— На ювілей запросили всіх, окрім тебе, — сухо повідомив мій брат у сімейному чаті.
Я дивилася на екран телефону, і літери наче розпливалися перед очима. Не від сліз — сльози я навчилася стримувати давно. Просто не могла сфокусуватися на повідомленні, не бажаючи вірити в його зміст.
— Сергію, ти серйозно? — написала я у відповідь.
— Абсолютно. Мама сказала, що так буде найкраще для всіх.
«Найкраще для всіх». Звучало так, наче я була джерелом якогось небезпечного впливу, від якого необхідно ізолювати всю родину.
Я одразу ж набрала номер матері. Довгі гудки тягнулися, і я вже майже вирішила, що вона не відповість.
— Так, Оксано, — її голос був сухим і напруженим, немов осінній лист, що хрустить під ногами.
— Мамо, що насправді відбувається? Сергій пише про ювілей бабусі.
— Ну і що? Ми вирішили відсвяткувати у вузькому колі.
— «Вузьке коло» — це тридцять людей? Я бачила, як ти обговорювала список гостей із тіткою Галиною.
Настала тиша. Потім вона продовжила, обережно підбираючи слова:
— Оксано, не влаштовуй драм. Ти ж знаєш, як бабуся ставиться до твого життя після того розлучення.
— Після якого «того» розлучення, мамо? Минуло цілих п’ять років!
— Саме так. П’ять років, а ти так і не влаштувала особисте життя. Сама з дитиною. Бабуся дуже засмучується, коли бачить тебе. Вона переживає.
Я міцно прикусила губу, відчуваючи, як усередині наростає обурення.
— Тобто я нагадую їй про те, що не відповідаю сімейним «стандартам успішності»?
— Не перекручуй. Ми просто не хочемо псувати свято. До бабусі прийдуть її друзі, знайомі. Навіщо їм бачити… ну, ти розумієш. Незручну ситуацію.
— Ні, мамо, не розумію. Поясни, будь ласка.
— Оксано, ну навіщо цей тон? Ти ж розумна дівчинка. Незручні питання, співчутливі погляди — навіщо це бабусі у її вісімдесят років?
Я опустила телефон. Руки тремтіли від нервового напруження.
Увечері того ж дня зателефонувала моя сестра, Вікторія.
— Оксанко, ти чого маму засмутила? Вона плакала після вашої розмови.
— Я її засмутила?
— Вона каже, ти на неї кричала. Оксано, мене не запросили на ювілей рідної бабусі. На її вісімдесятиріччя. Я — її онука.
— Ну так, незручно вийшло. Але ж ти знаєш, як мама переживає за репутацію. Бабусині подруги — ті ще любительки попліткувати.
— І що вони будуть пліткувати? Що я не маю чоловіка-бізнесмена?
— Оксанко, ну не прикидайся. Ти ж сама розумієш — розлучення, ти виховуєш сина, орендована квартира, робота фрилансера… Мама просто хоче, щоб все виглядало… гідно.
— Гідно, — повторила я гірко.
— Ну, так. Сергій же приїде з дружиною, Іриною, я — з чоловіком, Дмитром. Ми всі — сімейні пари, з дітьми, із власною нерухомістю, із стабільним становищем. А ти…
— А я — виключення з правил.
— Та годі тобі. Просто ти не зовсім «вписуєшся» зі своїм життям. Ось коли влаштуєшся, вийдеш заміж знову — тоді й запрошення будуть.
Я поклала слухавку, не попрощавшись.
Ювілей мав відбутися за два тижні. Я намагалася не думати про це, але думки поверталися, як набридливі комахи.
На роботі моя колега, Наталія, запитала:
— Оксано, щось із тобою не так. Ти якась напружена.
— Так, сімейні непорозуміння.
— Хочеш поговорити?
Я розповіла їй усю історію. Наталія слухала, хитаючи головою, вираз її обличчя був сповнений співчуття.
