Анна вже двадцять років жила і працювала в Італії. За цей час вона знала кожну зміну пір року лише по фотографіях із дому: то сніг на подвір’ї, то квітуча яблуня біля хати. Роботи вона не боялася – спочатку прибирала, потім доглядала стареньку синьйору Ліну. Ту роботу любила: жінка була доброю, навчила Анну готувати пасту, пити каву маленькими ковтками й цінувати тишу.
А вдома, в Україні, за ті двадцять років Анна встигла збудувати будинок, допомогти дочці Олені закінчити університет, відгуляти весілля і навіть купити молодим машину. На весілля вона приїхала, пам’ятає, як усі плакали – вона й сама тоді ледве стримувала сльози від щастя. Сваху – матір зятя – бачила лише раз: жінка трохи гордовита, але культурна. Перекинулися кількома словами, потиснули руки, сфотографувалися – і все. Анна швидко мусила повертатися, бо синьйора Ліна тоді якраз хворіла.
І ось минуло ще кілька років. Дочка народила дитину, чоловік непогано заробляв, Анна раділа: “Слава Богу, я все зробила правильно. Хай вони живуть добре, а мені й тут непогано”.
Та одного осіннього вечора задзвонив телефон. Дзвонила сестра з села.
– Ань, ти що, не знаєш, що в тебе вдома хтось живе?
– Як це – хтось? Та там же моя Оленка з чоловіком, – засміялася Анна.
– Та ні… Твоя сваха там! Вона вже з місяць як перебралася до твого дому!
Анна аж застигла.
– Що ти таке говориш, Марійко? Яка сваха?
– Та твоя ж, Іванова мама! Вони з чоловіком розвелися, і, кажуть, син її пожаліла, пустив до вас жити.
Анна довго не могла отямитися. “Як це – пустив? У мій дім?” – крутилося в голові.
Тієї ночі вона не спала. Уранці подзвонила дочці, але та якось невпевнено відповіла:
– Мамо, не нервуй, але так, вона поки що у нас. Бо тато Івана вигнав її з дому, вона плакала, а Іван пожалів, сказав: «Хай у нас побуде».
– Побуде?.. – перепитала Анна. – Це ж мій дім, дочко! Ви хоч запитали мене?
– Мамо, ми думали, ти не будеш проти. Вона ж, бідна, сама…
Анна відчула, як усередині щось стискається. Вона двадцять років ночувала на чужих ліжках, економила на всьому, щоб той дім був для дітей. А тепер у ньому господарює чужа жінка.
Через два тижні вона не витримала. Купила квиток і приїхала без попередження.
Двері відкрила сама “господиня” – сваха, у халаті, з рушником на плечах.
– О! А ми вас, Аню, не чекали! – розгублено, але не без зверхності, сказала вона. – Проходьте, проходьте…
Анна переступила поріг. У коридорі – її капці, її картини, її запах дому. Але всюди – відчувалася чужа рука: переставлені меблі, нові фіранки, навіть вазон, який колись стояв на підвіконні, зник.
– А де Оленка? – спитала Анна.
– Вони на роботі. А я тут… тимчасово. – Сваха зітхнула, але навіть не запропонувала чаю.
Анна сіла на диван. Серце калатало.
– Тимчасово – це скільки? Бо я чула, що ви вже місяць тут живете.
– Та, може, й більше… А куди мені? До свого не вернуся, вигнав. А тут син, онук…
Анна мовчала. Їй було ніяково сваритися в хаті, де сміялося її немовля – онук. Але коли за кілька годин повернулася дочка, між ними відбулася розмова.
– Мамо, ну що ти так дивишся? Тобі ж не шкода, хай живе.
– Доню, я все розумію. Але то мій дім. І я не розумію, як без мого дозволу сюди хтось заселився.
– Ну то тимчасово!
– А чого ж вона навіть мені кімнату не лишила? – голос Анни зірвався. – Де мої речі?
– Ми… трохи переставили, щоб їй зручніше було, – тихо мовила дочка.
Анна тоді заплакала. Тихо, беззвучно, як плачуть жінки, які вже все витримали, але цього разу болить особливо.
Наступні дні були мовчазні. Сваха ходила по хаті, як у себе вдома, пила каву, розмовляла з подругами телефоном, і жодного разу не сказала “дякую”. Навпаки, ще й бурчала, що продукти дорогі, що в хаті холодно. А одного ранку Анна почула, як та просила в Оленки грошей.
– Дай хоч тисячу, а то мені там заплатити треба…
– У нас зараз немає, – відповіла дочка.
– Та я потім віддам, – ображено сказала сваха.
Анна не витримала й увечері поговорила з дочкою.
– Доню, я не проти допомогти людині. Але коли вона живе в моєму домі й ще гроші бере – це вже занадто.
– Ну, мамо, вона ж не чужа, – виправдовувалася Оленка.
– От саме, що чужа. Ми навіть не родичі. І чому я маю утримувати маму твого чоловіка?
Після тієї розмови Анна довго ходила селом. Люди її зустрічали з усмішками, казали: “О, Анно, повернулася!”. Але їй було не до розмов. Вона думала, що зробила щось не так. Дала все – дім, гроші, життя – а тепер стоїть зайвою в тому, що будувала.
Вранці вона наважилася на рішучі дії, дочці сказала:
“Я поїду назад в Італію. Але знай – я втомилася бути гаманцем. І хата моя – не готель для чужих.”
Чемно попрощалася з усіма. Дочка мовчала, син плакав, сваха стояла збоку, схрестивши руки на грудях.
В автобусі Анна дивилася у вікно. За хмарами десь там залишалося її село, її дім. І вона подумала: “Мабуть, треба було не тільки будинок будувати, а й межі — щоб ніхто не переступав без дозволу.”
Через кілька тижнів дочка подзвонила. Голос був тихий.
– Мамо, ти мала рацію. Вона не пішла сама, ще й образила Івана. Ми її виселили. Пробач, що не почула тебе раніше.
Анна заплющила очі.
– Доню, головне, щоб ви самі зрозуміли. Бо має бути повага. І якщо її немає – то ніякі гроші не допоможуть.
Вона поклала слухавку, взяла чашку кави й вийшла на балкон. Італійське сонце світило лагідно, а на душі було спокійно.
Вона не зобовʼязана допомагати чужій людині. Сваха і сама могла б без проблем їхати в Італію і заробляти собі на житло, але вона вирішила шукати легких шляхів, і прийти на все готове. Але Анна зуміла за себе постояти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
