— Оленко, сонечко, ти не уявляєш, як мені пощастило, — Андрій підійшов до неї тихіше за вечірній вітер, коли вона розкладала на кухні свіжі покупки.

Він обійняв її міцно, але ніжно, зариваючись носом у її волосся, що пахло польовими квітами та ранковою кавою. Олена на мить заплющила очі. Минув лише місяць після їхнього весілля — пишного, веселого, справжнього свята, де столи ломилися від наїдків, а музики грали до самого світанку. Вона все ще не могла звикнути до нового статусу. Олена Соколовська. Це прізвище звукало для неї як музика, як обіцянка надійного захисту та вічної любові. Андрій Соколовський, її чоловік, був її ідеалом: сильні руки, щирий сміх і очі — бездонні, волошкові, у яких вона була готова тонути щодня.

— Що трапилося, рідний? — вона розвернулася в його обіймах, жартівливо торкаючись кінчиком пальця його носа.

— Та розумієш, тітка Марія… пам’ятаєш, я розповідав про неї? Вона мене малою на руках носила, коли батьки на заробітках були. Їй ліки потрібні терміново, серце підводить. А в мене на роботі такий аврал, проект здаємо, навіть на обід часу нема. А ти ж сьогодні раніше звільнилася, — він винувато посміхнувся, і ця посмішка, як завжди, розтопила будь-які сумніви Олени. — Заскочиш в аптеку, а потім до неї? Вона живе тут неподалік, я адресу скину. Вона така добра душа, так хотіла з тобою ближче познайомитися. Ти ж тепер наша, Соколовська. Ти — частина роду.

Олена, звісно, погодилася. Хіба важко зробити таку дрібницю? Тим паче, слова «ти тепер наша» гріли серце сильніше за будь-яке сонце. Вона виросла в невеликій родині, де завжди панували затишок і підтримка, тому ідея великого, дружнього клану Соколовських здавалася їй втіленням мрії про справжню родину.

Перші тижні їхнього спільного життя нагадували чудову казку. Олена з натхненням облаштовувала їхню двокімнатну квартиру. Вона вибирала фіранки кольору стиглого жита, розставляла квіти, готувала такі сніданки, що Андрій називав її «своєю особистою шеф-кухаркою». Кожного вечора вона чекала його з роботи, наче з далекого походу: з гарячою вечерею, чистою оселею та теплими словами. Андрій, здавалося, був на сьомому небі. Він дарував квіти без приводу і з гордістю представляв її знайомим: «Моя дружина, Олена Соколовська».

Візит до тітки Марії пройшов чудово. Старенька виявилася дуже балакучою, частувала невістку домашнім печивом і годинами розповідала про дитинство Андрія. Олена повернулася додому стомленою від нескінченних розмов, але з приємним відчуттям виконаного обов’язку. Вона допомогла рідній людині, вона стала корисною.

Проте невдовзі «маленькі прохання» почали з’являтися в їхньому житті все частіше, наче гриби після теплого дощу. Спочатку це були дрібниці.

— Оленко, сонечко, заскочи на пошту, заберіть посилку для мами, — просив Андрій, цілуючи її в щоку перед роботою. — Там саджанці троянд, вони ж засохнуть, якщо до вечора чекатимуть. А ми, Соколовські, завжди допомагаємо один одному.

Через тиждень об’явився двоюрідний брат Андрія, Василь. Йому знадобилася допомога з вибором шпалер та меблів для дитячої. — Ти ж у нас маєш такий чудовий смак, — казав Василь, — а моя Оксана зовсім розгубилася. Ну, виручай, ми ж одна сім’я!

Олена зітхнула, адже того вечора планувала нарешті почитати книгу в тиші, але погодилася. Вона поїхала на інший кінець міста, годинами ходила між рядами будівельних матеріалів, намагаючись вгадати вподобання Оксани, яка лише нервово знизувала плечима. Андрій зустрів її вдома з вдячністю, яка, втім, ставала все більше схожою на звичку.

Олена намагалася. Вона справді хотіла стати «своєю». Але з часом вона помітила, що її власний час, її плани та бажання почали розчинятися в потребах численних родичів Андрія. Вона почала здригатися від телефонних дзвінків. Хто це цього разу? Тітка Галя, якій треба допомогти з консервацією? Чи племінник Петро, якому потрібно підтягнути англійську?

