Вони народилися і жили в одному селі. Анна була на два роки молодшою, худа, з тонкими, як струни, косами та очима кольору лісового горіха. Роман — високий, трохи незграбний, з вічно розтріпаним чубом і поглядом, у якому вона була цілим світом.
Щодня, як тільки дзвінок сповіщав про кінець уроків, він чекав. Чекав біля старої липи, і ніякі прохання сільських хлопців пограти у футбол не могли його зрушити.
— Романе, та що ти мене проводиш? — сміялася Анна, її сміх був чистим, як весняний струмок. Вона грайливо відштовхувала його руку від свого полотняного портфеля.
— Бо я так хочу, — відповідав він, його щоки спалахували рум’янцем, ніби захід сонця над річкою. Це «так хочу» було його найщирішим зізнанням у коханні, яке вона розуміла без зайвих слів.
Їхнє кохання росло органічно, як пшениця в полі: від перших несміливих поцілунків за клунею до спільних мрій про майбутнє: маленька квартира у місті, він — інженер, вона — вчителька, і обов’язково — двоє дітей, схожих на Анну. Вони бачили це майбутнє так чітко, що воно здавалося вже викуваним, вирішеним долею.
Коли Роман закінчив школу і поїхав вступати до університету, Анна рахувала дні до його приїзду. Вона писала йому листи, наповнені подробицями сільського життя: як зацвіли яблуні, як мати спекла його улюблені пиріжки, як вона сумує. Його відповіді були короткими, але теплими. Аж поки одного разу він не приїхав сам.
Це був уже не її Роман. Очі були ті самі, глибокі й карі, але погляд… Погляд був чужий, наче хтось підмінив душу. Він уникав її дотиків, сидів на лавці біля її хвіртки, немов на розпеченому вугіллі.
— Що сталося? — тихо, майже пошепки спитала Анна. Холодок страху пробіг по її спині.
Він мовчав, малюючи візерунки носком черевика на пилюці. Мовчання було довгим, болючим, наповненим усіма нещастями світу. А потім прошепотів:
— Анно… Там у місті дівчина чекає дитину. Я мушу женитися. Її батьки… вони, ну… дуже “нафаршировані”, як кажуть. Сказали, що так треба, що мене не відпустять і не дозволять дочку знеславити. У них зв’язки, гроші… вони мені обіцяють місце після університету, все…
Слова падали важкими, брудними каменями, розбиваючи вщент її кришталевий світ.
— І що ти хочеш мені сказати?
— Що нам… не бути разом. Це кінець. Може, і тобі буде краще. Ти ще обов’язково знайдеш когось.
Анна не пам’ятала, як він пішов. Пам’ятала тільки ці слова: «Знайдеш когось». Вони боліли не як зрада, а як відмова від спільної долі, як безжальне заперечення їхнього цілого життя. У той день вона зрозуміла, що село стало для неї в’язницею. Кожна стежка, кожна липа, кожен кут кричали його ім’ям.
Закінчивши школу, вона не вступила. Вона втекла. Анна поїхала до Чехії, туди, куди їхали всі жінки їхнього краю. Не заради грошей, а заради відстані. Чим далі, тим краще.
Життя в Чехії було важким, але чесним. Анна працювала на заводах, прибирала, ночами плакала в подушку, стискаючи кулаки, а вранці натягувала на обличчя маску ввічливої, працелюбної іммігрантки. Вона вчила мову, здобула освіту, стала на ноги. Але серце було покрите корою, непроникною для будь-яких почуттів.
Тоді вона зустріла його — Петра. Він був чехом: добрим, надійним, стриманим, як гірський струмок. Він не обіцяв гарячих зізнань, не марив спільним майбутнім, а просто пропонував стабільність і тиху гавань. Анна вийшла за нього заміж не від любові, а від втоми. Вона потребувала спокою, якого не змогла знайти вдома. Їхнє життя було рівним, як лінія горизонту: робота, дім, друзі, поїздки. Все було добре, але порожньо. Дітей не було, і з часом Анна перестала про це мріяти, немов доля вирішила, що після Романа їй не дозволено мати те, про що вони мріяли разом.
Тим часом, Роман теж пережив свою трагедію. Його шлюб за розрахунком проіснував недовго. Дружина померла під час пологів, залишивши його з донечкою на руках. Батьки дружини, ті самі «нафаршировані» люди, швидко відступилися, забравши обіцяні блага, коли зрозуміли, що спадкоємець — дівчинка, а їхня дочка мертва. Роман залишився один: батько-одинак, студент, загнаний у кут. Він ніс свій хрест із гідністю, виховував доньку, працював, але всередині мав пустку. Він шукав Анну, приїжджав до її батьків, але ті, пам’ятаючи біль доньки, відмовили йому: «Не турбуй її. Вона щаслива». Він повірив. Він вирішив, що його кара — це самотність, і що вона заслуговує на краще.
