— І ось так, кохана, — Артем, її молодий чоловік, стояв посеред вітальні їхньої нової квартири. Він випростав спину, заклав руки за голову і пильно, майже з викликом, дивився на дружину. — Правило номер один.

Він промовив це з таким пафосом, ніби виступав на трибуні перед величезною аудиторією, готовий проголосити нову конституцію. Його очі блищали холодним, дещо фанатичним вогнем.

— Правило номер один: жодних родичів у нашому домі. Крапка.

Зоряна все ще перебувала в солодкій ейфорії від подій минулого тижня. Весілля, про яке вона мріяла з юності, нарешті відбулося. Це було красиве свято в одному з приміських ресторанів під Києвом: вишиті рушники, жива музика, щирі вітання. Артем здавався їй тоді ідеалом — талановитий архітектор, перспективний, начитаний. Вона закохалася в нього без пам’яті, як школярка. Чесно кажучи, вона навіть не планувала так швидко виходити заміж, але почуття, немов весняна повінь, змили всі її раціональні плани. Посмішка, випадковий дотик у кав’ярні на Подолі, прогулянки вечірнім містом, перший поцілунок під каштанами — і все закрутилося.

Тому зараз слова чоловіка вона сприйняла радше як дивний жарт або наслідок весільного стресу. Вона лише м’яко посміхнулася, розправляючи нові штори. Нехай складає свої списки, думала вона. Чим менше візитів, тим більше часу для них двох. Проте цікавість перемогла:

— А чому такий радикалізм, Артемчику?

Артем вже відкрив рота, щоб озвучити «правило номер два», але питання дружини змусило його замислитися. Він на мить занурився у власні думки, ніби шукав там заздалегідь підготовлений параграф.

— Рано чи пізно я з ними посварюся, — відрізав він. Його голос звужувався до сухого залишку. — Я знаю людей, знаю їхні звички лізти в чужі справи. Краще відсікти все одразу, поки не почалося.

— Хм, — здивовано хмикнула Зоряна, відставляючи коробку з келихами. — Дивно. Ти ніби сам себе програмуєш на конфлікт. Може, не варто так наперед? Мої батьки дуже тебе поважають, а твоя мама… вона ж така турботлива.

— Саме так — не треба жодних родичів, і на цьому все, — повторив він, ігноруючи її аргументи.

Зоряна вирішила не роздмухувати суперечку в перший же тиждень спільного життя. В глибині душі вона навіть відчула полегшення. Спілкуватися зі свекрухою, Ольгою Миколаївною, яка мала звичку давати поради щодо всього — від кольору серветок до рецепту борщу — зараз зовсім не хотілося. Вона просто кивнула на знак згоди, вважаючи, що це лише тимчасова примха молодого чоловіка.

Наступного дня вона зателефонувала своїй сестрі Мар’яні. У дуже делікатній формі, добираючи кожне слово, Зоряна попросила її поки що не приходити в гості. Вона не стала цитувати «закони Артема», просто сказала, що вони хочуть трохи побути вдвох, розібрати речі, насолодитися тишею. Мар’яна, людина тактовна, все зрозуміла.

Проте «правила» Артема пройшли перевірку на міцність швидше, ніж очікувалося. Вже через день на порозі з’явився Богдан — молодший брат Артема. Богдан був повною протилежністю братові: веселий, галасливий, справжня душа компанії. На весіллі він танцював більше за всіх, жартував і постійно крутився біля Зоряни, наче він був господарем свята.

Побачивши Богдана у вічко дверей, Зоряна мимоволі посміхнулася. Вона вже простягла руку до замка, але в пам’яті раптом виник похмурий погляд чоловіка і його вчорашня промова. Юнак вже готовий був зайти, але Зоряна заступила шлях.

— Стоп, Бодю, — лагідно, але твердо сказала вона. — Не так швидко.

Богдан виставив уперед розкішний букет хризантем і пакунок з цукерками.

— Це для кращої невістки у світі! Впустіть бідного родича, я на каву заскочив!

— Дуже мило, дякую, — Зоряна знову злегка торкнулася його плеча, не даючи переступити поріг. — Але вибач, Артем сказав, що ми зараз нікого не приймаємо. Абсолютно нікого.

— Е-е-е… — Богдан розгублено кліпав очима. — Навіть мене? Ми ж з братом… ми ж завжди…

— Такі його нові правила, — Зоряна намагалася тримати голос рівним. — Не ображайся, будь ласка. Давай букет, я поставлю у вазу. Дякую за увагу!

