— Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? — Голос Карини пролунав гостро і різко, щойно чоловік із матір’ю переступили поріг їхньої сучасної квартири. — Де вона, от ти скажи мені, буде тут спати?
— Не хвилюйся, люба, — Артем, задоволений собою гордовито, зняв свої тісні черевики. — Ти уявляєш? Я все ж нарешті продав батьківський будинок! Тепер ми заживемо, як справжні містяни! Оце так щастя буде для нас, повір.
Галина Дмитрівна тримала в руках стару хустинку, її погляд, сповнений тривоги, блукав по квартирі її дорослого сина.
Як же їй довелося виправдовуватися у своїй молодості!
Дві старші доньки — Зоряна та Мар’яна — викликали у Галини постійне відчуття провини перед чоловіком, якого не стало давно і який постійно мріяв лише про спадкоємця.
Коли ж на світ з’явився їх Артем, Галина нарешті відчула, що її місія виконана і нарешті в їх сім’ї оселиться справжнє родинне щастя.
Батько, Андрій Семенович, теж безмежно з того радів, в усьому догоджав синочкові, виконував найменшу його забаганку, адже щиро його любив.
Батько, звісно, ніколи про це особливо не говорив, але й без того було видно усім, що це його улюблена дитина і він весь світ готовий кинути до його ніг.
Донечки якось геть відійшли на другий план.
Звісно, їх годували, одягали, вчили, але без того нестримного захвату.
А от із сином доводилося важко.
Артемко ще з самого дитинства ріс примхливим, часто недужав і постійно був незадоволений своїми сестрами в усьому.
Дорослі, зайняті роботою та великим господарством, а їхній невеличкий будинок у передмісті дозволяв тримати курей і мати великий город, майже не помічали якихось непорозумінь між дітьми, або не хотіли того помічати.
— Я забираю дівчаток до себе на вихідні! — часто казала далека родичка, тітка Оля, яка жила неподалік. — Вони допоможуть мені по господарству і спокійно зроблять уроки. А Артем хай грається з хлопцями.
— Дивися за ними, вони ж можуть і не слухняними бути, — безтурботно говорив Андрій. — Аби мені ніхто не заважав вчити Артема.
Так і повелося. Уся увага, час і гроші йшли на єдиного сина.
Дівчатка рано стали самостійними та відповідальними.
Коли не стало тітки Ольги, вони почали рідко приїжджати, швидко дорослішали, зміцнюючи свій родинний зв’язок між собою.
Першою виїхала Зоряна. Вона поступила до університету в обласному центрі.
За нею поїхала й Мар’яна, знайшовши там роботу. Вони обидві стали фінансово незалежними, швидко намагалися стати на ноги, адже добре розуміли, що розраховувати більше їм немає на кого.
А от якраз сам Артем завжди був гордістю своїх батьків.
Для нього були найкращі подарунки, найтепліший одяг, увага батьків була завжди зосереджена на ньому.
Звісно, більшим ініціатором цього був батько, мовляв, дівчатка старші, самостійніші, вони в житті собі й самі раду дадуть, а синові потрібно допомагати і і підтримувати, бо він майбутній голова сім’ї, підтримка родини, на нього батько дуже великі сподівання мав.
— Артему доведеться про нас дбати, коли ми постаріємо, все на ньому буде, от побачиш сама, — пояснював Андрій своїй дружині не раз. — Він же наш спадкоємець!
Але доля вирішила інакше.
Андрія Семеновича невдовзі не стало, на жаль, і Галина залишилася сама.
Артем, відслуживши, одразу одружився з Каріною.
Життя спільного під дахом одним зі свекрухою невістка, звісно, не хотіла.
Галина не засуджувала сина, коли він вирішив винаймати для них окрему квартиру.
Згодом вона піддалася його слізним проханням і купила молодій сім’ї житло — невелике, але окреме.
— Мамо, навіщо ти віддала йому усі свої гроші, що ви з татом на старість собі складали? — Зоряна дивилася на матір із неприхованою тривогою. — Вони ж обоє добре заробляють! Могли б узяти кредит.
— Артем довго у мене ці гроші просив, — зітхнула Галина. — А вам із Мар’яною пощастило, у вас обох вже є власні квартири і добрі чоловіки.
— Ми ж самі на це заробили! А Артем сам винен, що поєднав своє життя з такою жінкою, яка лише й знає, що витрачати, а зібрати не може сама.
— Ні, Зоряно, ти помиляєшся. Вони живуть дружно та добре. Коли вони востаннє приїжджали, я не могла намилуватися: такі вони гарні та модні. Каріна мені натякнула, що не може подарувати мені вже внуків, але поки не можуть планувати, бо у них погані житлові умови.
— Мамо, — Зоряна ледь стримувалася. — Подивися на неї! Каріна — вона людина, яка про себе думає лише. І Артем такий самий виріс. Ти залишилася зовсім без грошей, а жити зараз так важко усім.
— Не панікуй! — усміхнулася Галина. — Я ще працюю! А будинок у мене великий, ми з батьком у нього всю душу вклали. Все добре у мене буде!
Зоряна поїхала, але просила дзвонити у разі проблем.
Галина пообіцяла, але невдовзі продала будинок, навіть не порадившись із своїми доньками.
Вона вирішила, що сину гроші потрібніші для «забезпечення майбутніх внуків».
Суперечки і непорозуміння Артема і Каріни долинали до Галини Дмитрівни дуже добре.
