fbpx
Життєві історії
В день нашого весілля мама мого чоловіка пішла на город картоплю копати. А тепер мій чоловік хоче, щоб я доглядала за нею

Мене, як невістку, свекруха відразу не прийняла. Для свого сина вона хотіла іншої дружини. Сказала, що не прийде на наше весілля. Свого слова дотримала, бо в ту суботу, коли ми одружувалися, свекруха пішла на город копати картоплю.

Налагодили ми з нею стосунки років через 5, коли у нас народилася перша донька. Тоді я зробила перший крок, пішла на примирення. Відтоді наші відносини стали дещо теплішими, але особливої любові від цієї жінки до себе я ніколи не відчувала.

Мама мого чоловіка хотіла, щоб ми до неї часто приїжджали і їй допомагали, ми їздили кожні вихідні до неї в село – то копати, то полоти, то будуватися.

Справи були завжди. Вона завжди говорила: «Вам все дістанеться, для себе робите». Коли я намагалася заперечити, що будинок у селі нам не потрібний, ображалася і висловлювала чоловікові, що я невдячна. Чоловік же старанно приймався за будь-яку роботу. Іноді я просила його залишитися на вихідні, побути вдвох. На що від постійно відповідає: «Мама на нас чекає. Ми не можемо її підвести».

Так ми прожили майже 30 років. Два місяці тому у свекруха потрапила в стаціонар. Тепер вона не може бути сама вдома, потрібно, щоб весь час хтось був біля неї. І моєму чоловікові спала на думку ідея, щоб я поїхала до його мами допомогти. Але я ще працюю на роботі, чоловік каже, щоб я звільнялася. А мені до пенсії 3 роки, і якщо я зараз втрачу роботу, то не зрозуміло, чи зможу я потім працевлаштуватися, та й з пенсією можуть бути проблеми.

Чоловік каже, що це тільки на якийсь час, що вона видужає, і необхідність там жити відпаде, просто потрібно зараз з нею побути. «Це ж мама, – каже чоловік, – у неї нікого немає більше, крім нас. Це мій обов’язок – допомогти їй».

Так, це його обов’язок, а не мій. Я йому кажу: «Так їдь сам і допомагай». Але він виправдовується тим, що у місті добре заробляє на відміну від мене. У мене справді мізерна зарплата, працюю кухарем у їдальні. А він зможе нас усіх добре забезпечити, і на вихідні приїжджатиме.

Чесно кажучи, я не знаю, що робити. Відразу я навіть не сприймала його слова всерйоз, але він не жартує. З одного боку, я розумію, що свекрусі справді потрібна допомога. Але чому так виходить, що допомогти маю саме я?

Варіант перевезти свекруху до міста не обговорюється, оскільки вона не хоче жити у міській квартирі та не готова залишити свій будинок та господарство.

Але що мені робити у цій ситуації? Думаю, що якщо я відмовлюся доглядати свекруху, то життя у мене з чоловіком далі не складеться. Але і роботу залишати за три роки до пенсії не хочеться. Як бути?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page