Вона пробувала поговорити про це з Андрієм, обережно, підбираючи слова. — Рідний, мені здається, ми занадто багато часу витрачаємо на справи твоїх родичів. У нас майже немає вечорів тільки для нас двох. Андрій дивився на неї з легким нерозумінням, наче вона говорила іноземною мовою. — Але ж, Оленко, це родина. Соколовські — це не просто прізвище, це спосіб життя. Ми не можемо відмовити, коли нас просять. Хіба тобі важко? Ти ж у мене така здібна, така добра.

Він знову обіймав її, і Олена замовкала, відчуваючи провину за свій «егоїзм». Може, це справді період притирання? Може, вона просто не звикла до такого масштабу спілкування? Вона придушувала в собі глухе роздратування, не знаючи, що це лише початок великого випробування.

Апогеєм «сімейної солідарності» став ювілей дідуся Степана — патріарха роду Соколовських. Йому виповнювалося вісімдесят.

— Оленко, новина просто бомба! — вигукнув Андрій, забігаючи до кімнати в один із вівторків. — У неділю святкуємо ювілей діда! З’їдуться всі. Уявляєш, чоловік тридцять, а то й більше!

Олена подумки прикинула список гостей. Це означало масштабне святкування. — О, це чудова подія. А де замовили ресторан? — запитала вона, сподіваючись на спокійний вечір у гарному закладі. Андрій зупинився, його ентузіазм трохи згас, замінившись серйозністю. — Який ресторан, Олено? Дід ресторанів не визнає. Каже, що там душа не відпочиває. Ми вирішили, що найкраще місце — наша квартира. Вона велика, світла, усім вистачить місця.

Олена відчула, як у неї холоне всередині. Тридцять гостей у квартирі? — Андрію, але ж це неймовірне навантаження. Хто буде готувати на таку юрбу? Хто прибиратиме? — Ну як хто? — Андрій щиро здивувався. — Ти ж у нас головна господиня тепер. По лінії невісток ти наймолодша, найенергійніша. Мама, звісно, допоможе порадою, тітка Марія щось принесе… Але основне м’ясо, голубці, холодець — це на тобі. Покажеш клас, щоб усі Соколовські побачили, яку я скарб-дружину знайшов!

Олена відчула, як її світ захитався. Вона працювала повний робочий день на відповідальній посаді. У неї не було жодного вільного вечора, щоб підготуватися до такого бенкету. — Андрію, це фізично неможливо для однієї людини. Давай хоча б замовимо готові страви з кулінарії або кейтеринг? Обличчя Андрія миттєво похмурніло. Його волошкові очі стали холодними, як крига. — Ти що таке кажеш? Який кейтеринг? Це ж неповага до діда! Соколовські завжди славилися своєю гостинністю і домашніми стравами. Що родичі скажуть? Що я взяв собі дружину, яка навіть голубців накрутити не може? Ти хочеш мене зганьбити перед усім родом? Мама так на тебе розраховувала, вона сказала, що невістка має тримати дім.

Слово «борг» прозвучало як удар молота. Олена зрозуміла: аргументи про втому чи брак часу тут не працюють. Вона була зобов’язана. Перед прізвищем, перед історією роду, до якого її так люб’язно «прийняли».

Субота та неділя перетворилися на марафон виживання. Олена стояла біля плити з п’ятої ранку. Запах смаженого м’яса, пари від бульйону, гори чищеної картоплі — кухня стала її камерою тортур. Свекруха, Тетяна Іванівна, справді зайшла «допомогти». Вона сіла на стілець, пила чай і протягом трьох годин критикувала Олену: — Ой, Оленко, цибульку треба дрібніше різати, дід велику не любить. А в голубці ти мало рису поклала, розваляться. Ми, Соколовські, завжди робимо їх маленькими, як пальчики. Ну, ти старайся, я піду, бо в мене тиск піднявся від цієї пари.

Андрій з’являвся лише для того, щоб перевірити готовність страв або взяти щось перекусити. Він не запропонував помити посуд чи нарізати салат. Він був упевнений, що Олена виконує свою «природну роль».

