В мене на душі зараз такий важкий камінь – дуже турбуюся за майбутнє своєї рідної дочки, їй 35 років зараз, а вона до цих пір одна в плані особистого життя, живе зі мною і заміж поки не збирається, не складається у неї зовсім.
Якби моя донька була якась негарна, або не струнка, я б ще могла зрозуміти: ну ніхто не кличе її заміж, немає в неї поки долі. Але моя дочка Людмила нехай і не перша красуня в нашому місті, але цілком собі гарненька та приємна людина: висока, струнка, довге густе волосся, голубі очі, приємна зовнішність.
Мої подруги вважають її взагалі красунею і моделлю, можливо, тому у неї зараз таке непросте життя?
Людмила у мене одна. Хотілося нам з чоловіком ще дітей, але почалися складні 90-ті роки, тоді людям було зовсім непросто жити, дуже складно все було, куди народжувати?
До речі, правду кажучи, ті складні роки дуже погано вплинули і на наш шлюб: через бідність ми з чоловіком стали часто сперечатися, роботи хорошої не було, а якщо була – на неї місяцями не давали зарплату.
Людмила, на жаль, бачила всі наші суперечки і непорозуміння з чоловіком, разом зі мною робила винним в усьому свого власного батька, можливо, саме тому у неї характер став трохи черствим. Ну, можливо, не зовсім це слово, просто вона вважає, що всі чоловіки багато мають старатися для своєї дружини: бути слухняними, приносити гроші і квіти, працювати на трьох роботах і виконувати усі накази своєї другої половинки.
В юності Людмила зустріла одного хлопця, закохалася і навіть в 19 років хотіла вийти заміж за нього. Я трохи стала хвилюватися про те, що заміжжя недобре вплине на її навчання, адже мала так багато планів на її життя, хотіла, щоб воно було у неї яскравим, не таким, як моє.
Я тоді відмовляла Людмилу, щоб не зробила помилки, але вона сказала, що мене не підведе – буде вчитися. Тоді я трішки вирішила втрутитися, щоб було по-моєму, кажу: «Ну ти подивися на себе і на нього – ти росла, красива, а він такий тендітний і на пару сантиметрів нижче тебе! Ну як ви будете виглядати разом? Подумай!».
І Людмила моя таки подумала над моїми словами і не стала виходити заміж, розлучилася з тим чоловіком, до речі, дуже хорошим та добрим, як виявилося. До сих пір я себе картаю за ті слова і за те, що тоді повелася так недобре. Якби я не наговорила тоді їй тих слів, може у дочки була б сім’я, а у мене – онуки.
А потім, після того, Людмила з головою поринула в навчання. Вона спортсменка, з дитинства займалася плаванням, крім того, вступила до інституту спорту та фізичного виховання. Після навчання пішла головою в тренерську роботу: плавання, фітнес і багато іншого, з ранку до вечора зайнята.
Я вже думала – вона в таких колах, де є красиві чоловіки, можливо, знайде за своїми інтересами. Звичайно ж, навколо неї на роботі завжди були солідні чоловіки, до деяких вона навіть була прихильна, але як тільки справа стосується заміжжя – вона тут же закінчує будь-які відносини. Питаю: «Ну що не так?». І починається: наречений або мало заробляє, або людина несерйозна, або зовнішність у нього негарна, або, або, або. Нема гідної людини, яку вона вважає, буде гідна її.
Іноді як уявляю її майбутнє, сумно так стає мені від того. Пояснюю їй свої недобрі думки: «Дочко, ось тобі зараз вже 35 років, я вже пенсіонерка, не знаю, наскільки мене вистачить. Тих наречених, яких ти вже розігнала, вже забрали інші жінки, ідеального принца ти не знайдеш. Що тебе чекає? Або ти залишишся зовсім одна з десятком кішок в будинку, така – міська жінка самотня, або будеш таємно зустрічатися з одруженим, заповняти собі душу самотністю. Іншого виходу не буде. Шукай собі зараз хоч кого-небудь, поки не пізно, щоб створити сім’ю і дитину народити!». Але Людмила зовсім не розуміє цього.
Дочка часто мені в такі часи говорить: «Я не хочу жити і сперечатися щодня як ти з моїм рідним батьком колись, я хочу спокійного життя з доброю людиною!».
Мої пояснення про складності 90-го року до неї доходять, каже: «Хотів би – знайшов би собі хорошу роботу. Хіба це проблема для хорошого чоловіка?». Ну да, зараз інші часи, їй просто цього не зрозуміти. Людмила моя думала, що тато просто лінувався, а лінь для неї неприйнятна.
Дивлюся я зараз на свою доньку і розумію, що нічого не зміниться – надто у неї вже впертий характер. А з іншого боку я щиро б пошкодувала зятя, якби такий був – дочка Людмила втомила б свого чоловіка. Але так сумно усвідомлювати, що не буде в дочки сімейного щастя, напевно, вже ніколи. Ну не буде принца. Душа у мене сумує. Чи винна я в цьому? Та, що мені робити?
Фото ілюстративне.
