Вечірній Тернопіль повільно вдягався у сутінки, розмиваючи обриси величного замку та заспокоюючи плескіт хвиль на ставі.
Олена сиділа на краєчку дивана, відчуваючи, як у росте крижана тривога.
Перед нею стояв дванадцятирічний Артем, який ще вранці був звичайним підлітком, а зараз дивився на неї з якоюсь дивною, невластивою йому підозрою.
Його погляд, колись прозорий і довірливий, став каламутним, наче хтось навмисно збовтав чисте джерело.
Олена присіла на коліна, намагаючись бути на одному рівні з сином, щоб хоч на мить спіймати той зв’язок, який завжди був їхньою опорою.
— Артемчику, подивись на мене. Скажи відверто: про що ви говорили з бабусею Валентиною, поки ви гостювали в неї ці вихідні? Вона тобі щось погане говорила про мене? — голос жінки ледь тремтів, але вона намагалася надати йому максимальної спокійності.
Хлопчик відвернувся до вікна, де за склом мерехтіли вогні міста, і почав смикати ґудзик на шкільному піджаку.
У кімнаті панувала така тиша, що було чутно, як на кухні цокає старий годинник.
— Нічого особливого, — прошепотів він так тихо, що Олена ледь розібрала слова. Проте вона помітила, як напружилися його худі плечі, наче він чекав докору.
— Синку, я ж бачу, що ти сам не свій. Ти повернувся від бабусі розгубленим. Що трапилося? Що вона тобі повідала такого, що ти не хочеш мені в очі глянути?
Артем раптом різко повернувся, і в його очах блиснули сльози, що змішувалися з недитячою образою.
— Вона сказала, вона сказала, що ти нас зрадила! Що ти вигнала тата з дому лише тому, що тобі захотілося свободи! Що тепер ми для тебе — просто тягар, і що ти насправді мрієш жити без нас, щоб почати нове життя без нас! — він випалив це одним духом, наче позбувався тягаря, який роз’їдала його зсередини.
Олена відчула, як серце пропустило удар, а потім забилося у шаленому ритмі.
Пані Валентина, її колишня свекруха, знову взялася за свою улюблену справу — плетіння павутиння з брехні та маніпуляцій.
Після розлучення з Ігорем минуло півтора року, але жінка ніяк не могла пробачити невістці, що та не захотіла більше терпіти постійні походеньки її сина з друзями за гаражі та його повну байдужість до власної родини.
— Мамочко, це правда? — з-за дверей спальні визирнула дев’ятирічна Катруся. Її оченята були червоними від сліз, а в руках вона міцно стискала старого ведмедика. — Бабуся Валя казала, що ти нас не любиш. Що ми тепер сироти при живій матері, бо ти зруйнувала наше гніздечко заради своїх примх.
— Мої золоті, підійдіть до мене! — Олена розкрила обійми, відчуваючи, як тремтять її руки. Діти нерішуче наблизилися, і вона пригорнула їх до себе так міцно, ніби намагалася фізично захистити від тих слів, що руйнували їхній світ. — Це страшна неправда! Ви — найдорожче, що в мене є. Я дихаю заради вас, я працюю на дві зміни в лікарні, щоб у вас було все необхідне. Як ви могли подумати, що я вас не люблю?
— Але чому тоді бабуся так казала? — схлипнула Катруся, витираючи носик кулачком. — Вона казала, що ми тепер як безпритульні, хоч і маємо дах над головою. Вона казала, що тато сумує через тебе, що він почав заглядати в пляшку лише тому, що ти його вигнала в нікуди.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати гнів.
Кожне слово пані Валентини було продуманим ходом у шаховій партії, де фігурами були душі дітей.
Вона знала, куди цілити — у найболючіші місця, у дитячу потребу мати повну сім’ю та відчувати себе захищеними.
— Діти, послухайте мене дуже уважно, — Олена взяла їх за руки, дивлячись кожному в очі. — Дорослі люди іноді роблять дуже погані речі, коли їм боляче або коли вони не хочуть визнавати власні помилки. Бабуся дуже любить вашого тата, і їй важко бачити, як він сумний ходить. Але замість того, щоб допомогти йому змінити життя, їй легше звинуватити в усьому мене. Це не ваша провина, і це не правда.
— Мам, а бабуся сказала, що ти мстива і зла, бо не дозволяєш татові нас бачити, — перебив Артем, і в його голосі все ще відчувався сумнів. — Вона каже, що тато сумує під вікнами, а ти сваришся, якщо він підходить близько.
Олена посмутніла. Вона згадала той вечір, коли Ігор прийшов до школи після гулянки, намагаючись забрати дітей, і як вона була вимушена звернутися до поліції.
