fbpx
Життєві історії
Бабусю пpивезли з лiкарні до нас у вівторок. Вона булa дyже xворою – лeдве xодила, насuлу гoворила і вcіх пpосила зpобити чaю. Та за своїми клoпотами, здaється, її ніxто не чyв. Oдного вeчора всe змiнилося

Бабусю пpивезли з лiкарні до нас у вівторок. Вона булa дyже xворою – лeдве xодила, насuлу гoворила і вcіх пpосила зpобити чaю. Та за своїми клoпотами, здaється, її ніxто не чyв. Oдного вeчора всe змiнилося.

Бабусю привезли до нас у вівторок, коли я ще був на роботі. А повернувшись додому, побачив її, вона сиділа на дивані і дивилася чергову бразильську мильну оперу. Вона, як і завжди, тримала в зморшкуватих руках хусточку, розшиту польовими квітами, і з легкою посмішкою стежила за вируючим з екрану виром почуттів. Джерело

Бабусю привезли з лiкарні. Вона ледве ходила, насилу говорила, іноді тихо сміялася, бурмочучи щось собі під ніс, іноді зітхала і дивилася у вікно, за яким яскраво палало жарке літо. Так само часто вона могла сказати що-небудь невлад, а потім дивитися на тебе, як на бoжевільного, що не розуміє простих слів. Або просто мовчала, думаючи про щось своє. Її улюбленою фразою була фраза – «Став чай». Саме її вона повторювала найчастіше, коли вся родина збиралася увечері за одним столом і обговорювала подію за день.

– Жаx якийсь, – скаржилася моя мама, наливаючи в тарілку гарячого супу і ставлячи переді мною. – У нас на роботі мимра з’явилася. Молода і нахабна. Не подобається їй, бач, коли ми повільно працюємо, коли з обіду невчасно приходимо, коли звіти на хвилину затримуємо.

– Став чай, – сказала їй бабуся і посміхнулася. Мама втомлено зітхнула і, похитавши головою, сідала за стіл і присунула до себе тарілку з супом.

– А сьогодні Наталку до сліз довела. За помилку в звіті. І якби ж то цифри неправильні, а то лише букву вона пропустила.

Читайте також: – Тaких гpошей у нас немaє і не було нiколи!,– відпoвіла мені свaха, коли я запpопонувала склaстися мoлодятам на кваpтиру. Щo ж тoді виxодить – на вeсілля дoчки я пoдарувала мoлодятам пеpший внeсок на житло, а мої свaти пpийшли з поpожніми pуками

– Став чай, – говорила бабуся, забираючи ложку в сторону.

– Потім чай, мам. Після, вечері, – говорила моя мама, знову повертаючись до проблем на роботі. Я слухав її неуважно, намагаючись швидше повечеряти і втекти в свою кімнату дивитися нову серію улюбленого серіалу. Навіть батько щось невиразно хмикав, гортаючи газету і не звертаючи уваги на бурчання мами.

Так тривало до тих пір, поки мама не знаходила вдячного слухача і не переключалася на відсутність уваги. – Вітя! Ти можеш хоч раз свою газету за столом не читати?

– Ой, – кривився батько і, різко струшуючи газетою, демонстративно її прибирав. – Одне і те ж постійно, Валентино. Яка різниця? Я ж слухаю тебе.

– Став чай! – серйозно говорила бабуся.

– Зроби вже бабусі чай, – рoздратовано говорив батько і, нашвидку посьорбавши суп, йшов в кімнату, де йому ніхто не заважав читати газету.

– Сашо, ну хоч ти що скажеш, – втомлено говорила мама, зрозумівши, що домашні вже розійшлися.

– Став чай.

– Зроби бабусі чай, мамо, – говорив я, прибираючи тарілку в раковину. – Вибач, я втомився сьогодні. Піду до себе.

Але чай бабусі так ніхто і не давав. Я помічав, що в такі моменти вона дивиться свою мильну оперу без посмішки. Лише дивиться на екран порожнім поглядом і не смикає хустинку в руках.

У п’ятницю я повернувся додому раніше, ніж звичайно. Виною всьому Оля, моя дівчина, з якою ми домовилися зустрітися в центрі і сходити в кіно. Але за годину до сеансу, коли я вже купив квитки, Оля зателефонувала мені і повідомила, що не прийде. Вона часто так робила, а я мирився з цим, обманюючи себе уявною турботою про почуття Олі. Як підсумок, я насилу повернув квитки в касу, після чого пішов додому в засмучений, а коли прийшов, то побачив уважний бабусин погляд і почув її улюблену фразу.

