Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем кинув швидкий погляд на дисплей, а потім на Софію, яка застигла біля вікна, стискаючи в руках філіжанку з ранковою кавою. Вона навіть не обернулася, але його дружина завжди відчувала наближення цих дзвінків, ніби володіла вбудованим сенсором на свекруху. Її плечі помітно напружилися.
— Алло, мамо, — Артем прийняв виклик, намагаючись, щоб його голос звучав максимально буденно.
— Артемчику, мій дорогенький! — голос Марії Степанівни бринів від надмірного захвату. — У мене така неймовірна новина! Ти ж пам’ятаєш мою колежанку, Людмилу Василівну? Ту, з якою ми разом їздили на відпочинок? Так от, її онука, Оленка, вступила до університету у вашому місті! Справжня розумниця, кругла відмінниця! І уявляєш, сталася прикрість — із гуртожитком не вийшло, місць нема. Я подумала: у вас же кімната вільна стоїть! Нехай дівчинка поживе місяць-два, поки не знайде собі пристойну квартиру. Ви ж не відмовите їй, правда?
Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по спині. «Вільна кімната». Та сама кімната, яку Софія три місяці тому перетворила на повноцінну художню студію. Простір, у який вона вклала значні кошти, душу та незліченні години праці. Кімната, про призначення якої свекруха була чудово обізнана.
— Мамо, у нас немає вільної кімнати, — почав він, намагаючись зберегти спокій.
— Як це нема? А та, що одразу праворуч від кухні? Я ж достеменно пам’ятаю ваше планування!
— Там тепер майстерня Софії.
— Майстерня? — у голосі матері прозвучала відверта зневага. — Артемчику, ну що за безглуздість! Яка майстерня? Вона ж просто щось там малює для себе, якісь каракулі! А тут — жива людина, молода дівчина, яка потребує підтримки! Невже твоя дружина не здатна зрозуміти? Їй що, ці малюнки важливіші за людей?
Софія не рухалася від вікна. Але Артем бачив, як побіліли кісточки її пальців, що стискали ручку філіжанки. Вона чула. Чула кожне образливе слово.
— Мамо, ми не можемо. Вибач. Нехай Оленка шукає інший варіант.
— Ось як! — голос у слухавці став різким і пронизливим. — Значить, чужі люди тобі дорожчі за рідну матір! Добре, Артеме, добре. Я запам’ятаю. Коли мені знадобиться допомога, я знатиму, на кого не варто розраховувати!
Зв’язок обірвався. Артем повільно поклав телефон на стіл і обережно подивився на дружину. Софія розвернулася. Її обличчя було абсолютно спокійним, але очі горіли гострим, небезпечним вогнем.
— Вона хоче когось тут поселити, так? — голос звучав холодно, без натяку на істерику. — У мою студію?
— Софіє…
— Не треба, — вона підняла руку, зупиняючи його. — Я все чула. Твоя мати вважає, що мій живопис — це «каракулі». Що моя праця несерйозна. Що мій особистий простір можна віддати будь-кому, бо «жива людина важливіша».
— Вона не мала на увазі…
— Вона мала на увазі саме це, Артеме, — Софія поставила чашку на підвіконня. — Твоя мати ніколи не сприймала мене всерйоз. Для неї я лише дівчинка, яка забрала її сина. Яка відволікає його. Яка не дає йому жити так, як вона планувала.
Артем мовчав. Бо глибоко в душі він знав: дружина була абсолютно права. Мати ніколи не приймала Софію, критикуючи її з першого дня знайомства.
— Я ж сказав їй «ні», — тихо промовив він.
— Цього разу, — Софія глянула на нього пронизливим поглядом. — Ти сказав «ні» цього разу. А завтра вона зателефонує знову. І післязавтра. І буде тиснути на тебе, доки ти не зламаєшся. Тому що ти завжди здаєшся, Артеме.
Ці слова боляче вдарили по ньому, болісніше, ніж він міг собі уявити. Вони були чистою правдою.
Наступні три дні телефон Артема розривався від її дзвінків. Марія Степанівна була невтомною. Вона дзвонила вранці, вдень і ввечері, змінюючи тактику: то плакала, називаючи себе найгіршою матір’ю, якій син відмовляє у такій дрібниці, то переходила у відкритий наступ, дорікаючи його за черствість та егоїзм. То розказувала жахливі історії про те, як нещасна Оленка поневіряється, не знаходячи кутка у чужому місті.
Артем тримався. Але з кожним дзвінком його воля ставала тоншою, його рішучість тріскалася. Софія спостерігала за ним мовчки, і в її очах він бачив розчарування, яке зростало з кожним днем.
На четвертий день мати вдалася до крайньої міри. Вона приїхала. Просто з’явилася на порозі їхньої квартири з величезною сумкою харчів та посмішкою, яка не досягала її очей.
— Артемчику, відчиняй! Я тобі пирогів напекла!
