Олена сиділа на кухні у бабусиній квартирі й дивилася у вікно. Вулиця була така ж, як завжди: старі каштани, лавочки з бабусями, які звикли тут перемивати кісточки всім сусідам. Тільки тепер у її житті не було найріднішої людини – бабусі Ганни.

Олена була старшою внучкою, вона лишилася біля бабусі, коли мама і тато давно роз’їхалися по світах. Молодша сестра, Марійка, ще після школи зібралася й поїхала – спочатку навчання у великому місті, потім робота за кордоном, нові знайомства. Її тут майже не бачили. А Олена залишилася поруч.

– Доню, – казала бабуся, коли їй уже важко було вставати з ліжка, – ти мені і онука, і донька, і сестра… Все життя я прожила заради вас із Марійкою, але то ти моя опора.

Олена не ображалася на сестру, навіть коли та роками не приїжджала. Вона приймала все як є: комусь дім рідний – тягар, а комусь – благословення. Вона доглядала за бабусею, носила їй ліки, готувала, прибирала, ночами сиділа біля ліжка, коли та не могла дихати. Вона відклала власне життя – роботу, стосунки – і жила тільки цими старими стінами та бабусиним слабким подихом.

Бабуся часто повторювала:

– Доню, квартира твоя буде. Бо ти заслужила.

Та вийшло інакше. Бабуся померла раптово, не лишивши заповіту.

Перші тижні Олена навіть не думала про папери. Вона просто плакала, ходила по кімнатах і говорила з бабусиним фото, пригадувала запахи її пирогів, теплоту рук. Але згодом, коли біль трохи притупився, вона взялася до ремонту.

Вона фарбувала стіни, купила нові меблі, поставила квіти на підвіконня. Їй здавалося, що бабуся усміхнеться, побачивши, як світло і чисто тепер у квартирі.

Та спокій тривав недовго. Одного дня приїхала Марійка.

– Привіт, сестричко, – сказала вона холодно, знявши дорогу куртку. – Ну що, бачу, ти тут облаштувалася?

– Привіт. Так… я зробила ремонт. Бабуся жила у темряві й тісноті, мені хотілося, щоб було гарно.

– Розумію, але квартира ж не тільки твоя, – знизала плечима Марійка. – За законом ми з тобою маємо рівні права.

Олену ніби холодною водою облили.

– Як це – рівні? Марійко, ти ж знаєш… Ти п’ять років навіть не приїжджала! Я доглядала бабусю день і ніч. Вона хотіла, щоб квартира була моя.

– Хотіла, але не написала, – різко відповіла сестра. – А закон – не твої слова. Я теж маю право на половину.

Між ними зчинилася сварка.

– То що, – сказала Олена, ледве стримуючи сльози, – ти хочеш забрати половину мого життя? Бо ця квартира – це все, що я маю.

– А я? – зірвалася Марійка. – Думаєш, мені легко? Там, куди я поїхала, нічого не склалося. Ні роботи нормальної, ні сім’ї. Я поверталася сюди, сподіваючись, що хоч квартира допоможе мені почати все спочатку.

Олена мовчала. Вона знала, що сестра завжди вміла робити з себе жертву. Але всередині їй було так боляче й образливо, що вона навіть не могла дивитися на Марійку.

Дні ставали все важчими. Сестри майже не розмовляли. Юристи, папери, суперечки – все це тиснуло на душу.

Якось увечері Олена сиділа біля вікна і плакала. Вона говорила подумки з бабусею:

– Бабусю, чому ти не встигла написати заповіт? Чому тепер ми з Марійкою вороги?

Їй згадалися слова бабусі: «Головне, щоб ви одна одну не загубили, бо за гроші душу не продаси».

І Олена задумалася. Що важливіше – стіни чи сестра?

Вранці вона сама пішла до Марійки.

– Марійко, – почала тихо, – я не хочу з тобою судитися. Якщо тобі потрібні гроші, давай домовимося, я виплачу тобі половину вартості квартири. Тільки не забирай у мене дім.

Марійка подивилася на неї довгим поглядом. У ньому було щось від втоми і гіркоти.

– Я… я сама не знаю, чого хочу, – прошепотіла вона. – Я думала, що квартира вирішить моє життя, а виявилося – ні. Я бачила, як ти тут живеш… І розумію, що для тебе це справді дім.

Вона опустила голову.

– Може, й справді, я вчинила неправильно.

У той момент Олена відчула, що їхня суперечка була не про квартиру. Вона була про невимовлену образу – що одна лишилася поруч із бабусею, а друга втекла. Про те, що одна втратила молодість, доглядаючи хвору, а друга – ганялася за ілюзіями.

– Давай так, – сказала Олена. – Якщо тобі треба, ти завжди можеш тут пожити. Але дім – нехай буде мій. Бо це було бабусине бажання.

Марійка кивнула. Вперше за багато років вони обнялися по-справжньому.

В серці Олени настала ясність: вона виконала бабусину волю – не лише зберегла дім, а й сестру.

Бо найбільша спадщина, яку залишила їм бабуся, – це не стіни, а урок: гроші й майно минають, а рідні душі залишаються назавжди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.