У неділю, коли гості нарешті зібралися, Олена ледве трималася на ногах. Обличчя було блідим, очі втомленими. Вона бігала між кухнею та вітальнею, підносячи страви, змінюючи тарілки, підливаючи напої. Гості весело гомоніли, хвалили їжу, вигукували тости за здоров’я діда та «молоду господиню». Андрій сяяв. Він приймав компліменти так, наче особисто готував кожну страву. — Так, моя Оленка — справжня Соколовська! — гордо казав він.

Олена відчувала себе не дружиною, а офіціанткою. Жодного разу за вечір Андрій не підійшов до неї, щоб спитати, як вона почувається, чи не потрібна їй допомога. Він сприймав її працю як належне. Як плату за право носити його прізвище.

Коли останній гість пішов, залишивши по собі гори брудного посуду, залишки їжі на скатертині та розгардіяш у квартирі, Олена просто опустилася на підлогу в кухні й заплакала. Мовчки, без істерик, від безсилої образи. Андрій зайшов, виглядаючи задоволеним. — Ну, Оленко, це був тріумф! Дід сказав, що такого холодцю давно не їв. Ти молодець. Чого ти тут сидиш? Давай швиденько приберемо, і відпочинемо. Завтра ж робота. Він навіть не помітив її сліз. Для нього вечір пройшов ідеально.

Після ювілею в Олені щось зламалося. Вона продовжувала виконувати свої обов’язки, але вогник у її очах згас. Вона стала мовчазною. Андрій списував це на осінню депресію або втому на роботі. Він став ще ласкавішим, але ця ласка тепер здавалася Олені фальшивою обгорткою для споживацького ставлення.

Остаточна крапка була поставлена через два тижні. Задзвонив телефон. Це була Оксана, дружина Василя. — Оленко, привіт! Слухай, тут така справа… Ми з Васею хочемо на вихідні поїхати в Карпати, ну, романтика, відпочинок, самі розумієте. А дітей нікуди подіти. Батьки в селі зайняті городиною. Ти ж у нас дівчина відповідальна, посидиш з нашими трьома соколами? Вони, звісно, бешкетують трохи, але ти впораєшся. Заодно потренуєшся перед своїми. Ми в п’ятницю ввечері їх привеземо, а в понеділок вранці заберемо.

Олена відчула, як у грудях закипає лють. Троє дітей. На всі вихідні. — Оксано, вибач, але ні. У мене на ці вихідні свої плани. Я дуже втомилася і хочу просто побути вдома в тиші. Крім того, я не маю досвіду з такими маленькими дітьми. Голос Оксани вмить змінився. Дружня інтонація випарувалася. — Що? Плани? Олено, ти серйозно? Родина просить про допомогу, а ти про свої плани? Ми ж Соколовські! Ми ніколи не відмовляємо своїм. Я думала, ти вже стала нашою, а ти, виявляється, егоїстка. Що ж, я все розповім Андрію та Тетяні Іванівні. Не очікувала я від тебе такої холодності.

Оксана кинула слухавку. Олена залишилася сидіти в тиші, дивлячись у вікно. Вона знала, що буде далі.

Андрій прийшов додому раніше. Його обличчя було червоним від гніву. — Олено, це що за вибрики? Мені Василь дзвонив, Оксана просто в сльозах! Ти відмовилася допомогти з дітьми? Ти що, не розумієш, як їм важливо відпочити? — А мені важливо відпочити, Андрію? — тихо запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Ти хоч раз за останній час запитав, чого хочу я? Чи я лише інструмент для вирішення проблем твоїх родичів? — Яка ж ти невдячна! — вигукнув він. — Ми тебе прийняли, дали тобі наше прізвище, а ти… ти ганьбиш наш рід своєю байдужістю! Соколовські завжди один за одного горою, а ти ведеш себе як сторонній спостерігач. Ти зобов’язана допомагати, це твій обов’язок як дружини і невістки!

Ось тут Олену «прорвало». Це не був крик, це була спокійна, крижана сповідь людини, яка дійшла до краю. — Обов’язок? Прізвище? — вона підійшла до нього впритул. — Знаєш, Андрію, я виходила заміж за тебе. За людину, яку я кохала. А виявилося, що я вийшла заміж за твій клан, де я — лише безкоштовна робоча сила. Твоє прізвище не дає вам права експлуатувати мене. Я не кріпачка Соколовських. Я — особистість. У мене є ім’я, у мене є межі.