Софія відчинила двері. Свекруха окинула її швидким, холодним поглядом і пройшла до вітальні, навіть не привітавшись. Вона одразу подалася на кухню і почала викладати на стіл банки з варенням, пироги та різноманітні судочки.
— Де Артем? — запитала вона, ігноруючи невістку.
— На роботі.
— Зрозуміло. Тоді поговоримо з тобою.
Марія Степанівна сіла за стіл, склавши руки перед собою. Софія залишилася стояти в дверному отворі, інстинктивно зберігаючи дистанцію.
— Софіє, я знаю, що між нами є певні непорозуміння, — почала свекруха з фальшивою, аж надто солодкою м’якістю. — Але ж я тобі не ворог. Я просто мати, яка хоче допомогти сторонній дитині. Оленка — дівчинка розумна, вихована. Вона не заважатиме. Їй потрібно зовсім небагато — кут, щоб переночувати і готуватися до занять.
— У нас немає вільної кімнати.
— Є, Софієчко. Є. Ну що то за майстерня? Ти ж можеш малювати на кухні, у вітальні, де завгодно! Полотно переносне! А дівчинці потрібна окрема кімната, ти розумієш? Вона ж приїхала вчитися, їй тиша потрібна!
Софія відчула, як усередині неї все стиснулося у тугий, болючий вузол. Студія була не просто кімнатою. Це було її місце сили. Простір, де вона могла вільно дихати. Там стояв її мольберт, стелажі з фарбами, там було особливе світло від великого вікна, яке вона так довго шукала. Там висіли її завершені роботи — ті, якими вона пишалася і за які нещодавно отримала пропозицію взяти участь у міській виставці.
— Ні, — твердо промовила Софія. — Моя відповідь — ні.
Обличчя свекрухи миттєво змінилося. Маска доброзичливості злетіла, оголивши холодну агресію.
— Ти розумієш, що ти заперечуєш не мені? Ти заперечуєш матері свого чоловіка! Ти ставиш свої захоплення вище за сімейні зобов’язання!
— Це не захоплення. Це моя робота. Моє покликання.
— Робота! — Марія Степанівна презирливо посміхнулася. — Яка робота, Софіє? Справжня робота — це коли гроші приносять! А ти що, продала хоч одну свою картину? Ні! Ти живеш на гроші мого сина і ще розмірковуєш про покликання!
Кожне слово було, як ляпас. Софія заробляла менше, ніж Артем, — це правда. Але вона працювала: вела онлайн-курси малювання, брала замовлення на портрети. Це були невеликі, але її власні гроші. Її праця. Її мрія.
— Я йду, — тихо сказала Софія. — Прошу вас залишити нашу квартиру.
— Нашу? — свекруха підвелася, обпершись руками об стіл. — Нашу, кажеш? А хто перший внесок платив за цю квартиру? Хто допомагав з ремонтом? Ми з батьком Артема! Ця квартира — наша сімейна власність! А ти тут гостя, Софієчко. Гостя, яка забагато на себе бере!
Раптовий гуркіт вхідних дверей перервав її тираду. Артем повернувся з роботи. Він зайшов на кухню і завмер, оцінюючи сцену. Мати — червона від гніву. Дружина — бліда, як крейда, з кам’яним обличчям.
— Що тут відбувається?
— Відбувається те, Артемчику, що твоя дружина відмовляє мені у найпростішому проханні! — свекруха миттєво переключилася на сина. — Я прошу лише пустити дівчинку на деякий час! А вона мені про якісь там свої картинки товче! Ти чуєш це?
Артем подивився на Софію. У її очах він побачив запитання. Останнє. Чий бік він обере цього разу?
— Мамо, будь ласка, заспокойся, — почав він примирливим тоном. — Давай обговоримо це спокійно…
І Софія зрозуміла. Зрозуміла з цього «Давай обговоримо». Він знову намагається згладити конфлікт. Знову шукатиме компроміс, у якому постраждає вона. Знову проситиме її поступитися, стерпіти, зрозуміти.
— Нема чого обговорювати, — сказала вона, дивлячись чоловікові прямо у вічі. — Або твоя мати прямо зараз залишає наш дім і більше ніколи — чуєш? — ніколи не порушує цієї теми, або йду я. Вибирай.
Тиша стала важкою і густою, як завіса. Свекруха дивилася на сина з тріумфальною посмішкою, абсолютно впевнена у його виборі. Артем стояв між двома жінками, і в цю мить він усвідомив: компромісу не буде. Він метався поглядом між матір’ю та дружиною, і Софія бачила, як болісно він шукає «правильні» слова, які задовольнять усіх. Але таких слів не існувало.
— Софіє, ну навіщо так категорично, — пробурмотів він. — Ми ж можемо якось…
— Ні, — її голос був спокійним, але остаточним. — Ми не можемо «якось». Я втомилася від твого «якось». Я втомилася поступатися, бо «вона ж мати». Втомилася чути, що моя робота — дурниця. Що моя думка не має значення. Що в цьому домі я гостя, а не господиня.