Вона ще раз мило посміхнулася і обережно зачинила двері. За дверима на кілька секунд запала тиша. Богдан, мабуть, стояв у ступорі, чекаючи, що це такий розіграш. Але Зоряна не відчиняла.

Вона вдихнула аромат квітів. Богдан був значно молодшим за Артема, у ньому відчувалася якась дитяча безпосередність, яка надавала йому шарму. Вона наповнила вазу водою, поставила квіти на підвіконня і саме в цей момент з кімнати, потягуючись, вийшов Артем.

— Хто це був? — запитав він, м мружачись від сонця.

— Твій брат, — спокійно відповіла Зоряна, поправляючи пелюстки.

Артем завмер. Він глянув у бік коридору, прислухався до тиші за дверима, а потім з підозрою подивився на дружину.

— І де він? Чому я його не чую?

— А я його не пустила, — так само спокійно відказала Зоряна.

— Що значить «не пустила»?! — Артем раптово спалахнув. Його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Дуже просто. Не пустила, і все. Ти ж сам сказав: жодних родичів. Я вирішила, що ти мав на увазі і своїх теж.

— Чому? — його голос здригнувся від обурення. — Це ж мій брат! Ми з ним виросли разом!

— Правило номер один, Артеме. Ти його озвучив — я його виконую. Жодних винятків.

Те, що відбулося далі, Зоряна запам’ятала надовго. Артем почав кричати. Він метався по кімнаті, активно жестикулював, намагаючись пояснити, що його родичі — це «свої», а її родичі — це «чужі», яких треба тримати на відстані.

— У мене теж є правило, — перервала його Зоряна. — Якщо моїй родині не можна переступати цей поріг, то і твоїй також. Це справедливо.

Це була їхня перша велика сварка. Артем весь вечір ходив похмурий, наче Зоряна особисто образила весь його рід. Він мовчав, грюкав дверима і дивився на неї так, ніби вона була ворогом народу.

Минув тиждень. Поступово напруга спала. Зоряна намагалася бути ідеальною дружиною: готувала смачні вечері, облаштовувала побут. Артем знову став лагідним, і вони навіть почали планувати спільну відпустку. Вони мріяли поїхати в Карпати, але згодом вирішили трохи заощадити і відкласти гроші на ремонт лоджії, тому зосередилися на роботі.

Одного вечора Зоряна повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Відчинивши двері, вона почула приглушені голоси з вітальні. Зайшовши в кімнату, вона побачила свою свекруху. Ольга Миколаївна — жінка суворої виправки, з акуратною зачіскою і завжди трохи вологими від хвилювання долонями — сиділа на дивані.

Артем розслаблено сидів у кріслі, попиваючи чай, і весело щось розповідав матері. Побачивши дружину, він на мить зніяковів, але швидко повернув собі самовпевнений вигляд.

— Зоряночко, — лагідно промовила свекруха, ставлячи чашку на столик. — А я ось вирішила зазирнути, дізнатися, як ви тут облаштувалися. Артем казав, що ти атестацію пройшла? Підвищили тебе?

Зоряна відчула, як всередині підіймається хвиля протесту. Тиждень тому вона справді отримала підвищення. Це був важливий крок у її кар’єрі: тепер вона керувала невеликим відділом, і хоча зарплата зросла не в рази, це була приємна надбавка і визнання її професіоналізму.

— Так, Ольго Миколаївно, дякую. Але… Артеме, можна тебе на хвилину?

Вона вивела чоловіка в іншу кімнату.

— Що це означає? Де твоє «правило номер один»?

— Ну, це ж мама, — почав він виправдовуватися, уникаючи її погляду. — Вона просто занесла пиріжки, не міг же я її на порозі тримати.

— А Богдана міг? А мою сестру Мар’яну ми навіть не запросили! Артеме, в сім’ї все має бути справедливо. Якщо закон діє, то для всіх.

Артем знову почав свою стару пісню про те, що його мати — це святе, а родичі дружини зазвичай тільки створюють проблеми. Зоряна зрозуміла, що словами тут не допоможеш. Потрібні дії.

Наступного дня вона запросила Мар’яну. Сестра прийшла з невеликим, але дуже смачним тортиком із місцевої кондитерської. Зоряна заварила запашний чай із карпатських трав — вона ніколи не любила дешеву каву з супермаркетів, віддаючи перевагу натуральним ароматам чебрецю та м’яти.

Вони просиділи на кухні кілька годин. Артем один раз зазирнув, невдоволено кинув погляд на Мар’яну, але Зоряна вдала, що не помічає його кислого обличчя. Коли сестра пішла, Артем знову вибухнув:

— Правило номер один! Ти забула?

