Мій батько нещодавно відзначив свій 7о-річний ювілей, і тепер, на старості років, вирішив одружитися. Я до цього його рішенням поставилася без захвату, але з розумінням: мами немає вже три роки, і він від самотності занудьгував. Пропонувала йому переїхати до нас з чоловіком – не погодився. Навіщо, каже, я буду вам заважати? Та й звик я один, сам собі господар, догляду поки не потребую.
Я, як могла, намагалася скрасити його самотність: кілька разів на тиждень приїжджала до нього в інший кінець міста, смакоту всяку привозила, влітку з собою на дачу брала. Побутових проблем у батька не було, з усіма домашніми справами він відмінно справлявся, більш того, дуже любив возитися з прибиранням. Мені тільки прання і миття вікон довіряв.
Так ще при їх спільному житті з мамою повелося: вона була захоплена роботою, а він – домашнім господарством, і обох це влаштовувало. Батьки взагалі дуже дружно жили. Можливо, тому, що абсолютно один на одного не схожі: мама – заводна і енергійна, а батько – спокійний і розважливий.
Мама була «бюджетоутворювальною» основою сім’ї, завжди заробляла більше тата. Зате вона уявлення не мала, як торгуватися на ринку, оплачувати комунальні рахунки чи викликати сантехніка. Мама, вже будучи в пенсійному віці, до останнього дня працювала на солідній посаді в науково-дослідному інституті, просто горіла своєю улюбленою роботою. Там її і не стало: прямо на робочому місці.
Батько дуже важко переніс несподіваний відхід матері, набагато важче, ніж я. Я почала хвилюватися, щоб це не призвело в його віці до серйозних наслідків. Але не дарма кажуть, що час лікує: тато став потроху заспокоюватися і знову проявляти інтерес до життя. Саме в цей час і з’явилася у нього Марина Дмитрівна.
Цю жінку я знала з дитинства, вона жила поверхом нижче, а працювала до пенсії в міні-маркеті, розташованому в сусідньому будинку. Мені її завжди було шкода: і її колишній чоловік, і сини, своїм стилем життя забезпечили матері ранню сивину. Скільки пам’ятаю, вона завжди ходила з сумним виразом обличчя. Втім, причин радіти у неї і справді було небагато: чоловіка від такого життя швидко не стало, а сини пішли по його хибній стежці.
І ось зовсім несподівано у батька почалися відносини з цією жінкою. Я не знала, як на це реагувати. З одного боку, дві самотності потягнулися один до одного, а з іншого – дуже вже типаж Марини Дмитрівни не схожий на мамин. Мені здавалося, що батька не можуть захопити вічне ниття, скарги на життя і на проблеми зі здоров’ям.
Було б логічно, якби він захопився жінкою, більш енергійною і позитивною, але як би там не було, вони з сусідкою стали жити разом. Чоловік, побачивши, що батьківське рішення мене спантеличило, заспокоїв: мовляв, з віком пріоритети змінюються, і раз батько зробив такий вибір, значить, йому з цією людиною комфортно.
Однак, приїжджаючи до батька побачитися, чому він, до речі, радів все менше і менше, я з неприємним подивом відзначала, що квартира стала схожа на захаращений сарай, а сам він ходить в сорочках сумнівної свіжості. І це мій батько, чий побутовий перфекціонізм часом не знав меж. Марина Дмитрівна теж розгулювали в квартирі в засмальцьованому плюшевому халаті і ледве приховувала роздратування від моїх візитів. Як наслідок, відвідувати батька я стала рідше, намагалася обмежуватися дзвінками.
Хоча і розмови по телефону колишнього задоволення не приносили: батько постійно бурчав, він, взагалі, дуже змінився.
І ось недавно, зателефонувавши йому, дізналася приголомшливу новину: вони з Мариною Дмитрівною розписалися. На моє запитання, навіщо йому це було потрібно, тато зам’явся і промимрив, що на оформленні відносин наполягла його нинішня половинка. І тут мене осінило: здається, я зрозуміла, навіщо сусідці на старості років був потрібно штамп в паспорті. «Тату, а скажи мені, Марина Дмитрівна з тобою не тільки розписалася, а й на правах дружини у тебе прописалася?» – безпосередньо запитала я.
І приросла до підлоги, почувши ствердну відповідь. Більше того, батько сказав, що переписав квартиру на свою нову дружину. Квартиру, зароблену моєю мамою!
«Навіщо ти це зробив? У тебе ж ще внучка є!» – я не могла стриматися від обурення. Батько у відповідь щось плутано торохтів, що у нас з чоловіком і так все добре і ми зуміємо забезпечити житлом свою єдину дитину, а ось про синів Марини Дмитрівни подбати нікому. «Треба бути милосерднішими, дочко! – повчально сказав він, намагаючись скоріше завершити складну для нього розмову. – Зате Марина сказала, що тобі не потрібно буде за мною доглядати, коли я не зможу себе обслуговувати. Всі клопоти вона візьме на себе».
Ну кому ще за ким в результаті доведеться доглядати, час покаже: Марина Дмитрівна у свої 70 з усіма своїми болячками ще та доглядальниця! Звичайно, батька я не кину і свій дочірній обов’язок, якщо що, виконаю. Але з кожним днем мені все більше хочеться оскаржити батьківський заповіт. Я не хочу, щоб через старечу недалекоглядність, сімейне майно, нажите нелегкою працею, пішло до чужих людей.
Чоловік, якому вся ця ситуація теж вкрай неприємна, проте каже, що вплутуватися в судові розборки не варто. А я вважаю, що повинна восторжествувати справедливість. І дуже шкодую, що, займаючись після відходу мами приватизацією, оформила квартиру на батька, а не на себе або свою дочку. Я тоді боялася образити його таким рішенням, а він зараз не злякався засмутити мене своїм.
Я не знаю, як тепер правильно поступити, щоб остаточно не зіпсувати стосунки з батьком і, водночас, не позбутися майна, віддавши його чужим людям.
Фото ілюстративне – ostrum.
