Мого чоловіка не стало раптово, а потім так само неочікувано його мати забрала у нас з сином його квартиру і виставила нас на вулицю. Правда, спочатку свекруха сказала, що не піде до нотаріуса приймати спадщину:
– Та ти що, – говорила вона. – Твій син – мій єдиний онук. Живіть спокійно і ні про що не турбуйтеся.
Ця була єдина світла новина в тій безодні відчаю, в якій я опинилася. Син постійно запитував:
– Мамо, коли повернеться тато?
А я не знала, як сказати, що ніколи. За життя чоловіка, я ніколи не могла знайти точки дотику зі свекрухою. Мене дуже здивувала її підтримка і та стійкість, з якою свекруха переживала втрату сина. Вона стала частим гостем у нас з сином вдома. Вона сиділа з онуком, поки я займалася спадщиною і оформленням пенсії на сина.
Вечорами, свекруха, зі сльозами на очах, розповідала про дитинство свого сина, про його захоплення і витівки. Спільне горе зблизило нас, як ніколи раніше.
Але потім сталося те, чого я зовсім не очікувала. У свекрухи, крім сина, була ще старша дочка, 35-річна Ольга, яка ніяк не могла влаштувати своє особисте життя.
Вона терпіти не могла свого молодшого брата, вважаючи що через його народження вся увага матері діставалася тільки йому. Її неприязнь до брата, перейшла і на мене, і на нашого сина.
Одного разу Ольга повідомила нам, що чекає дитину. Вона почала вмовляти свою матір, щоб та забрала квартиру у нас з сином і віддала їй. Її найголовніший аргумент видався свекрусі дуже переконливим:
– Моя дитина – точно твій онук, а ось що вона народила дитину від брата – вилами по воді писано.
І свекруха вирішила віддати квартиру своїй старшій доньці.
Як вона це зробила? Дуже просто. Бабуся чоловіка наполягала на тому, щоб її квартира дісталася тільки її онуку. Правда, оформити це вона не встигла.
Свекруха успадкувала від своєї матері цю квартиру, і, підкоряючись волі матері, написала дарчу на мого чоловіка. Ось тільки в документі був пункт: можливість скасування дарування у разі, якщо дарувальник переживе обдаровуваного.
Свекруха, скориставшись цією можливістю, через суд повернула собі квартиру. Я була просто ошелешена, адже нам з сином не було де жити. А ось сестра чоловіка навіть не намагалася приховати своєї радості.
Я відмовилася покидати квартиру, але нас виселили через суд. Дивлячись, як виносять наші з сином речі, зовиця сказала:
– Тепер все так, як і повинно бути. Мама подарувала цю квартиру братові, хоча я і просила її цього не робити. Це я наполягла на включенні в договір дарування пункту про скасування. Щоб тобі нічогісінько не дісталося. Поки ти не стала його дружиною, брат нас утримував. Адже це ти почала: «Гроші мого чоловіка – гроші тільки нашої з ним сім’ї».
Ось і отримуй у відповідь: «Квартира нашої сім’ї – квартира тільки нашої родини». Сама винна.
Я її слухала і не вірила своїм вухам. Як можна бути настільки злопам’ятною і цинічною? Як свекруха могла викинути на вулицю власного онука? Я просто не розумію, за що вони так з нами?
А адже сестра чоловіка не стала там жити. Живе вона з батьком дитини, а ту квартиру здає. А ми з сином зняли прохідну кімнату в самотньої жінки. Нехай і прохідна – зате недорого.
Скоро син піде в садок, а я, нарешті, вийду на роботу. І все у нас налагодиться. Чоловік сниться мені ночами, просить вибачення за свою матір і сестру. А я прокидаюся і розумію: немає їм прощення.
Свекруха виявила бажання все-таки спілкуватися зі своїм старшим онуком, але я не дозволила. Після такого підлого вчинку, у моєї дитини немає бабусі.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