— Та як ти смієш! — Андрій замахнувся, але зупинився, побачивши її погляд. У ньому не було страху. Тільки порожнеча. — Ти не поважаєш мою сім’ю, отже, ти не поважаєш мене! Ми — одне ціле!

— Ні, Андрію. Ти і твоя родина — це одне ціле. А я в цьому рівнянні — зайва змінна, яку використовують, поки вона працює. Якщо твоє прізвище зобов’язує мене бути служницею для кожної твоєї сестри чи тітки, то мені таке прізвище не потрібне. Я краще поверну своє дівоче — просте, непомітне, але вільне.

Андрій почав кричати, згадуючи «традиції», «честь роду» і те, як Олені «пощастило» потрапити в таку шановану сім’ю. Він говорив про егоїзм, про те, що вона руйнує все святе. Олена слухала його і бачила, як навколо нього рушиться та ілюзія любові, яку вона так старанно вибудовувала.

Вона повільно зняла обручку. Тонкий золотий обідок, який колись здавався символом нескінченного щастя. Тепер він був важким, наче кайдан. — Тримай, — сказала вона, кладучи кільце на стіл. — Поверни його в скарбницю роду Соколовських. Може, наступна невістка буде більш «слухняною».

— Ти… ти це серйозно? — голос Андрія здригнувся. Він не очікував такої рішучості. — Ти підеш через таку дрібницю? Через відмову посидіти з дітьми? — Це не дрібниця, Андрію. Це моє життя. І я не дозволю нікому перетворювати його на обслуговування чужого комфорту.

Олена пішла з квартири того ж вечора. Вона не брала багато речей — лише те, що належало їй до шлюбу. Вона орендувала невелику кімнату і вперше за довгий час заснула спокійно, не чекаючи ранкового дзвінка від чергового родича.

Їхній розрив став справжнім скандалом у родині Соколовських. Тетяна Іванівна дзвонила всім знайомим, розповідаючи про «підступну і холодну» Олену, яка «розбила серце її бідному хлопчику». Василь та Оксана видалили її звідусіль, назвавши «зрадницею роду».

Олена подала на розлучення. Коли вона прийшла забирати останні папери, вона зустріла Андрія біля під’їзду. Він виглядав похмурим, але не розкаяним. — Знаєш, — сказав він, — а в мене вже є дівчина. Мама познайомила. Світлана. Вона з нашого села, з дуже хорошої родини. Вона знає, що таке повага до старших і допомога близьким. Вона справжня, не те що ти.

Олена лише посміхнулася. — Я щиро бажаю Світлані терпіння. Воно їй знадобиться, коли вона почне готувати холодці на тридцятьох і няньчити дітей Оксани замість власного життя.

Вона пішла, не озираючись. Олена повернула собі своє прізвище. І хоча воно не мало такої «історії» чи «ваги», як прізвище Соколовських, воно належало тільки їй. Вона почала все з чистого аркуша. Вона знову почала малювати, читати вечорами і, головне, навчилася казати «ні» без почуття провини.

Андрій одружився зі Світланою через півроку. На весіллі Соколовські знову пили, гуляли і хвалили «нову господиню». Андрій іноді згадував Олену — її тихий сміх, її аромат, її розумні розмови. Але родина швидко нагадувала йому, що вона була «чужорідним елементом», а Світлана — «своя». І він слухняно погоджувався, бо бути Соколовським означало ніколи не йти проти течії свого клану, навіть якщо ця течія несе тебе в сіру безликість.

Олена ж знайшла справжнє кохання через кілька років. Це була людина, яка не вимагала від неї «служби» роду. Це була сім’я, де цінували кожного як окрему особистість. І коли вона знову вирішила змінити прізвище, вона зробила це з радістю, бо знала: це прізвище буде не ярмом, а крилами.

А клан Соколовських продовжував жити за своїми правилами, впевнений у власній непогрішності, не помічаючи, як за блиском їхньої «сімейної солідарності» ховаються розбиті мрії та втрачені особистості тих, хто не наважився бути вільним.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.