– Став чай, – сказала вона і посміхнулася, коли я посміхнувся у відповідь.

– Зараз зроблю, ба, – зітхнувши, сказав я і поплентався на кухню, але бабуся пішла слідом за мною, дотримуючись слабкою рукою за стіну. – Ти куди?

– Буду чекати чай, – відповіла вона, викликавши у мене ще одну посмішку, і присіла на стілець з подушкою, яку поклали спеціально для неї.

Я швидко зробив чай, налив в білу кружку окропу і, викинувши заварку ситечко, поставив напій перед бабусею, яка раптом похитала головою і відсунула кухоль в сторону. Тут я вже не витримав і, сівши на край табуретки біля вікна, потер скроні тремтячими пальцями, а потім здригнувся, коли моєї голови торкнулася бабусина рука.

– Чай треба з бубликами пити, – сказала вона, посміхнувшись. – З печивом, з пиріжками і цукерками. Так.

– Добре, ба, – хмикнув я і, вставши з табурета, поліз в шафу за цукерками. Бабуся дуже любила звичайні льодяники. Їх я і дістав, як і пакет з вівсяним печивом і бубликами, який поклав на стіл. Потім, трохи подумавши, я налив чай і собі під блискучим і радісним поглядом бабусі.

– Пий, – сказала вона, вказавши пальцем на склянку. – І розповідай.

Слова посипалися з мене, як з міфічного рогу достатку. Але в них не було смутку або розчарування. Тільки сміх. І сміх бабусі, яка іноді вставляла свої коментарі, нехай і не зовсім підходящі до розмови. Я посміхався, розповідав їй про Олю і її примхи, робив ковток чаю і хрустів печенням, після чого знову повертався до хвилюючої мене теми.

Ми просиділи дуже довго, випили кілька кухлів і з’їли майже всі бублики. Але я раптом усвідомив, що в моїх грудях більше немає тривог і тугої грудки запалених нервів, які загрожують вирватися назовні. Тільки спокій і легка втома.

– Ви чого це чаї ганяєте так рано? – здивувалася мама, входячи в квартиру і несучи в руках пакети з продуктами. – Зараз їсти будемо.

– Я думав, ти з Олькою в кіно йдеш, – посміхнувся батько, забираючи у мами пакети і відносячи їх на кухню.

– Не вийшло, – посміхнувся я. – Іноді чай попити корисніше.

– Ага, – хмикнув батько, знову розгортаючи газету, але мама була напоготові.

– Хоч одну вечерю без газет! – розлютилася вона, змусивши мене поморщитися від крику. Я сумно подивився в кружку з остиглим чаєм і зрозумів, що звичне життя повільно повертається, як і думки, які мучили мене раніше. Але у бабусі були свої думки.

– Став чай, – звеліла вона, а я здивувався, наскільки зміцнів її голос. Здивувалася і мама, завмерши з ополоником в руках, і батько, заради цього відклав газету. Я слабо посміхнувся і кивнув.

– Став чай, мам. По справжньому. З печивом та тістечками. Будь ласка.

– Дурість якась, – мляво спробувала обуритися вона, але знітилася, коли бабуся повторила улюблену фразу. – Добре Добре. Вітя, допоможеш?

– Допоможу, звичайно, – кивнув батько і, вставши зі стільця, доторкнувся до плеча мами. Та боязко посміхнулася і похитала головою. – Що робити?

– Дістань торт з пакета і поріж його. Який чай без тортика? – сказала вона.

Тепер ми сиділи всі разом, пили гарячий чай, їли торт і базікали про все на світі. Мама розповіла про новеньку, яка не дає життя всьому відділу, а потім посміялася, коли батько пригадав розіграш старости в інституті, яка вела себе схожим чином. Мама обіцяла його спосіб взяти на замітку. Я розповів про Олю і посміявся над батьком, який назвав мене слізливим романтиком. Але сильніше всіх посміхалася бабуся, яка давно випила свій чай і зараз дивилася на нас з добрим блиском в очах.

Коли я покинув рідну домівку і обзавівся своєю сім’єю, то в першу чергу встановив одне правило. Якщо комусь сумно і йому хочеться поговорити, то за столом збирається вся родина. Потім заварюється чай, а на стіл викладається печиво, цукерки, сушки і тістечка. За цим столом немає місця для мобільних телефонів, газет і книг. Зате є місце розмовам, співчуттю і підтримці, про що постійно намагалася сказати бабуся своєю улюбленою фразою. Важливо пам’ятати одну річ.

Часом те, що здається нам дуpістю і маpазмом, може виявитися справжньою мудрістю, здатною нам допомогти.

Гектор Шульц

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Related Post