За вікном затишної київської квартири на Русанівці догоряв багряний захід сонця.
Дніпро ліниво ніс свої води, відбиваючи золоті бані соборів, а в помешканні Віри Павлівни повітря, здавалося, застигло від напруги.
— Бабусю! Збирай речі і гайда на вихід! — Олег недбало кинув на кухонний стіл теку з паперами й глибоко запхнув руки в кишені модних джинсів. — Не твоя це більше оселя. Час звільняти квадратні метри.
Віра Павлівна завмерла біля мийки.
Краплі води повільно стікали з тарілки, яку вона тримала, прямо на її домашні капці.
Вона не вірила власним вухам.
Онук стояв посеред кухні, де вона власноруч клеїла шпалери, заощаджуючи кожну копійку з пенсії, і дивився на неї з холодним роздратуванням сторонньої людини.
— Олежику, серденько, що ти таке кажеш? — вона витерла мокрі руки об фартух, намагаючись вгамувати тремтіння. — Які речі? Куди мені йти?
— Не «Олежику» я тобі! — різко відрізав він. — Документи вже в реєстрі, все офіційно. Бачиш? — він ткнув пальцем у гербовий папір. — Тепер я повноправний власник цієї хати. Буду жити тут сам. Або з ким захочу.
— Як сам? А я? — голос Віри Павлівни зірвався на шепіт, серце боляче стиснулося, ніби його схопили крижані лещата.
— А мені яке діло? Йди до своїх подруг-пенсіонерок на лавочки. Або в дім престарілих подавайся, там зараз якраз місця звільняються. Мені тридцять років, я хочу життям насолоджуватися, а не слухати твоє човгання капцями щоранку!
Вона підійшла до столу, взяла папери.
Договір дарування. Її власний підпис, виведений старечою рукою.
Все було правдою — юридично квартира належала онуку.
— Ти ж обіцяв, — тихо промовила вона, дивлячись на печатку. — Казав: «Бабусю, підпиши, щоб мені легше було кредит взяти, а житимемо разом, догляну тебе до останнього подиху».
— Обіцяв, обіцяв! — Олег пирхнув і дістав із холодильника пляшку. — А скільки мені років терпіти твої моралі? Ти ще років двадцять проживеш, не менше. Мені що, всю молодість на твої ліки та кашки вгробити?
— Моралі? — Віра Павлівна відчула, як світ навколо починає хитатися. — Я тобі все життя віддала! Коли твої батьки по закордонах моталися, хто тебе зі школи забирав? Хто на гуртки водив, хто ночами біля ліжка сидів, коли ти недужав?
— Ну й що тепер? Орден тобі виписати? — він вигукнув. — Я не просив мене ростити. Це був твій вибір. Тепер мій вибір — жити без тебе.
Ці слова вдарили болючіше за будь-яку образу.
Вона опустилася на стілець, відчуваючи, як ноги стають ватними.
— Як ти можеш, Олежку, схаменися, — сльози нарешті покотилися по зморшкуватих щоках.
— Досить мені тут вистав влаштовувати! Я дорослий чоловік, мені дружину хочеться привести, а не з тобою телевізор ділити. Набридло!
— Дружину? — вона витерла рукавом краплі з документа. — Так я б у сусідню кімнату зачинилася б, і не виходила.
— У яку сусідню? — він засміявся сухо й неприємно. — Тут взагалі немає твого кутка! Розумієш? Взагалі! Завтра до вечора щоб духу твого тут не було. Я замки зміню.
Віра Павлівна залишилася сидіти в сутінках.
Сорок років вона працювала на заводі, отримувала нагороди, відкладала кожну копійку, щоб купити цю «двійку».
Ростила онука, коли син із невісткою розлучилися і кожен побіг будувати своє нове щастя, забувши про сина.
П’ять років тому, коли Олег плакався, що на оренду йде вся зарплата, вона вирішила: «Допоможу. Він же рідна дитина моя».
Вона пішла до своєї спальні. На тумбочці стояло фото: маленький Олег у вишиванці обіймає її за шию.
Тоді він називав її «своєю найкращою подругою» і обіцяв, що коли виросте, купить їй будиночок біля моря.
П’ять років тому він сидів на цьому самому ліжку, тримав її за натруджені руки й казав:
— Бабусю, зараз такий час, банки не дають іпотеку молодим. А якби ти на мене квартиру переписала, я б мав заставу. Але жити будемо тут, разом. Обіцяю, ти в мене будеш як королева!
— Добре, внучку. Куди я без тебе? — вона погладила його по голові. — Головне, щоб ти був щасливий.
Оформлення паперів було швидким.
Навіть коли подруга Софія застерігала:
— Віро, ти що робиш? Молодь зараз жорстка, вони на грошах схиблені. Не віддавай останнього, бо на вулиці опинишся!
— Не кажи дурниць, Софійко, — ображалася тоді Віра Павлівна. — Олег не такий. Він мій, я ж його серце виховувала.
Перший рік справді було тихо. Але потім почалося.
Друзі, гучна музика до ранку, дівчата з порожніми очима, які дивилися на неї як на меблі.
Олег почав дратуватися на кожен звук її голосу:
— Бабусю, може, ти до Софії поїдеш? Поживеш там тиждень-другий, поки я особисте життя влаштую.
Вона думала, це тимчасово. Але сьогодні зрозуміла — це був план. Жорстокий, холодний розрахунок.