— Як це жорстоко. Вони взагалі розуміють, наскільки це образливо?
— Вони розуміють. Просто їх набагато більше турбує те, що подумають сусіди і знайомі, ніж мої почуття.
— А бабуся?
— Бабуся… — я замовкла. — Бабуся вважає, що я зганьбила сім’ю, коли подала на розлучення. Хоча мій колишній чоловік був емоційно нестабільним. Але бабуся сказала, що «треба було навчитися терпіти і берегти сім’ю».
— Жах.
— Саме так.
За тиждень до ювілею мені зателефонувала тітка Галина — мамина сестра.
— Оксанко, люба, як ти там?
— Добрий день, тітко Галю. Нормально.
— Я чула про цю ситуацію з ювілеєм. Знаєш, я поговорила з твоєю мамою. Вона, звісно, занадто переймається.
Щось усередині мене ледь відчутно здригнулося — надія, що хоч хтось нарешті на моєму боці.
— Я тебе, звичайно, запрошую, — продовжила тітка. — Але, Оксаночко, зроби мені послугу — прийди пізніше, коли вже всі зберуться. І постарайся не привертати до себе зайвої уваги. Ну, знаєш, одягнися скромно, з Артемом своїм у кутку тихенько посидьте. Щоб не було зайвих розмов.
Надія померла, не встигнувши народитися.
— Тітко Галю, ви серйозно?
— Ну, що ти, дівчинко? Я ж добра тобі бажаю. Прийдеш, побачиш бабусю, привітаєш — і тихенько посидиш. Ніхто особливо не помітить.
— Щоб я була «непомітною» на ювілеї рідної бабусі?
— Ну, навіщо ти так? Просто давай без конфліктів. Твоя мама й так на нервах через усю цю підготовку.
Я не відповіла. Просто вимкнула звук і поклала телефон на стіл.
У день ювілею я прокинулася рано. Сіла на кухні з чашкою трав’яного чаю і думала.
Артем, мій син, спав. Йому дев’ять років, і він дуже хотів побачити прабабусю, яку любив. Учора він питав, який подарунок ми їй повеземо.
Я збрехала, що ми обов’язково поїдемо. Бо не могла сказати йому правди: нас там не чекають.
О дев’ятій ранку я набрала маму.
— Мамо, я приїду.
— Оксано, ми ж усе обговорили.
— Ні, мамо. Ти оголосила своє рішення. Я хочу побачити бабусю. Це її свято, і я її онука.
— Оксано, ну, будь ласка, не треба. Ти все зіпсуєш.
— Зіпсую? Своєю присутністю?
— Я не хочу публічного скандалу.
— Не буде скандалу. Я приїду, привітаю бабусю і поїду, якщо ти так хочеш.
— Оксано…
— Мамо, я буду о третій годині дня. Попередь бабусю.
Я повісила слухавку раніше, ніж вона встигла заперечити.
Артем був у захваті.
— Мамо, а ми гарно одягнемося?
— Звісно. Ти одягнеш свій костюм, який тітка Віка подарувала на день народження.
— А ти?
— А я… — я подивилася у дзеркало. — Я одягну ту синю сукню.
Ту саму сукню, яку мама називала «занадто зухвалою». Яка, за її словами, «привертає непотрібну увагу до мого становища».
Я одягла її. Зробила макіяж. Акуратно уклала волосся.
Артем дивився на мене широко розплющеними очима:
— Мамо, ти дуже красива.
— Дякую, сонечко.
Ми купили величезний букет хризантем — бабуся їх обожнювала. І торт — «Наполеон», її улюблений, спечений у найкращій кондитерській.
У таксі Артем розповідав про школу, про своїх друзів, про те, як він хоче показати прабабусі свої малюнки.
Я слухала і відчувала, як усередині зростає дивний, холодний спокій. Холодний, як твердий лід, але такий надійний.
