мене налаштує. Ти хоч так не думаєш? Я завжди вас любив, просто ми з мамою не зжилися, буває. Але ти ж мені дочка.
Наша розмова не клеїлася, я пошкодувала, що не пішла разом з братом. Та й про що говорити? Звинувачення на адресу мами я припинила, спробувала запитати про свою сестру, молодшу батькову дочку.
– Розумієш, – сказав батько, – моя друга дружина була дуже м’яка жінка, вона погано виховала Марину, коли ми розійшлися, дочка і знати мене не захотіла, боюся, що вона піде по кривій доріжці.
– Батьку, – не витримала я, – у тебе у всьому дружини винні: не так дітей виховували, а ти? Де був ти? Ти ж ні разу не поцікавився нами, ми виросли без тебе, чи твоя участь полягає тільки у факті нашого народження?
– Ну от і ти батька судити надумала, – відповів батько, – а я думав, ти розумна, ти зрозумієш. Я літня людина, могла б і спробувати зрозуміти і пробачити свого старого тата.
Я пішла, зробила вигляд, що мені терміново треба до дітей. З онуками, до речі, тато жодного разу не висловив побажання познайомитися. Напевно і вони поки занадто малі, щоб зрозуміти логіку свого діда, років через 20 він спробує і їм все пояснити. Кілька місяців я слухавку телефону не брала, якщо бачила, що дзвонить батько: розмовляти і спілкуватися не хотілося.
Мабуть, він і сам це зрозумів, дзвінки і спроби зв’язатися з нами припинилися. Якийсь час його не було, а потім він знову написав мені в соцмережах повідомлення, що треба б онукам приїхати на сороковини по його матері, і дружині колишній теж добре б приїхати, ви і так, типу, не провели в останню путь мого батька, а ми ж все-таки родина.
Зрозуміло, ніхто нікуди їхати не збирається, я не відповіла на повідомлення батька: він сам добровільно став ніким своїм власним дітям. А пояснювати і виховувати треба було вчасно.
Фото ілюстративне – shutterstokc.
