Коли Ніна вперше приїхала в місто, на вокзалі стояв легкий туман, а в серці — важкість, яку не відпускав ані час, ані молитва. Їй щойно виповнилось дев’ятнадцять, але вона вже мала такий багаж болю, що й дорослий чоловік би не витримав.
Мама померла кілька років тому, тато одружився вдруге й привів у їхню маленьку хату мачуху з двома синами. І хоч усі казали: «привикнеш»,— вона не привикла. Їй ставало тісно в тій хаті, ніби вона вже й не її.
Тому вона зібрала рюкзак і поїхала в місто. Думала: почну все з нуля, працюватиму, зніму квартиру, якось воно буде.
Але не було.
І грошей не вистачало, і робота не знаходилась, і кімната, яку вона знімала, була холодна, як підвал. Власниця квартири, тітка Тамара, щовечора ходила коридором і гучно бурчала:
— Ти плати вчасно, бо я тебе вижену. Я таких, як ти, бачила! Молоді, дурні, але хитрі.
Ніна опускала голову:
— Я заплачу, тітко Тамаро… Будь ласка, дайте мені ще тиждень.
— Тиждень… — буркала та.— Тиждень, кажеш… А хто мені за комунальні платить?
Якось Ніна поверталась із чергової співбесіди. Дощ моросив, ноги гуділи, а в голові одна думка: Де взяти грошей на оренду?
Йшла повільно, дивилась під ноги — і тут помітила бабусю. Маленьку, худеньку, з пакетом у руках. Бабуся сіла на лавку, обхопила голову руками. Ніна підійшла:
— Вам зле?
Бабуся підняла очі — сиві, світлі, трішки перелякані.
— Доню, я… я трохи не дійшла додому. Тиск знову підскочив.
— Давайте я вас проведу, — сказала Ніна без жодних роздумів.
Бабуся поволі кивнула. Йшли повільно, майже крок у крок. Під старою тополею бабуся зупинилась і подивилась на Ніну уважніше:
— Я тебе десь бачила?
— Ні, бабусю. Я тільки приїхала в це місто.
— Я Ганна Іллівна. А ти хто?
— Ніна.
— Дуже добре ім’я. У мого чоловіка так сестру звали… Добра була, царство їй небесне.
Ніна усміхнулась. Вперше за кілька тижнів.
Коли вони піднялись у квартиру бабусі, та подивилась на Ніну і сказала:
— Можеш мені чай зробити? А я поки полежу.
Так і почалось.
Наступного ранку Ніна зайшла знову. Принесла аптечку, яку купила на останні гроші, і хліб.
— Доню, ти що… — бабуся аж за сльози взялася. — Ти ж сама бідна.
— Не кажіть так. У мене руки є, ноги є — не пропаду. А вам тяжко.
Відтоді Ніна стала приходити до Ганни Іллівни щодня: варила суп, прибирала, прала, гріла чай, приносила ліки. Бабуся розквітла, ніби хтось поставив її в тепле сонце.
І якось увечері сказала:
— Ніно, ти мені, як рідна дитина.
Ніна поклала руку бабусі на плече:
— Бо ви мені теж рідні, Ганно Іллівно.
Через кілька місяців Ніна нарешті знайшла роботу в магазині. Почала платити за свою кімнату, відкладати трохи грошей, але все одно більшу частину часу проводила з бабусею.
І от якось, коли вони сиділи на кухні, постукали у двері. На порозі стояла повна жінка з агресивним поглядом.
— Мамо! — сказала вона різко. — Та що це таке? Хто це? — і ткнула пальцем у Ніну.
— Це… Ніна, — тихо відповіла бабуся. — Вона мені допомагає.
— Допомагає? Ага! А нащо? Я що, не можу? — жінка скипіла. — Чужі люди ходять до моєї матері!
Ніна хотіла вийти, але Ганна Іллівна взяла її за руку:
— Сядь, доню.
— Вона тобі не доня! — закричала жінка.
На бабусю напад злості не подіяв. Вона тільки випросталась, втягнула повітря і сказала:
— Оксано, а коли ти востаннє приходила до мене? Коли приносила ліки? Коли мила мене, як Ніна? Коли ти взагалі була мені потрібна?
Оксана почервоніла:
— Я… у мене свої справи.
— У Ніни теж є! — відповіла бабуся. — Але Ніна приходила кожного дня.
Вона була мені дочкою, коли мене моя дитина покинула.
Оксана грюкнула дверима й пішла.
Одного ранку, через рік після знайомства, бабуся не прокинулась. Ніна сиділа біля її ліжка, тримаючи за холодну руку, і шепотіла:
— Дякую вам… за все дякую…
Похорон був тихий, скромний. Оксана навіть не підійшла до Ніни.
Через тиждень подзвонили з нотаріальної контори.
— Вам потрібно прийти, — сказали.
Ніна прийшла й сіла навпроти нотаріуса. Той відкрив папку:
— Ви — Ніна Мельник?
— Так.
— Ви доглядали Ганну Іллівну?
— Так, — тихо.
— Вона залишила вам квартиру.
У Ніни перехопило подих.
— Ні… Ні-ні-ні… Це помилка. У неї є дочка.
— Є, — нотаріус знизав плечима. — Але заповіт змінений два місяці тому. І він дійсний.
Двері раптово відчинились — у кабінет увірвалась Оксана:
— Я не дозволю! Це моя квартира! Мені все належить!
Нотаріус підняв руку:
— Пані, заспокойтеся. Заповіт — чинний. Мати мала право.
Оксана скрикнула:
— Вона її обдурила! Вона вигнала мене з хати!
— Це неправда! — вперше твердо сказала Ніна. — Я ніколи вам слова злого не сказала. Я просто любила вашу маму. Бо вона була хороша.
Оксана мовчала секунду. Потім вигукнула:
— Та пішла ти! — і вийшла, грюкнувши дверима.
Ніна сиділа бліда, як стіна.
— Я не хочу ні з ким сваритися, — сказала вона нотаріусу. — Я… я ж не заради квартири її доглядала…
— Знаю, — нотаріус усміхнувся. — Саме тому вона вам її і залишила.
Ніна прийшла в ту квартиру й довго стояла посеред кімнати, дивлячись на стіни, які пахли бабусиними пиріжками та ромашковим чаєм.
— Я вас не підведу, — прошепотіла вона. — Дякую вам…
І тоді вперше, після всіх років втрат, вона відчула, що не одна.
Добро повертається. Можливо, не одразу. Можливо, не від тих, від кого чекаєш.
Але повертається завжди — тим, хто робить його щиро.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