Зоряна лише ніжно посміхнулася, прибрала зі столу і пішла у ванну, залишивши його наодинці зі своїми правилами.

Жити в ізоляції Зоряна не вміла і не хотіла. Вона виросла у великій родині, де двері квартири майже ніколи не зачинялися. До мами постійно заходили подруги, батько з друзями вболівав за футбольну збірну України, а вона сама звикла до того, що подружки могли залишитися на ночівлю, щоб досвіта обговорювати плани на життя. Для неї спілкування було киснем.

Через кілька днів до неї завітав батько, Володимир Петрович. Він прийшов не просто так. Батько знав, що молода сім’я зараз намагається відкладати гроші, тому вирішив по-тихому підтримати доньку.

— Ось, доню, візьми, — він простягнув їй конверт. — Це вам на господарство. Не думай, що це щомісяця, але зараз зайвим не буде.

— Дякую, татусю, — Зоряна міцно обійняла його, відчуваючи знайомий запах тютюну та хвойного мила. — Ти не уявляєш, як це вчасно.

— Ну, як там твоє навчання? — запитав він, сідаючи за стіл.

Зоряна розповіла про курси підвищення кваліфікації, куди її направило керівництво. У її відділі працювало багато людей передпенсійного віку, яким було важко опановувати нові технології, тому компанія робила ставку на молодих і енергійних. Зоряна була щаслива, що потрапила в цю хвилю.

Вони проговорили близько півгодини. Артем весь цей час сидів у спальні. Коли батько пішов, він навіть не вийшов попрощатися.

— Навчися поводитися нормально, Артеме, — сказала Зоряна, заходячи в кімнату. — Навіть з татом не привітався. Це просто огидно.

Артем лише похмуро подивився на неї. Його дратувало все: і присутність її рідних, і те, що вона не підкорялася його волі.

Зоряна намагалася зрозуміти коріння цієї неприязні. Її батьки наполовину оплатили весілля, її мама віддала їм свою квартиру, що залишилася від бабусі, щоб молодята не витрачалися на оренду. Вони в’їхали в усе готове — з меблями, технікою та затишком. І за все це Артем відплачував забороною на візити.

«Який же він дурень», — з гіркотою подумала вона.

Минуло ще трохи часу. Зоряна вирішила зробити останню спробу показати чоловікові, що її родина — це чудові люди. Вона запросила свою двоюрідну сестру Катерину з маленькою донькою Настею.

Насті було всього чотири роки. Зоряна заздалегідь купила їй набір яскравого пластиліну. Дівчинка сіла на килимі і з неймовірним захопленням почала ліпити кумедного динозаврика. Катя розповідала останні новини: про те, що вони нарешті полагодили машину, що Настю записали на танці, про свої курси англійської. Це були звичайні життєві дрібниці, але саме з них складалося тепле людське спілкування, якого Зоряні так бракувало.

Артем знову повівся демонстративно. Він сидів у вітальні перед телевізором, зробивши звук гучнішим, і жодного разу не глянув у бік гостей. Він поводився так, ніби Каті та дитини просто не існувало в просторі.

Коли гості пішли, двері за ними ледь встигли зачинитися, як Артем зірвався на крик.

— Доки це триватиме?! — репетував він. Його обличчя перекосилося від люті. — Скільки можна ігнорувати мої слова? Я сказав: ніяких родичів!

Зоряна завмерла. Вона ніколи не бачила його таким. Навіть під час першої сварки він тримав себе в руках, а зараз це була справжня істерика.

— Ти повинна мене слухатися! Це мій дім! Мій! — він кричав так сильно, що на шиї здулися жини.

— Твій дім? — тихо перепитала Зоряна. — Ти серйозно? Ти забув, чия це квартира? Ти забув, хто клеїв ці шпалери, поки ми були в медовому місяці? Моя мама!

Але Артем її не чув. Він увійшов у раж. З його вуст летіли образливі слова, він звинувачував її у неповазі, у тому, що вона руйнує їхній шлюб своїм «непослухом». Він виглядав жалюгідним і страшним водночас.

Зоряна дивилася на нього і не впізнавала. Де той лагідний юнак, який дарував їй квіти і читав вірші? Перед нею стояв маленький тиран, який намагався компенсувати власну невпевненість контролем над нею.

— Знаєш що, Артеме… — почала вона, але він перебив її новим потоком лайки.

