Маргарита Степанівна завжди вважала, що тиша — це найміцніший щит, який людина може викувати для свого щастя.
Її дитинство минуло в невеликому будинку, де пахнуло сушеною м’ятою та старою паперовою заправкою книжок.
Саме там її бабуся, жінка зі сталевим поглядом і м’якими руками, вклала в голову маленької внучки істину, що стала для неї життєвим кредо:
«Щастя любить тишу і спокій, Рито. Варто лише променю твого успіху осліпити сусіда, як він розсиплеться на попіл від заздрості».
Тепер, коли Маргариті було вже далеко за п’ятдесят, вона дотримувалася цього правила з особливим трепетом.
Сідаючи за столик у затишній кав’ярні навпроти своєї давньої подруги Ксенії, вона звично поправила непомітний сірий шарф.
— Знаєш, Ксюшо, я іноді думаю, що зі світом щось не так, — почала Маргарита, повільно помішуючи ложечкою пінку на лате. — Мене виховували в культурі смирення. Якщо в житті траплялося щось світле — я ховала це глибоко в кишеню, мов дорогоцінну монету, щоб не виблискувала. Коли мене зустрічають колишні колеги чи знайомі на ринку, я завжди маю готовий сценарій: скаржуся на високий тиск, на те, що ціни в аптеках ростуть швидше за пенсію, на старі труби в підвалі.
Ксенія, яскрава жінка з ідеальним манікюром і блиском у очах, який не згасав навіть після важкого робочого дня, здивовано підняла брови.
— І навіщо тобі цей театр абсурду, Рито? Ти ж знаєш, що твої діти — успішні юристи, що вони купили тобі ту путівку в Карпати, про яку ти мовчала три тижні. Твої внуки виграють обласні олімпіади. Ти ж насправді «в шоколаді», як каже молодь!
— Ось саме тому я й мовчу! — відрізала Маргарита. — Бо заздрість — це як іржа. Вона непомітна, але роз’їдає навіть найміцніший метал людських стосунків. Я розповідаю про дрібні біди, щоб люди відчували себе на моєму фоні спокійніше. Це мій спосіб оберігати свою сім’ю. Але мої діти, вони зовсім інші. Вони наче з іншої планети прилетіли. Їм потрібно, щоб кожен їхній крок був задокументований, відфільтрований і виставлений на загальний огляд. Вони хочуть, щоб їм заздрили. Вони вважають, що якщо про твій успіх не знають інші — то успіху ніби й не було.
Маргарита згадала випадок, який трапився з нею кілька днів тому в елітному салоні хутра, куди вона зайшла випадково, просто щоб перечекати дощ.
— Я спостерігала за однією дівчиною, — продовжила Маргарита. — Вона приміряла розкішну норкову шубу кольору графіту. Було видно, що її місячного доходу не вистачить навіть на один рукав цього виробу. Вона гладила хутро з таким відчаєм у погляді. А потім сказала продавцеві фразу, яка мене просто приголомшила:
«Якби я з’явилася в цьому в понеділок в офісі, наші дівчата просто попадали б від заздрості. Я б віддала пів життя, щоб побачити їхні обличчя».
Ксенія розсміялася, відкинувшись на спинку крісла.
Її сміх був легким, але в ньому відчувалася впевненість людини, яка не боїться чужих очей.
— І що тут такого жахливого, люба моя? — запитала Ксенія. — Заздрість — це паливо сучасності. Ти називаєш це негативом, а я називаю це визнанням. Ось візьми мене. Я п’ять років працювала без вихідних, засинала над звітами, забула, що таке нормальний сон. І тепер, коли я під’їжджаю до офісу на новій машині, я отримую справжнє задоволення від цих косих поглядів. Ці заздрісні зітхання — це мої дивіденди. Це підтвердження того, що я змогла, а вони — ні.
Маргарита похитала головою, відчуваючи, як між ними розширюється прірва нерозуміння.
— Але ж це життя напоказ, Ксюшо. Це життя для глядачів, а не для себе.
— А хіба одне заважає іншому? — заперечила Ксенія. — Подивися навколо. Навіщо люди качають прес у спортзалах до сьомого поту? Тільки для здоров’я? Не сміши мене. Вони хочуть виставити фото в соцмережах, щоб колишні однокласники кусали лікті. Навіщо купують смартфони в кредит на три роки, ціна яких дорівнює їхньому піврічному бюджету? Щоб покласти його на стіл у ресторані екраном догори. Навіщо їдуть у відпустку на останні гроші й замість відпочинку пів дня шукають ідеальний ракурс для селфі?
Розмова ставала дедалі глибшою.
Подружи зачепили тему, яка була нервом сучасного суспільства.
Вони говорили про те, як соціальні мережі перетворили приватне життя на нескінченний реаліті-шоу.
— Ми живемо в добу «демонстративного споживання», — міркувала Ксенія. — Люди купують не речі, а статус. Вони купують право бути тими, кому заздрять. І в цьому немає нічого нового, просто зараз це стало простіше завдяки технологіям. Раніше, щоб тобі заздрили, треба було влаштувати бал на все село, а зараз достатньо одного кліку.
Маргарита слухала й відчувала смуток.
Вона згадала своїх онуків, які не могли з’їсти морозиво, не сфотографувавши його з трьох боків.
Вона згадала сина, який переживав через те, що його нова автівка «вже не така крута», як у партнера по бізнесу.
— Це ж нескінченна гонка, — тихо сказала Маргарита. — Ти ніколи не будеш достатньо гарною, достатньо багатою чи достатньо успішною, бо завжди знайдеться хтось, хто викличе у тебе заздрість. Це як біг по колу в клітці. Моя бабуся була права: коли ти ховаєш своє щастя, ти володієш ним одноосібно. Воно тільки твоє. А коли ти виставляєш його на продаж за лайки та заздрісні погляди — ти ділиш його на тисячі шматочків, і у тебе самої нічого не залишається.
— Можливо, — Ксенія на мить замислилася, дивлячись на вогні вечірнього міста за вікном. — Але хіба не нудно жити в коконі? Хіба не хочеться хоча б раз відчути себе тією самою жінкою в норковій шубі, яка змушує світ завмирати?
Вони розійшлися пізно ввечері. Маргарита йшла по темній вулиці, міцно притискаючи до себе сумочку.
Вона знала, що вдома на неї чекає тепла вечеря і дзвінок від доньки, яка розповість про успіхи в новому проекті.
Маргарита не напише про це у Фейсбуці. Вона не розповість про це сусідці.
Вона збереже цю радість у собі, як запечатаний лист, що призначений лише для одного адресата.
А Ксенія в цей час, сидячи у своєму авто, вибирала фільтр для нової фотографії з кав’ярні.
Вона хотіла, щоб світ знав: її вечір був ідеальним.
Вона чекала на ті самі «заздрісні погляди» в цифровому еквіваленті, які давали їй відчуття життя.
Дві жінки. Два світи.
Одна вічна істина: людина завжди шукає підтвердження своєї цінності.
Тільки одна шукає його всередині себе, а інша — у відображенні в чужих очах.
Цікаво, чи дійсно ми стали заручниками чужої думки?
Чи, можливо, заздрість — це єдине, що змушує нас рухатися вперед у цьому холодному світі, де бути непомітним означає бути ніким?
На це питання кожен відповідає сам, вибираючи між бабусиною мудрістю і блиском вітрин сучасного світу.
А ви як гадаєте: чи потрібно виставляти своє життя на показ?
Чи потрібно жити, як хочеш, а на чужу заздрість не звертати увагу зовсім?
Фото ілюстративне.
