Анна, як завжди, поверталася з роботи пізно. Дорога до її дому пролягала повз хату колишньої свекрухи, оминути її ніяк не можна було, тому щоразу жінка намагалася просто швидко пробігти повз, залишаючись непоміченою. Але цього разу, вперше за багато років, Одарка першою окликнула Анну, запросила її зайти, бо мала сказати щось дуже важливе

Анна, як завжди, поверталася з роботи пізно. Дорога до її дому пролягала повз хату колишньої свекрухи, оминути її ніяк не можна було, тому щоразу жінка намагалася просто швидко пробігти повз, залишаючись непоміченою.

Коли стара Одарка була на подвір’ї, Анна чемно віталася з нею, але та відвертала голову, робила вигляд, що не бачить її і не чує.

В такі моменти Анні було особливо прикро, адже, по суті, вона ні в чому не винна. З Богданом вони покохали одне одного ще в школі, і мріяли, що коли виростуть, то обов’язково поберуться.

– Донечко, не рівня ми їм, – застерігала Анну її матір. – Багаті до багатих туляться, а ми з тобою бач які, не маємо нічого за душею…

Мама Анну сама ростила, бо рано вдовою стала. Жили бідно, грошей не було, хата стара на краю села… Єдине, що мала Анна, так це дивовижну вроду – голубі, як небо очі, і довга, пшенична коса, а ще, серце добре мала дівчина. Саме за це і полюбив її Богдан.

В свій час, наперекір матері, яка сказала, що не дасть свого благословення, Богдан таки зробив пропозицію Анні.

Побралися вони скромно, весілля не було, і стали жити в старій хаті Анни і її матері.

Але Богдан, який звик до розкоші, не зміг довго жити в злиднях, і поїхав на заробітки, щоб на хату грошей трохи заробити.

Поїхав з бригадою чоловіків на будівництво, а потім чорна звістка в село прилетіла – на об’єкті стався зсув… Не побачила більше свого коханого Богдана Анна… А свекруха після цього просто зненавиділа її, де ходила, там всякими лихими словами лаяла, казала, що через Анну її єдиний синочок у засвіти пішов…

Ніхто не знає, що тоді коїлося на душі у молодої вдови… Думала, що життя для неї теж уже закінчилося. Але саме в цей момент зрозуміла Анна, що дитя під серцем носить.

З новиною побігла до Одарки, думала, що бабуся цій новині зрадіє, адже як не як, а внук рідний, продовження роду.

Та Одарка черговий раз вилаяла невістку і вигнала з свого дому, попередивши, що ніколи не прийме ні її, ні її дитину.

В свій час у Анни синочок народився, схожий як дві краплі води на її коханого Богдана. Так вона все життя заради дитини і жила, про те, щоб ще раз заміж вийти, навіть і не думала.

Син виріс, і поїхав вчитися – спочатку в обласний центр, а потім за кордон. Зараз Андрій в Чехії живе, і маму постійно до себе кличе, але Анна поки що не може, бо має матір стареньку, і саму її не залишить.

Одарка за всі ці роки теж постаріла сильно подалася, вже й за хвіртку важко було їй виходити. Отак сиділа собі самотньо під хатою, грілася на сонечку, та коли бачила Анну, гнівливо голову відвертала.

А цього разу сама вона Анну окликнула, коли та пробігала повз її хату.

– Пробач, донечко, що не прийняла тебе, – стала плакати Одарка. – Це не ти винна, це я у всьому винувата… Важкий гріх на душі маю, бо сина свого нещасним зробила. Якби прийняла тебе, не їхав би Богдан у світи. А хата у нас велика була, місця усім би вистачило. А тепер я сама в цих хоромах віку доживаю через свою дурість. І онука рідного не бачу…

Анна бачила, що свекруха щиро кається, і так їй стало шкода її, що вона пообіцяла, що тепер не кине її.

– Не сама Ви, мамо. У Вас є я, і є онук, і разом ми якось впораємося…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page