Валентина ж перетворила цей випадок на її вину.
— Артемчику, тато може бачити вас у будь-який час, коли він захоче, коли він у гідному стані, і здатен нести відповідальність за ваші життя. Я ніколи не забороняла йому спілкування, я лише дбаю про вашу безпеку. Ви ж пам’ятаєте, як він минулого разу забув вимкнути плиту, коли ви були у нього?
— Тато просто втомлений був, так бабуся казала, — тихо зауважив хлопчик, опускаючи голову.
Раптом у передпокої задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: «Валентина Петрівна».
Олена завагалася, але все ж таки прийняла виклик, увімкнувши гучний зв’язок, щоб діти чули все самі.
— Алло, Оленочко, дорога! — голос колишньої свекрухи звучав солодким сиропом, від якого ставало нудно. — Як там мої діточки? Доїхали добре? Я тут пиріжків із вишнею напекла, хотіла передати, та забула. Серце так болить за дітей, так болить.
— Валентина Петрівна, доброго вечора. Ми якраз розмовляємо про те, що саме ви розповідали внукам за ці вихідні. Навіщо ви кажете їм такі речі? — голос Олени був сухим і твердим.
— Ой, та що ти, мила! — тон миттєво змінився на єлейний, але з ледь помітним металевим присмаком. — Ми просто спілкувалися про життя. Діти ж мають знати історію свого роду, знати, чому їхня сім’я розпалася. Хіба правда може бути шкідливою? Вони ж у нас розумні, самі бачать, як батько страждає, як він по сирій землі ходить.
— Яку «правду» ви їм несете? Про те, що я їх не люблю? Чи про те, що Ігор пляшку купує через мене, а не через власну байдужість? Припиніть негайно налаштовувати дітей на матір!
— Та хто ж налаштовує, сонечко! — у слухавці почулося фальшиве зітхання. — Просто бабуся — єдина, хто каже їм істину. Ігорчик зовсім знітився, роботу втратив, нічого не хоче. А все через твій гонор, Олено. Діти це відчувають, їх не обманеш. Вони бачать, де справжня любов, а де — сухий розрахунок.
Олена відчула, як руки стискають телефон. Вона бачила, як Артем і Катруся затамували подих, слухаючи цю розмову.
Пані Валентина була майстром маніпуляцій — вона змішувала крихти реальності з тонами брехні, створюючи неправдиві історії, яким щиро вірили діти.
— Валентина Петрівна, якщо ви не припините це, я буду вимушена обмежити ваші зустрічі через суд.
— Ой, дивись, як ми заговорили! — голос свекрухи став різким і холодним. — Обмежуй, подавай! Але діти вже все зрозуміли. Вони бачать, як ти на них кричиш, як ти з ними спілкуєшся. А потім дивуєшся, чому вони до мене горнуться! Бо в мене — тепло, а в тебе — одні докори!
Олена натиснула на відбій, відчуваючи, як тремтять коліна.
Вона подивилася на дітей. Вони стояли як занімілі, дивлячись на неї так, ніби вона була чужою людиною.
— Мамо, а бабуся правда каже, що ти п’єш заспокійливі лише тому, що ми тобі заважаємо? — Катруся прошепотіла це з таким смутком у голосі, що в Олени ледь не розплакалася.
— Ні, люба. Я п’ю вітаміни, щоб мати сили працювати і дбати про вас. Бабуся все викривляє, щоб виставити мене у поганому світлі.
— Але навіщо їй це робити? — запитав Артем, і в його погляді з’явився перший проблиск логічного аналізу. — Вона ж каже, що бажає нам добра.
— Вона хоче контролювати ситуацію. Вона хоче, щоб ви були на її боці, щоб виправдати вчинки вашого батька. Коли хтось інший винен — легше жити.
Проте Олена розуміла: зерна сумніву вже засіяні.
Весь вечір діти були мовчазними, вони не хотіли грати в улюблені настільні ігри і навіть відмовилися від вечірньої казки.
Олена бачила, як вони переглядаються між собою, наче мають спільну таємницю, від якої їй немає місця.
Вночі Олена не могла заснути. Вона згадувала роки шлюбу з Ігорем.
Спочатку все було чудово: квіти, спільні плани, мрії про великий дім.
Але поступово він став засиджуватися з друзями за сивенькою.
Валентина Петрівна завжди була поруч — вона приносила синові пляшку, коли він просив, вона звинувачувала Олену в тому, що та «занадто багато вимагає» від чоловіка, вона вривалася в їхню квартиру без попередження, даючи поради, які більше нагадували накази.
— Справжня жінка має тримати сім’ю в купі! Ігорчик — творча душа, йому треба простір! А ти зі своїми рахунками за комуналку йому крила підрізаєш!
