Я заробітчанка, працюю в Італії. Ще на початку року мені зателефонувала донька і сказала, що планує виходити заміж. Я, звичайно, дуже зраділа. Лесі вже 27 років, то ж я вже давно молила Бога, щоб дав їй добру долю. Я ж практично заради неї тут і заробляю.
На заробітках я вже тринадцять років. Єдину доньку залишила ще підлітком на свою маму, бо жили дуже бідно, а далі продовжувати так вже й сил не було. Останньою краплею стало те, що нас запросили до сусідів на весілля. І там я випадково почула, як Віра, найбільша пліткарка в селі, голосно сміялася з того, як я прийшла вдягнена.
Так, сукня на мені була не нова, але ж хіба це головне. Я вважала, що важливо прийти і уважити людей, розділити з ними їхню радість. А гроші на одяг витрачають ті, у кого вони є. Ми з чоловіком жили дуже бідно, працювала я одна, а чоловіка якраз звільнили, бо він полюбляв оковиту.
Віра зібрала в коло кілька таких же цікавих жіночок, як вона сама, і обговорювала спочатку мою стару сукню, потім мого чоловіка, а далі взялася і до моєї хати. Сказала, що моя хата найгірша на всій вулиці, і що ми з чоловіком ніякі господарі.
З того весілля я пішла іншою людиною, твердо вирішила, що треба щось змінювати в житті. Зранку встала і сказала чоловікові, що хочу з ним розлучитися. А потім подзвонила своїй подрузі в Італію і почала просити, щоб та мені знайшла роботу.
Через два місяці я вже була в Римі. Спочатку було дуже важко, але потім втягнулася. Мама мені допомагала і доньку ростити, і хату відбудовувати. Не знаю чому, але ті в’їдливі слова Віри мені дуже запам’яталися. І тепер у мене найкращий будинок не лише на моїй вулиці, а й в усьому селі. Всі гроші я справно відправляла додому, а мама вже займалася будівництвом і ремонтними роботами.
Коли донька підросла, то вже взяла управління в свої руки. Втрьох ми непогано справлялися, але я не переставала мріяти, коли ж моя донька вийде заміж за достойного чоловіка і в хату прийде зять.
Тому новина про заміжжя доньки мене дуже потішила. Я лише запитала, хто буде моїм зятем і тут донька мене ошелешила, що сватається до неї син Віри, тієї самої, яка так негарно відзивалася про мене і мою родину.
Звичайно, що це мені дуже не сподобалося, але ж що я могла зробити. Пообіцяла доньці, що приїду на Петра додому і влаштуємо сватання. Сама собі подумала, що може Віра і не найкраща людина, але її син може бути зовсім іншим. І зрештою, діти не мають відповідати за своїх батьків.
Коли я приїхала і ми зустрілися, я зрозуміла, що в поведінці Віри нічого не змінилося, вона залишилася такою, як була. За столом ми почали обговорювати майбутнє весілля і основні витрати. Але Вірі вдалося і тут мене ошелешити. Моя майбутня сваха вважає, що якщо я приїхала з Італії, то за все маю платити я. А вона нам і так багато дає – свого єдиного сина. І якби не він, сиділа б моя Леся і далі в дівках.
Віра це сказала, ніби жартома. Усі посміялися, а у мене на душі знову неприємний осад. І що виходить, я стільки років працювала без сну і відпочинку, щоб забезпечити Віриному синові щасливе майбутнє – і весілля зробити, і в свою нову хату поселити. Не забула Віра і про машину – натякнула, що непогано було б зятеві такий подарунок зробити.
Зараз ми активно готуємося до весілля. Ні Віра, ні мій майбутній зять, нічого не допомагають. Все оплачую я. Весілля буде в листопаді, після Михайла. Донька каже, скільки треба грошей, я висилаю. Леся щаслива, а я щось її радості не розділяю. Не бачу я майбутнього з таким чоловіком. Але донька закохана і не хоче бачити очевидних речей.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