Двадцять років минуло. Був кінець листопада, час перед Миколаєм. Анна прилетіла додому, щоб відвідати сестру та її доньок. У величезному, сяючому торговому центрі, який виріс на місці їхнього колгоспного поля, вона вибирала подарунки. Тримала в руках коробку з крихітною, модною лялькою, коли почула:
— Анно?
Голос був тихий, наче шелест старого листя, але вона впізнала його миттєво. Рука оніміла, коробка мало не випала. Вона повільно обернулася.
Перед нею стояв Роман. Час не пощадив його, як і її. Сивина пасмами срібла вкривала скроні, зморшки залягли біля очей, а плечі були трохи сутулі. Але очі… Очі, Боже мій, вони були ті самі: карі, глибокі, тепер сповнені невимовного болю і вини.
— Можемо поговорити? — попросив він. Голос тремтів.
Вони сіли в кав’ярні, де було занадто світло і занадто багато людей, щоб почути тихий крик двох загублених душ.
— Як твоє життя? — запитав він.
— Нормально, — відповіла вона, відчуваючи, як з кожним словом тріскається кора на серці. — Маю чоловіка, маю роботу. Стабільність.
Він кивнув, його погляд ковзнув по її лівій руці.
— Моя дружина померла, коли донька народилася, — сказав він, і слова ці були такими гіркими. — Виховую її сам. Вона вже доросла. А я… я весь цей час шукав тебе. Та твої батьки сказали, щоб я тебе не турбував. Я все зрозумів. І знаєш… доля мені віддала за те, що я тобі зробив. Я ніколи не був щасливий.
Анна мовчала. Вона відчувала, як у грудях підіймається хвиля старого болю, але втома була сильніша.
— Кожному своє, Романе, — тихо відповіла вона. Це було не прощення, і не злість. Це була констатація факту.
Вони попрощалися. Роман пішов, а Анна залишилася сидіти, відчуваючи на собі вагу цих двадцяти років. Уночі вона не спала. Її мучили ті очі, той голос, та давня, незнищенна пам’ять. Вона сварила себе: «Анно, ти заміжня! Він не вартий! Він зруйнував тебе!» Але серце, що мовчало два десятиліття, заговорило мовою, яку вона вже забула.
Через кілька днів вона стояла на зупинці, вітер кружляв сніг, змушуючи її міцніше обійняти себе руками. Час повертатися в Чехію, у своє рівне, стабільне життя. І тут, як привид минулого, знову:
— Анно!
Роман стояв, задиханий, у руках тримав зім’ятий клаптик паперу.
— Я дізнався, яким автобусом ти їдеш, — сказав він, його очі благали. — Прийшов провести. Ось… мій номер. Якщо захочеш — подзвони. Я буду чекати. Хоч скільки потрібно.
Вона кивнула, взяла папірець, відчуваючи його тепло. Сіла в автобус, і скло розділило їхній світ. Анна не подзвонила. Вона не могла. Це було б нечесно стосовно Петра, її чоловіка, її тихої гавані.
Рівно через рік доля, наче досвідчена режисерка, зробила останній, рішучий хід. Чоловік Анни, Петр, помер раптово. Інфаркт. Вона залишилася у великому, порожньому будинку, і самота тисла на неї, як бетонна плита. Ця самота була гіршою за біль, бо була наповнена тишею, а не згадками.
Анна знов приїхала додому, щоб оговтатися, зібрати себе по частинах.
І тоді Роман прийшов знов. Не зі злістю чи претензіями. Не з пафосними обіцянками. А з тихим, дорослим, вистражданим коханням.
— Анно, — сказав він, стоячи на порозі. — Я тебе люблю. Я завжди тебе любив. Тоді був дурний, боявся, слабкий був. Але я заплатив за це двадцятьма роками самотності. Я більше не прошу нічого. Тільки дозволь мені бути поруч. Тепер… прошу, не відштовхуй.
Вона мовчала, але на цей раз мовчання було іншим. Воно було як тиша перед дощем, як останній подих перед згодою. Вона рік чекала, рік носила траур по чоловіку, не тому, що любила пристрасно, а тому, що поважала і була вдячна.
А потім Анна знову зустріла весну в рідному селі.
Через двадцять років після того болючого «ми не будемо разом» вона таки вийшла за Романа заміж.
Їхнє весілля було тихим, скромним, без сільської помпи. Вони не обіцяли одне одному вічного вогню, бо вже знали, що вогонь може згаснути. Вони обіцяли одне одному спокій, підтримку і можливість дожити ті роки, що залишилися, разом, пліч-о-пліч, як і мріяли дітьми.
Бо хочемо ми чи ні — а доля все одно зводить саме так, як вважає потрібним. Не тоді, коли нам хочеться, не в той час, коли ми молоді й безрозсудні. А тоді, коли ми готові прийняти її істину, і коли кохання вже не схоже на полум’я, а на тепле, тихе світло домашнього вогнища, яке зігріває в найлютішу ніч.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