Наступного ранку Віра Павлівна прокинулася о шостій. Звичка загартованої людини. Вона тихо пройшла на кухню.
— Бабусю, ти знову шурхаєш! — вигукнув Олег із кімнати. — Сім ранку!
— Я звикла так, Олеже. Робота навчила.
— Ну так ти ж не на роботі! — він вилетів на кухню, розкуйовджений і злий. — Спи собі до обіду, дай іншим жити!
Він відкрив холодильник і випив молоко прямо з пакета.
Раніше вона б зробила зауваження, але зараз лише мовчки дивилася. Завтра її тут не буде.
— Слухай, а де ключі від серванта? Треба документи на машину забрати, — кинув він.
— Там, де й завжди.
Вона пішла збирати речі. Жодної великої сумки не було.
Вона складала свої небагаті пожитки в поліетиленові мішки — старий халат, кілька книжок, ту саму фотографію в рамці.
О дев’ятій ранку в двері наполегливо подзвонили.
— Віро, відкривай! Це я, Софія! — голос подруги був гучним на весь під’їзд.
Софія увірвалася до квартири, наче штормовий вітер.
— Ну що, догралася в доброту, свята людино?
— Тихше, Софійко, Олег спить ще.
— А мені начхати! — Софія підвищила голос. — Нехай чує, що сусіди думають! Ліда з третього поверху вчора все чула через стінку. Весь будинок знає, що ти онука-змія пригріла!
Олег вискочив у коридор.
— А вас сюди хто кликав? Це наші приватні справи!
— Приватні? — Софія вперла руки в боки. — Ти бабусю на вулицю викидаєш — це приватні справи? Ти квартиру її загарбав — це теж сімейне? Ти хоч пам’ятаєш, як вона тобі на першу машину гроші збирала, на хлібі й воді сидячи?
— Вона сама дала! Я не вимагав! — вигукнув Олег.
— Бо вона людина, а ти — ні!
Раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояла жінка в діловому костюмі.
— Доброго дня. Я представник соціальної служби та юрист. Нам надійшов сигнал про можливий факт порушення прав особи похилого віку та певні недобрі дії з майном.
Олег помітно зблід.
— Які дії? Яка служба? Ви помилилися адресою.
— Ні, адреса правильна, — жінка впевнено пройшла в кімнату. — Пані Віро, ви підтверджуєте, що онук вимагає від вас звільнити житло?
Віра Павлівна почервоніла від сорому. Їй було боляче, що її родинний бруд виплив назовні.
— Я збираюся до подруги, — прошепотіла вона.
— Де ви прописані? — запитала юристка.
— Вже ніде. Олежик попросив виписатися, щоб комуналка була менша, — Віра Павлівна опустила голову.
Юристка суворо подивилася на Олега.
— Молодий чоловіче, ви усвідомлюєте, що залишаєте людину без засобів до існування та даху над головою?
— Це моя власність! Маю право розпоряджатися!
— Юридично — так, — спокійно відповіла жінка. — Але є багато нюансів. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний вчинив неналежні проти нього. Виселення літньої людини в нікуди — це дуже серйозно, що може бути підставою для скасування угоди.
Олег завмер.
Його впевненість почала танути.
— Це неможливо, я вже власник.
— У суді все можливо, — додала Софія. — Ми всі свідчитимемо. Ліда, Петро Іванович, усі сусіди бачили, як ти до неї ставився!
Віра Павлівна дивилася на онука.
Вона згадала, як він маленьким боявся темряви й біг до неї під ковдру.
Де подівся той хлопчик? Куди зникла його душа?
— Олеже, — сказала вона тихо, але твердо. — Дай мені відповідь лише на одне питання. Тобі справді було б легше, якби мене не стало десь під парканом, аби тільки тобі ніхто не заважав пити чай в цій кухні?
Олег мовчав. Його очі бігали по кімнаті, шукаючи порятунку, але бачили лише осуд.
— Мовчиш? — вона випросталася, ніби скинула з плечей вантаж десятиліть. — Значить, так. Я все життя працювала. Я будувала цей дім. І я не дозволю тобі його зруйнувати своєю підлістю.
Вона повернулася до юристки:
— Я подаю заяву. Я хочу розірвати договір дарування.
— Бабусю, ти що! Ми ж домовимося! — Олег кинувся до неї, але Софія перегородила йому шлях.
— Тепер домовлятися будеш із судом, — відрізала Софія.
Віра Павлівна взяла свій пакет із ліками й фотографію.
— Я поживу в Софії кілька днів. Але ти, Олеже, збирай речі. Поки що — свої. Бо цей дім належить тому, хто вміє його цінувати.
Вона вийшла з квартири, не озираючись.
Попереду був складний шлях, суди й пересуди. Але вперше за багато років Віра Павлівна відчула, що вона не «бабуля на вихід», а людина, яка має право на свій дім і свою гідність.
Бо доброта — це не слабкість, і ніхто не має права сприймати її як дозвіл на зраду.
Ця історія — нагадування кожному: не забувайте тих, хто дав вам крила.
Поділіться цією розповіддю, якщо вважаєте, що справедливість має перемагати, а літні люди заслуговують на повагу та захист у власній домівці.
Не даремно люди кажуть, поки живете нікому своє житло не даруйте, яким він би ждобрим і рідним не був – пишіть заповіт, бо залишитеся ні з чим. А хіба не так?
Фото ілюстративне.
