– Мамо, а може не треба тобі їхати у ту Чехію? – пригадалося раптом Антоніні. Вона досі пам’ятає той день, як з валізами вже стояла на порозі, готова їхати у світи, щоб заробити на краще життя, але її тоді 8-ми річний синочок вибіг за нею і став просити, щоб мама вже нікуди не їхала.
Важко було Антоніні, вона пригорнула сина і пообіцяла, що скоро приїде, і купить йому ту велику машинку з універмагу, про яку він так мріє.
Старша донька, яка на той час вже школу закінчувала, теж осуджуючи глянула у слід матері, і видавила з себе сухе “Щасливо”.
Чоловік пішов на роботу, бо сказав, що він не має наміру дивитися на цю сцену. З Антоніною він прожив майже 18 років.
Павло вважав, що у них все добре, а Антоніні завжди було мало. Вона завжди картала свого чоловіка, що той мало заробляє.
– Якщо ти така розумна, то покажи приклад, як заробити, – казав Павло.
Антоніна злилася, бо замість того, щоб заробляти гроші, він робив вигляд, що у них все нормально.
Коли подруга Антоніни приїхала з Чехії і розповіла, що вона хоче квартиру купити, Антоніну наче гедзь вкусив – заладила вона, що теж хоче їхати.
– А дітей ти на кого лишиш? – питав Павло.
– На тебе і залишу. Ти ж батько. Та й мама моя буде приходити, – відмахнулася Антоніна, яка вже прийняла рішення – їхати.
– Дитино, потерпи. Ми і не таке переживали. Я в одній сукні пів життя проходила, бо твій тато теж ніколи багато не заробляв, я важко працювала, а отримувала – копійки. Павло у тебе хороший чоловік, дітей любить. Ну, не виходить у нього зараз багато заробляти, дасть Бог, справи налагодяться, – намагалася напоумити Антоніну її мама.
Хоч як її мама не вмовляла не їхати, проте вона вхопилася за це, як за рятівну соломину.
Приїхала у відпустку лише через три роки. І тут чекав її перший неприємний сюрприз, зрозуміла Антоніна, що вони з чоловіком, як квартиранти у хаті – відвикли одне від одного.
Діти, звичайно, горнулися, відчувалося, що їм бракує мами. Гостинцям раділи, але якось так боязко запитали: «Може, вже не поїдеш в ту Чехію?»
Але Антоніна, яка лише почала нормально заробляти, навіть не думала відмовлятися від заробітків. Син з донькою підростали, життя дорожчало, а їм треба то одне, то інше, і цьому не було кінця.
А коли наступний раз через рік приїхала, то почула новину, яка не могла не зачепити за живе: Павло живе з іншою жінкою, влаштувався на якусь фірму і непогано заробляє.
Діти не жалілися на батька, казали, що їм допомагає. І мачуха до них теж добре ставиться.
– Зате тепер ти у нас багачка, – з гіркотою докоряла мама.
Донька заміж зібралася, Антоніна з сватами скинулася і доньці квартиру купила.
А син до свого повноліття жив з батьком і його новою дружиною. Коли він закінчував університет, Антоніна йому машину купила, і не іграшкову, а справжню, але це аж ніяк не допомогло повернути любов сина.
Зрозуміла Антоніна, що нікому не потрібна, коли приїхала додому на похорон матері. Діти її сторонилися, лише скупо перекинулися кількома словами.
За той тиждень, що вона була вдома, з дочкою за цей час спілкувалися дві години, а з сином – декілька хвилин. У них сім’ї, зайняті роботою, зрештою відчула Антоніна, що діти від неї відвикли. Більш до Павла горнуться, бо весь цей час саме він був поряд.
А для внуків Антоніна взагалі – чужа жінка. Для них бабусі – це її свахи, які їх гляділи.
Повернулася Антоніна в Чехію з важкою душею. Нарешті вона зрозуміла справжню істину життя – головне, щоб ти до останнього дня була комусь потрібна. Не треба мати багато, треба мати головне. А головне – родина. Маєш її, то бережи.
У Павла й справді справи пішли непогано, він щасливий, у нього є сім’я, є родина, а Антоніна залишилася з грошима, але дуже самотня.
А як ви вважаєте, Антоніна отримала по заслугах, чи діти невдячні і не оцінили її старань?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
