Надвечір’я в селі пахло мокрим листям та димом. Анна стояла біля хвіртки, вдивляючись у сутінки, як колись її мати. Життя Анни легким не можна було назвати з самого початку. Вона народилася в родині, де хліб завжди пахнув солоним потом, а спокій був рідким гостем. Поки однолітки бігали на вечорниці, Анна звикала до важких відер, від яких нили плечі, та до білої хустки, що стала символом її передчасної дорослості.

Мати її, Марія, злягла рано. Хвороба точила її повільно, як шашіль старе дерево. Анна стала її руками та очима.

— Аню, йди вже заміж… — часто шепотіла мати, ловлячи доньчину руку своїми сухими, як пергамент, пальцями. — Оно Степан з кутка заглядався, і коня має, і хата світла. Не змарнуй життя коло мене, дитино. Бог простить, а я вже якось…

Анна лише поправляла ковдру, ховаючи сум за лагідною усмішкою: — Та хто ж вас, мамо, пригляне? Хто зілля зварить, хто піч витопить, щоб вам дихалося легше? Весілля не втече, а совість у мене одна.

Так і минула молодість. До тридцяти років вона стала «дівкою» — так у селі називали тих, хто засидівся в батьківській хаті. Сусідки пошепки жаліли її, а молоді дівчата дивилися з острахом, мов на попередження. Сама Анна вже змирилася: її жіноча доля здавалася вицвілою світлиною в старому альбомі.

Та доля інколи приходить босоніж, там, де її не чекають.

У село приїхав Микола. Сирота, на десять років молодший за Анну. Він оселився в тітки, але в тій хаті вже й так було семеро по лавках. Микола швидко зрозумів: він тут зайвий рот. Він почав найматися до людей: де дров нарубати, де косу наклепати. Якось зайшов і до Анни — поправити паркан, що зовсім похилився.

— Доброго дня, Анно, — сказав він, знімаючи кашкета. Голос у нього був глибокий, а очі — сумні, як у людини, що занадто рано пізнала самотність.

— Доброго, Миколо. Проходь, — відповіла вона, відчуваючи дивне сум’яття.

Він працював до вечора. Анна винесла йому молока та окраєць теплого хліба. — Дякую, Миколо… — сором’язливо мовила вона, уникаючи його погляду. — Скільки я вам винна?

Микола подивився на її натруджені руки й тихо відповів: — Нічого. Хіба за добру розмову. Ви не дивіться, що я молодший. Я бачу, яка у вас душа.

Між ними спалахнуло почуття, яке не потребувало гучних слів чи клятв. Це було тихе, глибоке впізнавання однієї самотності іншою. Коли вони одружилися, село гуло тиждень: «Гляди, стару дівку взяв!», «Та вона ж йому в матері годиться!». Але вони не слухали. У їхній хаті нарешті оселився сміх.

Бог подарував їм трьох дітей. Старший, Михайло, вдався в батька — мовчазний та міцний. Середня, Ольга, була розважливою та хазяйновитою. А найменша, Іринка, народилася «не такою». Тонка, з гострим розумом і великими мріями, вона з дитинства дивилася на обрій.

Минули роки. Микола пішов з життя рано — надірвав серце на роботі. Анна знову залишилася сама, але тепер навколо були діти.

Михайло став добрим господарем. Одружився в сусідньому селі, звів цегляну хату, завів трактора. — Мам, не хвилюйтеся, я вас ніколи не залишу, — казав він щоразу, привозячи мішок цукру чи борошна. — Гроші будуть, ліки будуть.

Ольга вийшла заміж у їхньому ж селі. Пішла в невістки, але хату з чоловіком звели за два городи від материнської. Вона забігала щодня: то молока занесе, то підлогу помиє.

А Іринка поїхала до міста. — Я не для села, мамо, — казала вона, пакуючи валізу. — Тут земля тільки руки сушить, а я хочу вчитися, хочу кар’єру.

Анна лише зітхала, хрестячи її на дорогу: — Лети, соколя. Тільки дорогу додому не забувай.

Біда прийшла тихо, підкралася з осінніми туманами. Анна раптом відчула, що ноги її не слухають, а світ навколо стає мутним і важким. Вона злягла. Першому зателефонувала синові.

Михайло приїхав одразу. Привіз найкращого лікаря з району. Лікар оглянув Анну, зітхнув і вивів Михайла в сіни. — Хвороба задавнена. Їй потрібен постійний догляд. Хтось має бути поруч двадцять чотири години на добу. Гроші тут не допоможуть, тільки руки.