Ми приїхали рівно о третій. Двері відчинила мама.
Обличчя її було напруженим і виснаженим.
— Ти таки приїхала.
— Доброго дня, мамо. Ми прийшли привітати бабусю.
— Оксано, я ж просила…
— Бабусю Тоня! — Артем вирвався вперед, і я почула радісний крик із зали:
— Артемчику, онучку мій!
Бабуся любила Артема, до нього в неї претензій не було.
Я зайшла до зали. Там справді було чоловік тридцять гостей. Розмови одразу ж стихли. Усі повернулися на звук.
Тітка Галина підійшла першою, її очі були сповнені докору:
— Оксано, ну навіщо ти так? Ми ж домовилися…
— Ні про що ми не домовлялися, тітко Галю. Я прийшла привітати бабусю.
Я пройшла через зал. Люди розступалися, неначе я несла не квіти, а якусь заборонену річ.
Бабуся сиділа у почесному кріслі. Артем уже обіймав її, щось радісно розповідаючи.
— Доброго дня, бабусю, — сказала я. — З ювілеєм тебе.
Простягла квіти.
Бабуся взяла букет. Подивилася на мене довгим, уважним поглядом.
— Дякую, Оксано.
Голос холодний, стриманий. Ім’я — повне. Не «Оксаночка», не «Оксанка». Просто Оксана.
— Я купила торт. Твій улюблений «Наполеон».
— Постав на стіл.
Я поставила коробку з тортом на святковий стіл, заставлений наїдками.
Сергій підійшов до мене, його обличчя було невдоволеним:
— Чому ти приїхала? Мама ж просила.
— Це ювілей моєї бабусі, Сергію.
— Ти все ускладнюєш, сестро.
— Я? Це я ускладнюю?
Вікторія виникла поруч:
— Оксанко, ну давай без публічних сцен. Артем привітав, та їдь додому.
— Я нікуди не їду. Я залишаюся на ювілеї.
— Оксано, не треба, — мама взяла мене за руку. — Будь ласка. Їдь. Ми потім окремо відсвяткуємо, добре?
Я обережно вивільнила руку:
— Ні, мамо. Не добре. Я втомилася ховатися. Втомилася бути «незручною». Втомилася соромитися того, що моє життя не склалося за вашим зразком.
— Оксано, гості…
— Нехай чують. Нехай усі почують.
Я повернулася до зали. Тридцять пар очей дивилися на мене.
— Я не була запрошена на цей ювілей, — сказала я голосно і чітко. — Тому що я розлучена. Тому що виховую сина сама. Тому що живу в орендованій квартирі і працюю редактором в онлайн-виданні, а не одружена з успішним чоловіком.
— Оксано, припини негайно! — зашипіла мама.
— Тому що я, за вашими мірками, «ганьба сім’ї». Тому що мій колишній чоловік був жорстоким, а я не захотіла це терпіти. Треба було терпіти, так, бабусю?
Бабуся поблідла, її погляд був прикутий до мене.
— Оксано, ти не в собі.
— Я якраз у собі. Вперше за багато років. Я прийшла привітати тебе, бабусю. Тому що я тебе люблю. Але я не буду більше вибачатися за те, що я жива. За те, що пішла від людини, яка могла знищити мене.
— Досить! — Мама схопила мене за плече. — Негайно припини!
Я обернулася до неї:
— І що, мамо? Ти мене виженеш? Ти це вже зробила, коли не запросила. Ти викреслила мене з родини, бо я не вписуюся у вашу ідеальну картинку.
Сльози душили мене, але я не дала їм вийти.
— Знаєш, що найстрашніше? Не те, що мене не покликали. А те, що ви вважаєте це нормальним. Що вам важливіша думка сторонніх, ніж моя гідність.
Я взяла Артема за руку:
— Ходімо, сину.
— Мамо, а торт?
— Торт залишиться тут.
Ми вийшли. Ніхто нас не зупинив.
