Я багато років вже живу за кордоном, проживаю в Празі.
Маю тут доброго чоловіка, двоє дітей.
Марек добре забезпечує мене і наших дітей.
У мого чоловіка добра і порядна родина, що мені дуже сподобалося відразу.
Його батько й мама дуже добре ставляться до мене, вони ще з перших днів так гарно мене прийняли в родину свою, у них не має звички втручатися у справи нашої сім’ї, давати якісь поради.
Хоча у них, крім мого чоловіка, є ще рідна донька, але ставлення до обох дітей в них однакове. Різниці я ніколи не відчувала ніколи, й зовиця моя непогана людина. Вона ніколи не втручається в нашу сім’ю, таке враження, що в них це не заведено, кожна сім’я живе в своїх кордонах, а в кордони іншої не втручається.
Сама я родом з України, народилася в маленькому селі, далеко від міста.
Мої тато й мама жили досить таки бідно, хоча все життя важко працювали.
Я пам’ятаю, що все дитинство ми їли лише те, що мама на городі вирощувала: картоплю, огірки, помідори, різні соління.
А ще мама тримала корову, і це дуже нас виручало, адже могла продати молоко людям, а нам спекти якогось смаколика.
Мама з татом вдома бували мало часу, адже цілий день працювали в колгоспі, потім мама бігла на город, доїла корову.
Нам навіть поговорити було ніколи, адже постійно в роботі, усією сім’єю збиралися рідко.
Тому, я завжди мріяла покинути село, бо нічого доброго за все життя я там не побачила.
І мені пощастило, я й сама не очікувала такого.
Свого часу, коли прийшла пора, я пішла вчитися в місто, там і зустріла свого Марека, якого мені послав сам Господь.
Він виявився дуже доброю та уважною людиною наче не по віку навіть, він тоді якраз приїжджав в гості до родичів.
Там ми й з моїм майбутнім чоловіком зустрілися вперше.
Відтоді я маю доброго чоловіка, хоча проживаю далеко від батьківської домівки.
Батьків моїх давно не стало.
Але хочу вам розповісти про свою рідну єдину сестру Ольгу, адже маю я старшу сестричку, яку я дуже люблю, про яку ні дня не можу не думати.
Ольга залишилася жити в селі, відразу вийшла заміж за місцевого тракториста.
Оселилися вони в батьківській хаті.
Відтоді, як я поїхала жити за кордон в Чехію, бачилися ми рідко, адже живу я далеко, постійно якісь свої турботи маю, діти малі були.
З Ольгою ми спілкуємося по телефону, вона ніколи на життя не скаржилася, все казала добре у них.
У моєї сестри з чоловіком теж троє діток.
Я думала, що вона живе добре, адже по телефону мені вона завжди розповідала, що в неї все добре.
А нещодавно я приїжджала в своє рідне село, в Україну.
Батьківську хату було важко впізнати.
Усі сусіди побудували великі будинки, а хатина моїх батьків, хоч і пройшло так багато років, стоїть така сама, як в минулому, лише дуже похилилася.
Паркан напів гнилий, той самий, який ще мій батько збудував.
А коли я зайшла в хату, мало не заплакала, навіть фіранки, вишиті ручками моєї мами, висіли.
Ольга зустріла мене з посмішкою, відразу до мене підбігли троє її діток, одягнених дуже скромно, хоча чистенько.
Зі сльозами я роздала гостинці усім, і ми стали обідати, чим пригощала мене сестра.
На душі було прикро, адже, виявляється, я нічого, особливо, й не знала про життя своєї рідної сестри, вважала, що все добре у неї.
Діти мої ще маленькі, з ними Марек залишився в дома, а в село до сестри я приїхала сама.
Вже вечоріло, а чоловіка Ольги не було, він прийшов пізно ввечері, щось буркнув мені, наче привітався і сів за стіл.
Тоді я вперше побачила дуже сумні очі і натруджені руки моєї сестри.
Вона швиденько стала виставляти чоловікові вечерю. Чоловік Ольги, поївши, мовчки пішов спати.
Я була дуже вражена побаченому.
Виявляється, що він давно вже не працює, а ходить селом поміж людьми весь день, а додому ледь приходить під вечір.
Люда все сама робить і вдома, і на роботі.
Вранці, коли її чоловік вже майнув в село на люди, я стала просити сестру, щоб вона залишила чоловіка, вигнала його з нашої батьківської хати і їй буде жити легше, адже їй всього лише 48 років.
Та сестра і чути мене не хотіла, сказала, що їй шкода дітей, хвилювалася, що люди скажуть, та й сусіди відвернуться від неї.
Тиждень я жила у сестри, все її допомагала, просила одуматися, але Ольга лише сердилася на мене.
Коли я їхала, то залишила їй чимало грошей, яких мені дав з собою чоловік.
Додому я повернулася з важким смутком на душі, адже не очікувала, що побачу життя своєї сестри таким, мені шкода її, дуже шкода її діток.
Вдома я все розповіла своєму чоловікові.
Тепер ми разом з Мареком думаємо, чим ми зможемо допомогти моїй сестрі і як це правильно зробити.
Засмучує лише те, що Ольга сама змінювати нічого в своєму житті не хоче.
Вона думає, що так жити – це нормально. Але ж вона не бачила кращого життя, де в сім’ї панує любов та добробут. Хоча я вірю, що з нашою допомогою, у них все буде добре.
Я думаю забрати її до себе, поки зараз відкриті кордони.
Як мені краще для неї зробити?
Фото ілюстративне.
