– Анно Степаніно, коли ви звідси переїдете? Ми будемо цю квартиру продавати.
З такими словами звернулася до неї Марія, дочка її чоловіка, який щойно відійшов у вічність.
Анна Степанівна сиділа на краєчку дивана й не вірила своїм вухам. Перед нею стояла висока, підтягнута жінка років п’ятдесяти, з холодним блиском у очах. І говорила так, ніби перед нею – чужа, непотрібна людина, а не та, яка двадцять років доглядала її батька, а потім ще й тримала за руку, коли той робив останній подих.
– Маріє, – тихо промовила вона, – та ми ж з Михайлом Петровичем прожили душа в душу стільки літ. Я його гляділа, як могла. Він мене жінкою називав, дружиною. То хіба я не заслужила на шматок хліба й куток?
– Ви й так мали свою квартиру, – різко перебила Марія. – Але ж лишили дочці. От тепер і йдіть до неї. А ця квартира належить нашій родині.
Анна Степанівна знітилася. Так, вона справді свого часу переписала квартиру на рідну доньку. Хотіла, щоб та мала дах над головою. А сама перебралася до Михайла Петровича, тоді ще не старого, але вже вдівця. Подумала: проживуть разом, буде легше вдвох. І справді, жили добре. Він був добрим чоловіком, хоч і не багатим. Їли, що мали, разом господарювали, разом раділи.
Та ось хвороба звалили Михайла Петровича. Останні роки він ходив по лікарнях, а вона бігала навколо нього, як за малою дитиною. І ніколи не нарікала, хоч в самої вже ноги боліли й тиск мучив.
А тепер – залишилася сама. І замість підтримки – такі слова.
Коли Марія пішла, грюкнувши дверима, Анна Степанівна довго сиділа в тиші. Сльози самі котилися по щоках. Вона не знала, що робити.
До рідної доньки йти не хотілося. Та ще тоді, коли Анна лишала їй квартиру, стосунки з дочкою були складними, дочка сказала:
– Мамо, це тепер мій дім. У тебе є Михайло, живи собі з ним.
Донька жила своїм життям, чоловік її не любив тещу, та й онуки не тягнулися до бабусі.
«Виходить, я справді нікому не потрібна», – гірко думала Анна Степанівна.
За кілька днів, коли вона вже пакувала свої речі у валізку, бо Марія погрожувала викликати юристів, у двері подзвонили. На порозі стояв чоловік років сорока, кремезний, з добрими очима.
– Ви, мабуть, мене не пам’ятаєте, – промовив він. – Я Сергій, син Михайла Петровича… позашлюбний…
Анна зніяковіла:
– Пам’ятаю… Ти колись приїжджав, як молодим був. А тепер – он який… Що тобі, сину?
– Чув, що сталося. Тато розказував, як ви його доглядали. І я вам вдячний. На похорон я не встиг приїхати, мене тут не було. Знаю, що тепер Марія хоче вас вигнати. А я не дозволю. Я тільки-но закінчив будівництво будинку. У мене троє дітей, вони ростуть без бабусі. Нам потрібна бабуся, а вам – дім. Тож переїжджайте до нас.
Анна Степанівна не могла вимовити й слова від несподіванки. Вона стояла з валізкою в руках, мов остовпіла. А Сергій лагідно взяв у неї ту валізку й додав:
– Ви ж для мене тепер рідна. Тато вас кохав, і я бачу, що ви йому віддано служили.
Сльози покотилися з очей Анни. Вона навіть не сподівалася на таке. Від рідних – відчуження, від чужої людини – тепло й підтримка.
У селі, куди привіз її Сергій, стояв новенький просторий будинок. Діти вибігли зустрічати, закричали:
– Ура! У нас буде бабуся!
Молоденька дружина Сергія теж усміхалася:
– Заходьте, Анно Степанівно. Тут для вас окрема кімната, все готово. Будете з нами жити, сподіваємося, вам сподобається.
І вже в перший вечір, сидячи на ганку з чашкою чаю, Анна Степанівна подумала: «Ось воно, щастя. Коли тобі є де притулити голову й коли є поруч щирі люди».
Вона допомагала з дітьми, варила борщі, розповідала казки. І щоразу відчувала: ці люди справді прийняли її в свою родину. Не за майно, не за вигоду – а просто так.
Марія кілька разів телефонувала, пропонувала «помиритися». Але Анна більше не хотіла вертатися до тих стін, де відчула зраду.
– Живіть собі, Маріє, як знаєте, – відповідала вона спокійно. – А я маю нову сім’ю.
Минали роки. Діти Сергія підросли, а Анна Степанівна стала для них справжньою бабусею. Її поважали, слухалися, і вона відчувала, що життя має сенс.
Іноді вона згадувала свою рідну доньку. Боліло, що не прийняла її, відвернулася. Але згодом біль вщухав. Бо поруч були ті, хто по-справжньому цінував її допомогу і присутність.
Іноді чужі люди стають ближчими, ніж рідні. Бо рідність вимірюється не спільними генами, а добротою і вчинками. І Анна Степанівна на власному житті переконалася: справжня родина – це ті, хто приймає тебе з усіма твоїми болями й радощами, хто не виганяє, а простягає руку допомоги.
А в старості нам багато не треба, досить просто відчувати, що ти ще комусь потрібен.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