Вона зняла свою куртку з вішалки.
— Коли вирішиш, хто я для тебе насправді — подзвони. Я буду у Вікторії.
Двері зачинилися. Артем залишився сам із матір’ю, яка переможно посміхалася.
— Ну от, синку. Вона показала своє справжнє обличчя. Егоїстка. Я завжди це знала. Нічого, перенервує, повернеться. Вони завжди повертаються. А поки давай вирішимо питання з Оленкою.
Але Артем її не слухав. Він дивився на зачинені двері і вперше за всі роки шлюбу відчув порожнечу. Холодну, дзвінку порожнечу.
Софія не повернулася ввечері. Не повернулася наступного дня. Артем дзвонив, але вона не відповідала. Писав повідомлення — тиша. Марія Степанівна тріумфувала, вже обговорюючи, коли привезти Оленку і які меблі потрібно переставити в студії.
На третій день Артем не витримав. Він поїхав до Вікторії, подруги дружини. Двері відчинила сама Вікторія, подивилася на нього з неприхованим осудом.
— Вона не хоче тебе бачити.
— Мені необхідно з нею поговорити.
— Ти вже все сказав. Своїм мовчанням.
Він стояв на порозі, розгублений і спустошений. І тут із глибини квартири вийшла Софія. Вона виглядала незворушною, навіть надто спокійною. У руках у неї була папка з паперами.
— Що це? — запитав він.
— Заява на розлучення. Я подала вчора.
Слово «розлучення» обпекло його, як окріп.
— Софіє, ти не можеш… ми ж можемо все обговорити…
— Нема чого обговорювати, Артеме. Я зрозуміла одне: поки твоя мати вирішуватиме, як нам жити, ми не пара. Ти вибрав її. Знову. Як завжди. А я втомилася бути третьою у власному шлюбі.
— Я не вибирав її! Я просто… я намагався знайти вихід…
— Вихід, у якому постраждала б я, — закінчила вона. — Ти хотів, щоб я віддала свою студію. Щоб я проковтнула всі образи. Щоб я «потерпіла, бо вона ж мати». Але я не буду. Більше не буду.
Він зробив крок до неї, але вона відступила.
— У тебе є вибір, Артеме. Останній. Або ти прямо зараз дзвониш матері і кажеш їй, що більше ніколи — чуєш? — ніколи не дозволиш їй втручатися у наше життя. Що наша квартира — це територія нашої родини, де твоя і моя думка рівнозначні. Або підписуй папери. Третього не дано.
Артем дістав телефон. Руки тремтіли. Він набрав номер матері. Довгі гудки. Нарешті знайомий голос:
— Артемчику! Я якраз хотіла тобі сказати, Оленка завтра приїжджає! Треба зустріти…
— Мамо, — перебив він. Голос пролунав твердіше, ніж він очікував. — Оленка не приїде. Ніхто не приїде. Вільної кімнати у нас немає і не буде.
— Що? Артеме, ми ж домовилися!
— Ми ні про що не домовлялися. Це ти вирішила за мене. Як завжди. Але я прийняв своє рішення. Майстерня Софії залишається майстернею. Наша квартира — наша. І я більше не дозволю тобі нам диктувати, як жити.
— Та як ти смієш! Я твоя мати!
— Ти моя мати. Але Софія — моя дружина. Людина, з якою я вирішив будувати життя. І якщо мені доведеться обирати — я обираю її. Пробач, мамо. Але це мій вибір.
Він відключився раніше, ніж вона встигла відповісти. Рука все ще тремтіла, серце калатало, але всередині з’явилося щось нове. Полегшення. Звільнення.
Софія стояла перед ним, і в її очах блищали сльози.
— Правда? — прошепотіла вона.
— Правда. Пробач мені. За все. За те, що так довго не міг цього зробити. За те, що ставив тебе у ситуацію вибору. За те, що не захищав, коли мусив.
Вона зробила крок вперед, потім ще один. І обійняла його так міцно, наче боялася, що він зникне.
— Я тебе кохаю, — сказав він їй у волосся. — І ніхто більше не скаже тобі, що твоя мрія — це «каракулі». Ніхто.
Телефон знову завібрував. Мати. Артем відхилив виклик і заблокував номер. Завтра він поговорить з нею спокійно, встановить чіткі межі. Але сьогодні — сьогодні він просто обіймав свою дружину і відчував, як між ними руйнується стіна, яку він сам і будував усі ці роки.
Через місяць у студії Софії з’явилася нова картина. Яскрава, вільна, наповнена світлом. Вона назвала її «Межа». І коли роботу прийняли на міську виставку, Артем стояв поряд із нею, стискаючи її руку, і вперше за довгий час почувався по-справжньому щасливим. Тому що нарешті зробив правильний вибір. Вибір на користь їхньої родини. Їхнього кохання. Їхнього спільного майбутнього.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