Михайло сидів на лаві, опустивши голову. — Мам… я буду приїжджати. Ліки купуватиму найдорожчі. Грошей дам стільки, скільки треба. Але до себе забрати… знаєш, як Люба ставиться. Вона каже, що в нас і так тісно, діти ростуть, уроки…

Анна мовчала, лише кивнула. Вона знала свою невістку.

Ольга приходила щовечора після ферми. Варила їсти, переодягала матір. — Мамо, я б забрала вас, чесне слово… — плакала вона, притискаючи мамину руку до щоки. — Але Василь… він каже, що не витримає ще однієї людини в хаті. Каже, що і так на головах один в одного сидимо. Я буду бігати, мамо, кожну вільну хвилину буду тут!

— Знаю, Олю, знаю… — шепотіла Анна. — Не сваріться з чоловіком через мене.

Іринка приїхала на вихідні. Красива, в дорогому пальті, з пахощами великого міста. — Мамо, я таку посаду отримала! Тепер я керівник відділу! — щебетала вона з порогу.

А потім вона зайшла в кімнату. Побачила маму — худу, змарнілу, з поглядом, у якому було стільки страху перед неміччю. Побачила холодну піч, яку Ольга не встигла розтопити, і пусті очі вікон.

— Мамо… — голос Іринки здригнувся. — Чому ви не казали, що все так погано?

Вона вийшла в сіни, де Михайло якраз розвантажував продукти. — Михайле, вона ж помирає від самотності в цій хаті! — вигукнула Іринка.

— А що я зроблю? — роздратовано відповів брат. — У мене робота, господарство, сім’я. Я гроші даю! Ти в місті сидиш, тобі легко говорити.

Іринка нічого не відповіла. Вона поїхала в місто наступного ранку, пообіцявши повернутися через день.

Через два дні вона з’явилася з величезним рюкзаком. — Я написала заяву за власний рахунок на місяць, — сказала вона. — А там побачимо.

Місяць переріс у пів року, потім у рік. Іринка зрозуміла: маму залишити не можна. Роботу вона не кинула — навчилася працювати вночі, за ноутбуком, поки мати спала під дією ліків. Вона навчилася ставити уколи, перевертати важке тіло, годувати з ложечки так, щоб Анна не соромилася своєї безпорадності.

— Ти як я… — шепотіла Анна однієї ночі, коли Іринка протирала їй обличчя прохолодною водою. — Ти мою долю повторюєш. Свою молодість мені віддаєш, як я колись бабусі.

— Ні, мамо, — Іринка поцілувала її в лоб. — Я не долю повторюю. Я серце своє слухаю, інакше не можу.

У селі був хлопець Андрій. Сирота, жив зі старою бабусею в напіврозваленій хаті. Він почав заходити до Іринки — то води принести, то допомогти матір підняти, щоб перестелити постіль. Він бачив її втому, її заплакані очі, і це притягувало його більше за будь-яку вроду. Вони одружилися тихо, без весілля. Андрій перейшов жити в хату Анни.

Перед самою смертю Анна покликала нотаріуса. Вона прийняла рішення: хату та землю вона заповіла Іринці.

Коли після похорону відкрили заповіт, у хаті стало гаряче від образ.

— Як так? — кричав Михайло, стукаючи кулаком по столу. — Я десять років сюди продукти возив! Я лікаря з області привозив! Це ж несправедливо!

— І я! — Ольга витирала очі хусткою. — Я ж кожну вільну хвилину сюди бігла! Я прала, я прибирала! Чому все їй? Ми ж теж допомагали!

Іринка мовчала. Вона дивилася на мамине порожнє ліжко.

Анна передбачила це. Вона залишила листа, який Іринка прочитала вголос: «Діти мої. Не гнівайтеся. Михайле, ти давав гроші, і за це тобі низький уклін. Ольга, ти давала сили, і я це пам’ятаю. Але Іринка… вона зробила для мене найбільше. Вона не просто приходила — вона була зі мною. Вона ділила мій біль, мій страх і мою неміч до останнього подиху, відмовившись від усього свого. Гроші можна заробити, час можна знайти, але життя в дар принести — це найвище».

Михайло та Ольга пішли, грюкнувши дверима. Вони ще довго розповідали в селі про «несправедливу матір» та «хитру сестру».

А Іринка залишилася в старій хаті. Вона вийшла на поріг, вдихаючи дим від печі. Андрій підійшов ззаду і накинув їй на плечі теплу хустку.

То хто ж з дітей зробив для мами найбільше? Гроші, що купують ліки? Руки, що миють підлогу? Чи серце, що залишається поруч, коли весь світ зникає?

А як вважаєте ви?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.