Коли Олена подала на розлучення, свекруха влаштувала справжню істерику в суді, кричачи, що невістка «хоче пустити сина по світу з торбою».
Після розлучення Ігор переїхав до матері, де його деградація лише прискорилася.
Але в очах Валентини він залишався жертвою, а Олена — винуватицею усіх бід.
Наступного ранку Олена збирала дітей до школи. Сніданок пройшов у напруженій тиші. Раптом Артем сказав:
— Мам, бабуся вчора сказала, що в неї велика квартира, і що у кожного з нас там буде своя кімната. А ще там тато живе, і він пообіцяв купити мені новий ігровий комп’ютер, якщо ми переїдемо до них.
Олена відчула, як земля вислизає з-під ніг.
Це був вирішальний доківр. Валентина Петрівна почала відкриту підкупну кампанію.
— Артеме, ми ж про це вже говорили. У нас є свій дім. А обіцянки тата, ти ж знаєш, скільки разів він обіцяв і не виконував.
— Бабуся сказала, що цього разу все по-іншому! Вона каже, що ти тримаєш нас у цій тісній двокімнатці лише щоб помститися їм!
— Це не помста, це наше життя! — Олена не втрималася і підвищила голос. Діти злякано здригнулися. — Пробачте, я просто дуже втомилася від цієї брехні.
Вона відвела їх до школи, але весь робочий день у лікарні пройшла як у тумані.
На роботі все робилося механічно. Перед очима стояла торжествуюча посмішка свекрухи.
Коли Олена прийшла забирати дітей після уроків, вона побачила біля воріт знайому постать у дорогому пальті з пишним букетом хризантем.
Валентина Петрівна стояла в оточенні інших матусь і бабусь, щось емоційно розповідаючи.
— О, ось і наша матуся-героїня! — голосно вигукнула свекруха, побачивши Олену. — Діточки, біжіть до бабусі! Дивіться, які цукерки я вам принесла!
Катруся і Артем радісно кинулися до неї. Олена підійшла ближче, відчуваючи на собі зацікавлені та подекуди засуджуючі погляди оточуючих.
— Так важко їй, бідненькій, — продовжувала Валентина Петрівна, звертаючись до сусідніх жінок. — Сама тягне, нерви ніякі, дітям докоряє постійно. Мій Ігорчик так сумує, так хоче допомогти, а вона — ні в яку! Стіну вибудувала. Серце розривається, як дітки сумують за ним.
— Валентина Петрівна, що ви тут робите? Ми ж домовлялися про зустрічі лише у вихідні! — Олена намагалася говорити тихо, щоб не влаштовувати сцену.
— Ой, Оленочко, хіба ж кохання можна втиснути в графіки? — свекруха картинно приклала руку до серця. — Дітки ж так скучили! Правда, мої хороші? Бабуся вам і тортик купила, і нові настільні ігри чекають. Може, заїдете до мене на вечір?
— Мамо, можна? Будь ласка! — заскиглила Катруся. — Бабуся обіцяла приготувати вареники з вишнею!
— Ні, сьогодні у нас уроки і гурток з малювання. Ми йдемо додому.
— Ой, яка ж ти сувора! — зітхнула Валентина Петрівна, і навколишні жінки співчутливо закивали головами. — Діткам би розвіятися, свята хочеться, а ти їх у чотири стіни. Хіба ж так можна?
Олена бачила, як у очах сина знову з’явилася та сама холодна відчуженість.
— Добре, — здалася вона, відчуваючи свою безпорадність перед цією публічною маніпуляцією. — Але до восьмої вечора щоб були вдома.
— Звісно, звісно, дорога! — очі Валентини Петрівни блиснули перемогою. — Навіть не сумнівайся, все буде якнайкраще!
Весь вечір Олена не могла знайти собі місця. О восьмій дітей не було. О дев’ятій — теж. Вона дзвонила Валентині, але та не брала слухавку. Ігор теж не відповідав. Нарешті, о десятій вечора, Олена сама поїхала до квартири свекрухи.
Двері відчинив нетверезий Ігор. Він був у брудній футболці і ледь тримався на ногах.
— О, з’явилася, наглядова рада, — пробормотав він, намагаючись сфокусувати погляд.
— Де діти, Ігоре?
— Сплять вони. Мама їх вклала. Вона сказала, що їм тут краще. Спокійніше.
Олена пройшла до вітальні. Валентина Петрівна сиділа у кріслі, неквапливо попиваючи чай.
— Олено, навіщо ти кричиш? Діти вже десятий сон бачать. Навіщо їх серед ночі тягати? Залиш їх тут, завтра неділя, ми з Ігорчиком підемо в зоопарк.