У машині Артем запитав:
— Мамо, а чому ти плачеш?
Я навіть не помітила, як сльози потекли.
— Бо мені сумно, сонечко.
— Через бабусю Тоню?
— Через багато що.
— А ми ще до неї прийдемо?
Я подивилася на нього — на його довірливе обличчя, на його великі очі.
— Не знаю, Артеме. Напевно, ні.
— А я хотів показати їй малюнки.
— Покажеш іншим разом.
Я збрехала. Я знала, що іншого разу не буде.
Увечері мені написала Вікторія:
«Навіщо ти влаштувала цей безглуздий спектакль? Бабусі стало погано з тиском. Мама ридає. Ти задоволена?»
Я не відповіла.
Сергій прислав голосове повідомлення:
«Оксано, ти справді поводишся неадекватно. Треба було просто не приїжджати. Навіщо ти сказала все це при людях? Тепер усі обговорюють нас. Мама не знає, як вийти з дому. Дякую тобі величезне».
Я заблокувала чат.
Тітка Галина зателефонувала пізно ввечері:
— Оксаночко, ну як тобі не соромно? Літню жінку довела. Чому був увесь цей конфлікт? Ну, не покликали, з ким не буває. Треба було просто промовчати і стерпіти.
— Стерпіти, — повторила я. — Завжди стерпіти, так, тітко Галю?
— Ну, а що ще? Сім’я — це святе. Потрібно вміти йти на поступки.
— Тітко Галю, а чому на поступки завжди маю йти лише я?
— Тому що ти молодша. Тому що твоя мама тебе виростила. Бо бабуся стара. Потрібно поважати старших.
— А старші мають поважати мене?
— Оксано, ну що за питання? Звісно, повинні. Але ти ж не дала їм приводу для поваги.
Я поклала слухавку.
Минув тиждень. Потім другий. Ніхто з рідних не зателефонував. Ніхто не написав.
Я чекала — хоч слова, хоч спроби зрозуміти.
Але була тиша.
На восьмий день зателефонував Сергій:
— Мама просить тебе вибачитись перед бабусею.
— Вибачитися? За що?
— За публічну сцену. За те, що принизила сім’ю.
— Сергію, а ти зрозумів хоч щось із того, що я сказала?
— Зрозумів. Зрозумів, що ти егоїстка. Думаєш лише про себе.
— Я егоїстка, бо хотіла бути частиною родини?
— Ти частина родини. Просто треба поводитися відповідно до правил.
— «Правильно» — це як? Бути зручною? Непомітною? Чи не існувати взагалі?
— Оксано, припини. Якщо хочеш налагодити стосунки — вибачайся. Якщо ні — це твій вибір. Але мама більше не буде першою шукати контакту.
— Добре, — сказала я. — Передай мамі, що я не вибачатимуся. Тому що я не винна.
Сергій зітхнув:
— Твоє право. Але тоді не ображайся, що тебе не кличуть на свята.
— Я не ображаюся, Сергію. Я просто зрозуміла, хто є хто.
Минув місяць. Потім два.
Я не дзвонила. Мені не дзвонили.
Артем питав про родичів дедалі рідше. Потім перестав питати зовсім.
Я пояснила йому, що іноді люди розходяться. Навіть родичі.
Він кивнув — надто мудро для своїх років.
На Новий рік я чекала хоч листівки. Але не дочекалася.
Натомість прийшла листівка від Наталії з роботи — з теплими словами та запрошенням на вечірку.
Я пішла. Ми з Артемом зустріли Новий рік у компанії людей, які не були мені рідними по крові, але виявилися набагато ближчими.
Навесні мені зателефонувала незнайома жінка:
— Оксано? Я подруга вашої бабусі. Антоніна Петрівна попросила передати вам, що дуже сумує за Артемом.
— За Артемом?
— Так. Вона просила, якщо можна, щоб ви привезли хлопчика. Їй дуже хочеться його побачити.