Вона пішла на кухню, сіла біля вікна і почала прислухатися до власних відчуттів. Всередині було порожньо. Вона згадала своїх батьків. Вони могли посперечатися через невимкнене світло чи пересолений суп, але батько ніколи не підвищував голос на матір. У їхньому домі завжди панувала повага.

«Навіщо ти мені такий потрібен?» — раптом чітко промайнуло в її голові. «Щоб я боялася запросити сестру на чай? Щоб я вислуховувала цей крик щоразу, коли хочу побачити батька?»

Артем забіг на кухню, важко дихаючи.

— Якщо ще хоч одна нога твоїх родичів переступить цей поріг — я піду! Це мій останній ультиматум!

Зоряна раптом відчула дивний спокій. Вона підхопилася, підбігла до нього і почала награно благати:

— Ой, ні, Артемчику! Тільки не йди! Прошу тебе, я все зрозуміла! Більше нікого, клянуся! Будемо тільки ти і я, як у клітці!

Вона вмовляла його так переконливо, що Артем розплився в задоволеній посмішці. Він відчув себе переможцем. Він обійняв її, поблажливо поплескав по плечу і погодився випити чаю, який вона йому приготувала. Він думав, що зламав її.

Минуло кілька днів. Артем поводився як ні в чому не бувало. Він знову був «лагідним котиком», впевненим у своїй повній владі. Але Зоряна вже прийняла рішення. Тієї ночі, коли він спав, вона довго дивилася в стелю, зважуючи кожен крок. Вона зрозуміла, що кохання не може вижити там, де немає свободи і поваги до коріння іншої людини.

У п’ятницю, коли Артем повернувся з роботи, він застав у квартирі справжню «делегацію». У вітальні сиділа Мар’яна з донькою Олею, а на кухні вже закипав чайник.

Артем зблід. Його очі налилися кров’ю. Він мовчки дивився на Олю, яка розклала свої олівці прямо на килимі.

— Можна тебе на хвилину? — процідив він крізь зуби, звертаючись до Зоряни.

— Говори тут, — відрізала вона. Вона була одягнена в зручні шорти та футболку, волосся зібране у хвіст. Вона виглядала дуже рішучою.

— Ти ж обіцяла! Ти клялася, що нікого не буде!

Зоряна зайшла в спальню і через хвилину вийшла звідти, тримаючи в руках велику валізу і два щільно набитих пакети.

— Ось, Артеме. Це твої речі. Я зібрала все, навіть твою улюблену чашку і зарядку для ноутбука.

Артем завмер. Його щелепа відвисла.

— Що… що це значить?

— Це значить, що твоє «правило номер один» тепер працює на повну силу. У цьому домі не буде жодного твого родича. І тебе самого теж не буде. Бо ти мені більше не родич.

— Ти з глузду з’їхала? — вигукнув він, намагаючись повернути ініціативу. — Ти не можеш мене вигнати!

— Це квартира моєї родини, Артеме. Юридично і фактично. Я подаю на розлучення. Я хочу жити в домі, де люблять моїх близьких, а не зневажають їх.

Зоряна спокійно винесла валізу в коридор і поставила її біля вхідних дверей.

— Іди, Артеме. Іди до своєї мами, влаштовуй їй істерики про правила. А я хочу просто бути щасливою.

Артем ще намагався щось кричати, погрожувати, але коли побачив, що Мар’яна вже дістає телефон, щоб викликати охорону будинку, зрозумів — шоу закінчилося. Він схопив валізу, вискочив у під’їзд і з силою грюкнув дверима.

У квартирі запала благословенна тиша. Маленька Оля підняла голову від розмальовки і показала зачиненим дверям язика.

— Може, ти погарячкувала? — тихо запитала Мар’яна, підходячи до сестри.

— Ні, Мар’яно. Я просто нарешті почала дихати.

Зоряна взяла телефон і набрала номер двоюрідної сестри Каті:

— Катюш, привіт! Бери Настю і приїжджайте до нас. У нас сьогодні вечір піци та великого сімейного свята. Так, Артем поїхав… назовсім.

В цей момент хмари над Києвом розійшлися, і яскраве вечірнє сонце залило вітальню теплим світлом. Зоряна засміялася — вперше за довгий час це був сміх абсолютно вільної людини.

— Все буде добре, — Мар’яна обійняла її за плечі. — Знайдеш ти ще свого принца, справжнього. А цей… нехай іде в сад зі своїми правилами.

Життя продовжувалося, і воно було занадто прекрасним, щоб витрачати його на тих, хто не вміє цінувати тепло рідного дому.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.