— Валентина Петрівна, ми домовлялися до восьмої! Ви навмисно ігнорували мої дзвінки!
З дитячої кімнати вийшов Артем. Він був у новій піжамі, яку, вочевидь, щойно купила бабуся.
— Мам, чому ти знову кричиш? — запитав він сонним, але роздратованим голосом. — Бабуся сказала, що ти приїдеш влаштовувати скандал, і вона була права. Чому ти не можеш просто залишити нас у спокої?
— Артеме, я приїхала, бо хвилювалася! Вже десята вечора, а ви не вдома!
— Тут теж наш дім! — раптом вигукнув хлопець. — Тут тато, і тут нам раді! А ти тільки вимагаєш і контролюєш!
Олена відчула, як серце розбивається на тисячу осколків. Її син, її гордість, стояв і захищав людей, які руйнували його майбутнє.
— Сонечко, — лагідно звернулася Валентина до онука, — йди лягай, мама просто трохи нервова сьогодні. Ми все вирішимо.
Наступні кілька днів стали для Олени справжнім пеклом.
Валентина Петрівна перейшла до важких справ.
Вона прийшла до Олени з офіційною папкою документів та двома свідками — сусідками по будинку, яких вона якимось дивом встигла обробити.
— Олено, нам треба поговорити серйозно, — урочисто оголосила свекруха, проходячи до вітальні як повноправна господарка. — Я подала заяву до органів опіки на перегляд місця проживання дітей.
Олена відчула важкість.
— На якій підставі?
— Підстав — хоч греблю гати! — Валентина Петрівна виклала на стіл папери. — По-перше, твій постійний емоційний стан. По-друге, твої постійні затримки на роботі, через що діти залишаються самі.
— Що?! — Олена не вірила власним вухам.
— А ось і твій характер проявився! — торжествувала свекруха. — Тітко Галино, ви бачите, як вона кричить? Хіба така жінка може виховувати дітей у мирі?
Сусідка Галина, з якою Олена завжди була у добрих стосунках, винувато відвела очі.
— Ну. Олена справді часто виглядає дуже виснаженою. І діти іноді плачуть. Ми думали, може, їм справді краще буде у великій квартирі з бабусею.
— Ви не розумієте! — відчайдушно закричала Олена. — Вона їх підкуповує! Вона бреше їм щодня!
В цей момент зі школи повернулися Артем і Катруся.
Вони побачили натовп дорослих і завмерли біля порога.
— Дітки, — Валентина Петрівна простягнула до них руки, — скажіть тьоті Галі та представнику опіки: де ви хочете жити? Де вам спокійніше?
Катруся, налякана атмосферою, притулилася до бабусі.
— У бабусі. Там тато і там не треба постійно робити уроки до півночі.
— Артеме, а ти? — запитала представниця опіки, жінка з суворим обличчям.
Хлопчик подивився на матір, потім на бабусю, яка стискала в кишені коробку з новим смартфоном.
— Я хочу до бабусі. Мама постійно сумна, вона нас часто залишає одних
коли йде в магазин. А у бабусі ми — справжня сім’я. Там тато каже, що ми йому потрібні, щоб він одужав.
Олена зрозуміла: це кінець.
Маніпуляція виявилася сильнішою за реальну любов та щоденну працю.
Валентина Петрівна вибудувала ідеальну стратегію, де правда була викривлена до невпізнання, а діти перетворилися на інструмент помсти.
— Оленко, не сумуй, — єхидно прошепотіла свекруха, проходячи повз неї до виходу з дітьми. — Будеш бачити їх по вихідних. Якщо поводитимешся добре. І пам’ятай: справжня любов не вимагає, вона дає. А ти лише вимагала бути нормальною людиною. Ох, як же ти помилялася!
А через день свекруха подзвонила сама, бо діти занедужали і їй було важко з усім справитися одній. Вона викликала таксі і сама привезла онуків до матері.
Син і донька дуже зраділи, вони й самі не знали, що так швидко скучатимуть за нею. У бабусі виявилося зовсім не казка. Вони просили маму, щоб більше ніколи не залишала їх ні з ким більше.
Через тиждень подзвонила свекруха, вона просила, щоб Олена привозила онуків до неї на вихідні, але вона відмовила, сказала, що не хоче, щоб її діти мали бабусю таку.
Чи стикалися ви з подібними «бабусями» або родичами, які намагаються виставити вас у поганому світлі перед власними дітьми?
Як ви гадаєте, чи зможуть діти зрозуміти правду самі, якщо їм постійно підносити лише свою думку?
Як має вірно вчинити Олена, щоб такого не повторилося?
І взагалі чи потрібно дітям спілкуватися з такою бабусею?
Фото ілюстративне.