Я мовчала.
— Оксано, ви тут?
— Так. Скажіть бабусі, якщо вона хоче побачити Артема, то побачить і мене. Ми з ним — одне ціле. Я не прийду без запрошення. Причому адресованого мені особисто. І з вибаченнями. Якщо бабуся готова до цього — буду рада. Якщо ні — я не наполягаю.
Відповіді не було.
Минув рік. Потім ще один.
Я навчилася жити без тієї родини. Навчилася будувати життя за власними правилами.
Артем підріс. Пішов до п’ятого класу. Знайшов нових друзів.
Я отримала підвищення на роботі. Зняла більшу квартиру. Завела кота.
Життя налагоджувалося. Не ідеально, але чесно.
Іноді я думала про бабусю. Про маму. Про Сергія та Вікторію.
Думала, чи сумую я.
Сумувала. За тим, що могло б бути. За сім’єю, яка б любила мене такою, якою я є.
Але тієї родини, яку я собі уявляла, не існувало. Можливо, ніколи не існувало.
А життя — воно було. Справжнє, хай і неідеальне.
І в ньому було повно місця для мене.
Через два роки після того ювілею мені надійшло повідомлення від Сергія:
«Оксанко, бабуся померла. Похорон у суботу».
Я сиділа на кухні, тримаючи телефон. Артем робив уроки у кімнаті.
Бабуся померла.
Я не бачила її два роки.
Не встигла попрощатися. Не встигла сказати те, що хотіла.
Чи встигла?
Я написала Сергію:
«Співчуваю. Я прийду».
Я прийшла на похорон. Стояла осторонь — не з родиною, а окремо.
Мама плакала, Вікторія обіймала її за плечі. Сергій приймав співчуття.
Ніхто не підійшов до мене.
Я підійшла до труни. Подивилася на бабусю — маленьку, худу, дуже стару.
— Пробач, — прошепотіла я. — Пробач, що не змогла бути зручною. Але я не шкодую, що була собою.
Після похорону я пішла, не чекаючи на поминки.
Мама наздогнала мене біля виходу з цвинтаря:
— Оксано, почекай.
Я обернулася.
Ми стояли мовчки. Дві жінки — мати і дочка, — між якими пролягла величезна прірва.
— Дякую, що прийшла, — нарешті сказала мама.
— Це моя бабуся.
— Вона тебе любила. Просто не вміла це показати.
Я кивнула. Сперечатися не було сил.
— Як Артем? — запитала мама.
— Добре. Навчається, росте.
— Передай йому… — мама схилилася. — Передай, що бабуся Тоня його дуже любила.
— Передам.
Ми ще трохи помовчали.
— Мамо, — сказала я. — Я не шкодую про те, що сказала тоді. На ювілеї. Це треба було сказати.
Мама стиснула губи:
— Ти зруйнувала нашу сім’ю.
— Ні, мамо. Я просто показала, якою вона насправді є.
Я повернулася і пішла до виходу.
Мама не покликала мене знову.
Увечері Артем запитав:
— Мамо, а бабуся Тоня була добра?
— Не знаю, Артеме. Напевно, вона була різна. Для когось добра, для когось не дуже.
— А для тебе?
Я подумала.
— Для мене вона була бабусею. Але не тією, яку я хотіла.
— А яку ти хотіла?
— Таку, яка б любила мене просто за те, що я є. А не через те, що я відповідаю якимось правилам.
Артем кивнув головою, розуміючи.
— Я тебе люблю просто так, мамо.
Я обійняла його міцно:
— І я тебе, сонечко. І я тебе.
Ми сиділи на дивані, обнявшись. За вікном темніло.
А десь в іншій частині міста ховали бабусю. Сім’я збиралася за поминальним столом.
Без мене.
І це було нормально.
Бо я мала свою сім’ю. Маленьку, лише з двох людей.
Але чесну.
І цього було достатньо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