Вони вирішували, де її розмістити.
Перемагала молода господиня: голос сина ставав усе тихішим та благальнішим.
Галина з сумом усвідомила, що поки вони шукатимуть нову простору квартиру, щось підходяще для майбутніх трьох дітей, як вони заявляли, вона житиме у крихітному кутку в коридорі, щоб поки нікому не заважати. Там встановлять вузьку розкладачку.
— Артеме, синочку, — ледве вимовила мати. — Ти ж обіцяв, що я поки буду ночувати на кухні? Там же гарний м’який диван і простору більше. Як я житиму в коридорі? Якщо прийдуть гості. Мені незручно. Я ж мати рідна твоя.
— Ну що ви таке говорите! — Каріна взяла ініціативу в свої руки. — Нічого страшного, поживете місяць-два, поки ми не знайдемо квартиру в обласному центрі. Там для наших дітей будуть більші можливості! Та й вам, звісно, добре буде.
— Мамо, не переживай, усе налагодиться. Головне — тепер у нас є гроші! Тобі скільки до пенсії? Сім років? От і чудово, у тебе висока зарплата, поживемо собі на втіху! Вийдеш на пенсію — будеш допомагати з дітьми. Ми налаштовані на трьох, не менше! не хвилюйся ти зовсім за нас.
— Артеме, чому я не можу спати на дивані у вітальні чи на кухні?
— Він дуже дорогий. Каріна сказала, що ти швидко його продавиш.
Галина Дмитрівна сумно озирнулася. Як вона до цього дійшла?
Головному бухгалтеру, яка стільки своєму синові віддала грошей та сил, не знайшлося місця в квартирі сина.
Вона стискала в руках ту саму стареньку хустинку, яку привезла з собою.
— Мамо, що у тебе в ню загорнуто? — запитав Артем.
— Документи, — ледь чутно відповіла вона.
— Кинь її в шафу в коридорі, вона стоїть одразу навпроти входу.
— Ні, хай буде зі мною.
Прохання Каріни одразу перетворили Галину на служницю: готування обіду, прання, прибирання. Вона мовчки опустила голову.
— Каріно, а чим ти займатимешся, поки я вдома все роблю?
— У мене на роботі такий графік, я нічого не встигаю. У нас у магазині в касирів стільки обов’язків!
— Зрозуміло.
Пошук нової квартири чомусь затягнувся. Галина важко переживала своє незрозуміле і таке хитке становище.
Вона віддала синові все, але не дочекалася навіть звичайної вдячності.
Вона плакала щоночі, згадуючи чоловіка. Вона зрозуміла, що така велика надія на сина була помилкою.
Дзвонити донькам і просити про допомогу вона не могла — боялася їхнього докору, адже вона завжди обділяла їх любов’ю та увагою материнською. Як тепер просити допомоги?
Але вони подзвонили самі.
Плачучи і затинаючись, Галина розповіла все.
Одного суботнього ранку, коли Артем і Карина поїхали «шукати квартиру», її плани несподівано порушилися: приїхали Зоряна та Мар’яна.
Вони зайшли, побачили спальне місце матері в коридорі і кілька хвилин не могли повірити в це.
— Мар’яно, — прошепотіла Зоряна. — Спустися до машини, поясни все своєму чоловіку. Хай допоможе нам забрати маму звідси. Вирішимо вже в машині, куди їй їхати.
— Як ви тут опинилися? — здивувалася мати.
— Нам подзвонив Артем, — гірко усміхнулася Зоряна. — Ми чесно попередили, що тебе забираємо. І, здається, він був лише дуже радий був.
— Мамо, ми пропонуємо тобі вибрати, з ким ти житимеш. Або ось варіант: у Мар’яни є дача, велика і тепла, хоча й у селі. Там можна знайти роботу за твоєю спеціальністю, тебе з радістю візьмуть.
Через два тижні, оговтавшись від життя в сина в гостях у доньок, Галина Дмитрівна поїхала до села.
Там у її розпорядженні був цілий будинок, свіже повітря і можливість працювати.
Доньки та їхні чоловіки облаштували для неї кімнати і полагодили ділянку.
Настав час прощання. Галина Дмитрівна підійшла до дочок і розгорнула свою стареньку хустинку.
— Любі мої донечки, вибачте мені за все. Ось вам обом по невеличкому подарунку. Це наші сімейні коштовності, дещо від моєї бабусі. Зберігайте їх, носіть, передайте дітям. Я вам дуже вдячна. А Артем. Він обрав свій шлях. На жаль, мені з ним не по дорозі, стосунки зіпсовані. Можливо, з часом він зрозуміє свою помилку. Я дуже на це сподіваюся.
Галина Дмитрівна не повернулася до Артема. У селі вона знайшла спокій, роботу і, найголовніше, повернула собі повагу до себе.
Доньки часто приїжджали.
З Артемом спілкування зійшло нанівець.
Вона нарешті усвідомила: справжній спадок — це не гроші, а людяність, яку ти виховав у своїх дітях.
Вона помилилася у сині, але не в доньках. І це було її найбільшим відкриттям і найбільшим спасінням.
Але їй досі прикро, що стільки років вона приділяла увагу лише синові і всі їх гроші дісталися лише йому. Чим можна свою вину тепер перед доньками загладити? І чи реально ще повернути хоч частину грошей, які віддала мати дорослому синові?
Фото ілюстративне.
