Я сама народилася і виросла в селі, в досить таки бідній сім’ї. Мої тато й мама доглядали за бабусею і після неї їм дісталася маленька старенька хатина на краю села.
Батьки моїх тата й мами теж були бідові люди, тому допомогти молодій сім’ї, особливо, не могли нічим. Мама з татом виходили лише зі своїх сил.
Так склалося, що мама у мене ще молодою занедужала і не могла працювати. Вона трохи робила неважку домашню роботу, але все господарство на батькові моєму було.
Після мене у мами, зі зрозумілих причин, дітей більше не було, у своїх батьків я – єдина донька.
Тато з мамою, хоч як важко їм було, дбали про мене. Адже батько один мав роботу, мама отримувала невеличкі соціальні виплати щомісяця, вони правда йшли на її здоров’я.
Я виросла в бідній сім’ї і, можливо, тому цінувала кожну копійку, кожен шматок хліба.
На жаль, мого рідного батька рано не стало, напевно, від важкої праці, адже він у нас один працював.
Згодом я вийшла заміж, мій чоловік теж свого житла не мав, Михайло був з сусіднього села, з багатодітної сім’ї. Не даремно в народі кажуть, що бідне до бідного тягнеться. Так і вийшло в моєму житті.
У нас з Михайлом було двоє діток? син та донька. Але пожили ми з ним не довго, він покинув мене. Знайшов собі іншу в місті, куди їздив на роботу, з нею й залишився там.
Діти тоді вже в школу ходили, багато чого могли робити самі, а мама їм допомагала.
На той час я сиділа без роботи і, коли чоловік покинув мене, зрозуміла, що жити немає нам на що.
Тоді я прийняла рішення їхати в Італію на заробітки, а вже трохи самостійних дітей, залишити з мамою.
В Італії я працювала цілих 20 років. Вивчила дітей, зробила весілля, купила по квартирі.
Мами моєї не стало давно, я приїжджала в Україну і проводжала її в останню дорогу.
А цього року мене здоров’я стало дуже підводити. Важко зовсім, ще й на душі таке, що на Батьківщині робиться. Сумно мені від того, не можу збагнути цієї несправедливості.
Можливо, ще через хвилювання, але я бачу, що працювати не можу вже так, як раніше. Думаю трохи пошкодую себе.
Сказала дітям, що збираюся додому повертатися, думала вони зрадіють за мене.
Та син з донькою лише засмутилися, кажуть, що я лише про себе думаю. В такий важкий час надумала повернутися і в дома сидіти, в той час, коли у них грошей немає. Кожна копійка на рахунку.
Діти щодня мені телефонують, щоб я не думала додому повертатися, бо у них лише на мене надія.
Я спочатку пошкодувала їх, думала залишитися, але потім пошкодувала себе, адже діти зовсім не думають про мене.
Я таки повернулася в село. В звичайну мамину хату, яку навіть діти ніколи не підтримували. Добре, що я собі відклала чималу суму грошей, потайки, щоб діти не знали.
Я зараз в хаті зроблю гарний ремонт, поставлю паркан, почищу криницю, в хаті зроблю усі зручності, воду проведу, газ у мене проведений, лише кухню залишилося зробити.
Загалом в селі зараз жити краще і безпечніше ніж в місті, знайду роботу, зате буду вдома.
Як я скучила за Україною, за своїм селом, маленькою хатиною. Я тут щаслива така.
Засмучує одне, що я вже майже 2 тижні вдома, діти навіть не заросили в гості до себе в місто, я їм гостинці, що привезла сусідом передала.
Євро цього разу не давала, вони, можливо, образилися за це.
Але я для них багато зробила, житло купила їм, про все інше нехай самі думають. Тепер я буду своє життя влаштовувати, бо бачу, що на старості років на них надії мало.
Хіба я не права?
Фото ілюстративне.