Анна сиділа біля вікна, як завжди – дивилася на дорогу. Ту саму дорогу, якою десять років тому її дочка Наталка поїхала «на трохи» в Польщу, а потім – уже назавжди там і залишилася.
Скільки того часу минуло… А все пам’ятає – як учора.
– Мамо, – тоді сказала Наталка, стоячи на порозі з тим хлопцем, – це Петро. Ми з ним будемо жити разом.
Анна мовчки глянула на нього: сором’язливо посміхався, плечі опущені, в руках потерта кепка. З виду – простий сільський хлопець, але чула про нього різне. «Ходить з тими гульбашами з села, любить чарку, не робить ніде», – шептали жінки біля крамниці.
Анна тоді не витримала:
– Наталю, ти впевнена? Він же… ну, не найкраща партія.
– Мамо, не суди, – відповіла дочка. – Я його люблю. І він зміниться, от побачиш.
Анна зітхнула. Що мала робити? Дитина вже доросла. Прийняла. Поселилися в її хаті – весело було, молодість, сміх. Та недовго.
Спершу Петро справді старався – і дров нарубає, і город перекопає. А потім знов почав вечорами пропадати. То з хлопцями в клубі, то біля магазину, то «на хвильку» вийде – і нема його цілу ніч.
– Петре, – намагалася надоумити зятя Анна, – Наталя ж не витримає цього всього.
– Та все буде добре, мамо, – махнув рукою він. – Чого ви переживаєте?
Та добре не стало. За рік почалися сварки. За два – Наталя пішла.
– Я більше не можу! – кричала вона, кидаючи речі в сумку. – Він тільки п’є і обіцяє, що виправиться! Я поїду в Польщу, мамо, зароблю на нове життя!
І поїхала. А потім прислала коротке повідомлення: «Мамо, я тут зустріла чоловіка. Живу з ним. Не переживай». І все.
Петро лишився в селі, але не біля Анни. Спочатку ще заходив до неї, просив пробачення. Потім зник. І вже ніхто його не бачив тверезим.
Одного осіннього вечора сусідка Марфа забігла до Анни:
– Анно, там твій зять під лавкою біля клубу лежить, мокрий, замерзлий. Люди проходять – ніхто не підходить.
Анна взяла хустку, вийшла на вулицю. Стояла під дощем, дивилася на нього.
– Господи, що ж ти з собою зробив, хлопче? – прошепотіла.
Попросила сусідів допомогти донести його до хати. Витерла обличчя, поклала ковдру.
– Петре, схаменися. Ти ж не старий, життя попереду. Чого ти себе губиш?
– Та нема вже в мене життя, мамо, – ледве прошепотів він. – Усі відвернулися, і я сам не знаю, навіщо живу.
– А я не відвернуся, – сказала Анна тихо. – Бо я бачила, що ти колись був добрим. Просто загубився.
Він мовчав. Наступного ранку пішов – і більше ніхто його не бачив.
Минуло десять років.
Хата стара, дах тече, з грубки дим погано тягне. Анна вже не така жвава, ноги болять, очі затьмарені. Наталка іноді дзвонить, та швидко:
– Мамо, я спішу, потім поговоримо.
І все. Грошей не шле, не приїжджає.
Якось під вечір, коли над селом уже сідав туман, під її двір під’їхала чорна машина.
Анна аж підвелася – подумала, може, сільський голова чи заблудився хто.
Відчинилися дверцята, вийшов чоловік середніх років, гарно одягнений, високий, підтягнутий.
– Добрий вечір, тітко Анно.
Голос знайомий. Анна вдивилася – і не повірила очам.
– Петре?..
– Я, тітко.
Вона аж за серце схопилася.
– Господи, як ти змінився!
– Та життя навчило. І це все завдяки вам.
Він сів поруч із нею на лавку. Довго мовчали.
– Пам’ятаєте, тоді ви мені сказали, що я не пропащий? Я тоді вперше почув від когось добре слово. Ви мене врятували, хоч і не знали того.
– Я?.. Та я просто… пожаліла тебе, сину.
— Після того я поїхав. Спершу на заробітки у Чехію, потім у Німеччину. Спочатку важко було, пив, блукав. Але потім подумав: «Якщо навіть чужа жінка мене не відцуралася, то, може, я ще щось вартий?» І взявся за голову. Тепер маю невеличку фірму, будую будинки. І приїхав… до вас.
Анна не знала, що сказати. Лише глянула на дірявий дах і сумно посміхнулася.
– Та бачиш, що тут, Петре. Старість прийшла, а хата сиплеться. Але Бог не залишає.
– Не залишає, – тихо відповів він. – Бо я тепер вам допоможу.
І допоміг. За тиждень по тому біля старої хати стояли будівельники. Зняли стару покрівлю, полагодили піч, провели нову електрику. Петро все організував. Анна спершу не вірила очам.
– Петре, та це ж дорого! – казала вона.
– Я винен вам більше. Ви мене тоді не кинули.
Після роботи вони сіли на тій самій лавці, під яблунею.
– А Наталя, – зітхнула Анна, – навіть не дзвонить. Може, і добре, що хоч ти є.
– Не судіть її, – відповів Петро. – Вона, може, по-своєму нещасна.
– А ти щасливий, сину?
– Зараз – так. Бо знаю, що людина може впасти, але головне – встати. І ще – не забувати тих, хто простягнув руку, коли всі відвернулися.
Минулої осені Анна померла. Тихо, уві сні. Петро приїхав на похорон – з квітами, з жалем, як до рідної матері. Поруч стояла Наталя, бліда, розгублена. Вона не знала, що сказати.
Після відспівування Петро підійшов до неї:
– Наталю, твоя мама була найкраща людина. Вона врятувала мене.
– Я знаю, – тихо сказала вона. – А я… не була поруч.
– Не пізно виправити. Люди йдуть, але добро залишається.
Він глянув на неї тепло, без злості. Потім підійшов до могили, поклав руку на холодний камінь і прошепотів:
– Спасибі, мамо.
І в селі ще довго казали:
«Бач, який був – і що з нього вийшло. А все через добре слово тещі».
Бо іноді одна щира розмова може стати для людини новим початком.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
