fbpx

Багато років я вже в Італії на заробітках, вивчила дітей, купила їм квартири. А цього року бачу, що вже працювати не можу, важко мені, роки вже не ті. Вирішила подзвонити дітям, повідомити щасливу новину, що я повертаюся додому в Україну. Син і донька засмутилися, а я вперше зрозуміла, що правильно зробила, коли, потайки від дітей, складала собі євро

Я сама народилася і виросла в селі, в досить таки бідній сім’ї. Мої тато й мама доглядали за бабусею і після неї їм дісталася маленька старенька хатина на краю села.

Батьки моїх тата й мами теж були бідові люди, тому допомогти молодій сім’ї, особливо, не могли нічим. Мама з татом виходили лише зі своїх сил.

Так склалося, що мама у мене ще молодою занедужала і не могла працювати. Вона трохи робила неважку домашню роботу, але все господарство на батькові моєму було.

Після мене у мами, зі зрозумілих причин, дітей більше не було, у своїх батьків я – єдина донька.

Тато з мамою, хоч як важко їм було, дбали про мене. Адже батько один мав роботу, мама отримувала невеличкі соціальні виплати щомісяця, вони правда йшли на її здоров’я.

Я виросла в бідній сім’ї і, можливо, тому цінувала кожну копійку, кожен шматок хліба.

На жаль, мого рідного батька рано не стало, напевно, від важкої праці, адже він у нас один працював.

Згодом я вийшла заміж, мій чоловік теж свого житла не мав, Михайло був з сусіднього села, з багатодітної сім’ї. Не даремно в народі кажуть, що бідне до бідного тягнеться. Так і вийшло в моєму житті.

У нас з Михайлом було двоє діток? син та донька. Але пожили ми з ним не довго, він покинув мене. Знайшов собі іншу в місті, куди їздив на роботу, з нею й залишився там.

Діти тоді вже в школу ходили, багато чого могли робити самі, а мама їм допомагала.

На той час я сиділа без роботи і, коли чоловік покинув мене, зрозуміла, що жити немає нам на що.

Тоді я прийняла рішення їхати в Італію на заробітки, а вже трохи самостійних дітей, залишити з мамою.

В Італії я працювала цілих 20 років. Вивчила дітей, зробила весілля, купила по квартирі.

Мами моєї не стало давно, я приїжджала в Україну і проводжала її в останню дорогу.

А цього року мене здоров’я стало дуже підводити. Важко зовсім, ще й на душі таке, що на Батьківщині робиться. Сумно мені від того, не можу збагнути цієї несправедливості.

Можливо, ще через хвилювання, але я бачу, що працювати не можу вже так, як раніше. Думаю трохи пошкодую себе.

Сказала дітям, що збираюся додому повертатися, думала вони зрадіють за мене.

Та син з донькою лише засмутилися, кажуть, що я лише про себе думаю. В такий важкий час надумала повернутися і в дома сидіти, в той час, коли у них грошей немає. Кожна копійка на рахунку.

Діти щодня мені телефонують, щоб я не думала додому повертатися, бо у них лише на мене надія.

Я спочатку пошкодувала їх, думала залишитися, але потім пошкодувала себе, адже діти зовсім не думають про мене.

Я таки повернулася в село. В звичайну мамину хату, яку навіть діти ніколи не підтримували. Добре, що я собі відклала чималу суму грошей, потайки, щоб діти не знали.

Я зараз в хаті зроблю гарний ремонт, поставлю паркан, почищу криницю, в хаті зроблю усі зручності, воду проведу, газ у мене проведений, лише кухню залишилося зробити.

Загалом в селі зараз жити краще і безпечніше ніж в місті, знайду роботу, зате буду вдома.

Як я скучила за Україною, за своїм селом, маленькою хатиною. Я тут щаслива така.

Засмучує одне, що я вже майже 2 тижні вдома, діти навіть не заросили в гості до себе в місто, я їм гостинці, що привезла сусідом передала.

Євро цього разу не давала, вони, можливо, образилися за це.

Але я для них багато зробила, житло купила їм, про все інше нехай самі думають. Тепер я буду своє життя влаштовувати, бо бачу, що на старості років на них надії мало.

Хіба я не права?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page