Моя мама дуже несправедливо зі мною поступила, віддавши все моєму молодшому брату Олександру. Брат молодший за мене на десять років. Після школи він захотів вчитися в столичному університеті.
На той час я вже була заміжньою, ми з чоловіком і дитиною жили в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І коли брат поїхав в столицю, мама розхвилювалася, що синочок буде жити в гуртожитку. Тоді мама вирішила, що треба продати мою квартиру, щоб купити вісімнадцятирічному Саші житло в столиці.
Бабуся хотіла заповісти свою нерухомість мені і Саші, але не встигла. Мама була в курсі, і пообіцяла, що як тільки Саша виросте, вона чесно поділить все між нами. Саша виріс, мама взялася за «чесний» поділ. Молодший син виявився для мами дорожчим, ніж дочка і внучка. Нас попросили вирішувати свої проблеми з житлом самостійно.
Мама продала нашу трикімнатну квартиру, розраховуючи на однокімнатну в новобудові в столиці. Але виручених грошей вистачило тільки на кімнату на вторинному ринку. Я не стала будувати підступи і тихо-мирно виписалася разом з донькою перед продажем, і прописалася до родичів чоловіка, які прийшли до нас на допомогу в цьому питанні.
Просто виставити нас на вулицю, мамі здалося мало. Вона ще й розмову завела про те, що Саші треба допомагати грошима. Це прохання було супроводжене обіцянками: зате коли він отримає диплом, повернеться додому, буде отримувати хорошу зарплату, то все мені повернеться сторицею.
Годувати й утримувати брата, який став власником нехай і невеликої, але нерухомості в столиці, я не стала. Через це ми з матір’ю практично перестали спілкуватися.
Я взагалі після цього випадку припинила спілкування з більшістю родичів, адже мама влаштувалася на другу роботу, щоб відсилати гроші брату, а мене всі взялися соромити за це. А мені соромно не було, ось і найшла коса на камінь. Далі ми жили своїм життям. Через рік після виселення ми взяли собі житло в кредит, неабияк помотавшись по знімним квартирам. Друга дитина у нас так і не з’явилася через кредитні навантаження на наш бюджет.
Про брата і маму я знала лише з розповідей знайомих: Саша одружився на третьому курсі, мама їздила до нього на весілля, він влаштувався на роботу, переїхав жити до дружини, став висилати мамі гроші, у нього народилася дитина. Мама відразу залишила другу роботу. Але мені на все це, скажімо так, було байдуже. Хоча було трохи прикро: мені, коли я вчилася, ніхто не допомагав.
Я вибрала університет у нас в місті, працювала, ще дивилася за братом. Ніхто не купив мені квартиру, не утримував. Не те що б ми з мамою взагалі не спілкувалися. Зустрічалися, найчастіше випадково, я до неї в лікарню ходила, коли вона захворіла. Мама внучку бачила раз може п’ятнадцять за весь час після продажу квартири і від’їзду брата.
Після продажу бабусиної квартири пройшло тринадцять років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей, квартира в столиці, в яку він вклав ту саму кімнату, ще взяв кредит.
І ось уже два роки, як допомагати мамі він не може. А вона недавно вийшла на пенсію. Зате у нас з чоловіком все добре: кредит ми виплатили, доньці шістнадцять років, у обох стабільна робота, у чоловіка ще й непогана за провінційними мірками кар’єра. Жили б і раділи, якби не мама. Вже не знаю, яких байок їй нарозповідав Саша, але мама свято вірила, що варто їй вийти на пенсію, як син забере її до себе в столицю.
А там онуки поруч, повний пансіон в квартирі сина, з особистих коштів – пенсія і гроші за оренду її квартири. Багата сита старість. Але от невдача: нікому вона там не потрібна. Мама прийшла до нас каятися. Говорила, що зробила для Сашеньки все, а він так несправедливо з нею повівся.
Про все забув. І про те, як мама надривалася, щоб Саша міг спокійно вчитися і ні про що не думати. І про те, що кімнату йому мама купила, вигнавши старшу дочку і внучку. І ні, мамі зовсім не гроші від нас знадобилися. Їй стали потрібні сім’я і внучка.
Виходить, не на ту дитину мама ставку зробила… Моя дочка, яка виросла без бабусиного тепла і ласки, зараз не жадає компанії бабусі. У неї своє життя: навчання, друзі і подружки, кіно і кафе, підготовка до іспитів і вступу. Для бабусі там місця немає. Мій чоловік категорично проти маминої присутності у нас вдома. Він прекрасно пам’ятає, як ми з трирічною дочкою збирали речі на її прохання.
Я ж давно на неї не злюся. Мені її дуже шкода. Адже вона стільки років робила все заради Сашка, жила заради нього, кілька років працювала по шістнадцять годин на добу, щоб він в столиці не голодував. Весь той час, який мама могла б присвятити собі, вона займалася влаштуванням комфорту для сина.
Останнім часом ми з нею стали часто бачитися. Тільки удвох, моя сім’я не горить бажанням їздити до неї в гості. Я дивлюся на неї, мотаю на вус і думаю про те, як уникнути її помилок. В цьому плані мені простіше: дитина у мене одна, нікого виділяти в любимчики.
Нещодавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно. Що вона народила двох дітей, ночами не спала, горщики виносила, любила… Але все це було даремно: тепер вона нікому не потрібна. Я так не хочу, не хочу повторити її долю. І якщо раніше я шкодувала про те, що у дочки так і не з’явився брат або сестра, то тепер вважаю це благословенням.
Фото ілюстративне – emunto.
