Анна вже багато часу збиралася провідати своїх маленьких внучат у столиці. День за днем збігали надто швидко, а вона ніяк не могла наважитися. Дорога була не така вже й близька, як для неї. Та й міста вона особливо не любила. Від шуму в жінки одразу гуділа голова.
Але все таки вибралася з дому, адже рідних своїх дуже любила. Відклала деяку копійчину зі своєї невеликої пенсії, сіла на поїзд і вже ось вона в столиці. Гамірно тут і надто людно, Анна до такого не звикла зовсім.
Стоїть літня жінка сама на пероні, чекає дітей. У руках сумки з гостинцями. Ось і син йде, поряд з ним його дружина. Приємна жінці така зустріч. На серці потепліло. Сіли в машину, під’їхали під багатоповерхівку.
– А ось там я, мамо, живу – поверх сьомий, – задер вверх голову Андрій, вказуючи рукою на балкон з розкішними яскравими квітами.
У Анни від самого вигляду будинку в голові закрутилося.
– Як там жити можна, діти, навіть не знаю, так високо? – про себе подумала жінка, але нічого їм не сказала.
У дверях квартири її зустріли двоє її внуків – братик та сестричка. Бабуся привезла їм яблука з власного саду. Діти взяли гостинця і побігли гратися в свою кімнату.
На столі матір вже чекала смачна вечеря. Посадили син з невісткою Анну на почесне місце. Нагадували, все припрошуючи, щоб усього попробувала, що встигла приготувати невістка.
А потім на стареньку жінку вже чекала ванна з морською сіллю. Це була справжня розкіш для втомленої старенької жінки. Вона раювала в гостях і раділа за сина, що зумів так добре з сім’єю прилаштуватися в своєму житті.
Так минули вихідні. Анна відпочила від важкої сільської роботи. За цей час устигла розгледіти всі куточки в квартирі, з якими її ретельно ознайомив син.
– Ось тут дитяча кімната у нас. Усе обставлено роботами дітей. Люблять малювати і ліпити фігури з пластиліну. Он наша спальна з дружиною, – і син розпахнув двері до кімнати, де все було в кремово-білих світлих тонах.
– А це вітальня – гарна і простора кімната. А ще одна – мій робочий кабінет, – хвалився син.
Звісно, що раділо материнське серце за свого рідного єдиного синочка.
Наступного дня жінка вийшла все-таки на вулицю. Скрізь бруківкою викладені доріжки і клумби з якимись яскравими і цікавими квітами. І повсюди люди вигулювали своїх чотирилапих улюбленців.
Анна зовсім якось не звикла до такого життя, в селі люди так не живуть, це якась казка. Усе їй було таким дивним і незвичним. Повернулася додому. Роздягнулася в коридорі. Вже зовсім звечоріло. Дітей вкладали спати. Їй сказав син йти відпочивати у свою кімнату, бо в нього з дружиною ще є робота до ночі.
Жінка спати ще не хотіла. Сіла тихенько на дивані і думала власні думи. Через певний час почула розмову невістки з сином, яка питала у нього, скільки часу ще затримається мама, бо їй надоїло вже готувати. Вона все чула, і сльози покотилися їй з очей.
Не спала Анна майже всю ніч. Потім тихенько встала, поцілувала уві сні внучат і вийшла за двері квартири. Якось з допомогою чужих людей добралася до вокзалу і там дочекалася поїзда, який мав домчати її додому. Перед тим купила якогось гостинця для сусідів, а то питатимуть, як там у столиці син живе її.
Так у смутку і доїхала до свого села. З вокзалу майже під хату підвіз її родич Гнат, що зустрічав внучку з навчання.
А після обіду до неї навідалися її подруг- сусідки, що, як цікаві сороки, любили про все дізнатися-погомоніти разом, адже на пенсії часу вільного трохи є, якщо з роботою швидко впоратися.
Анна дістала для них заздалегідь придбані гостинці і хвалилася, що син та невістка дуже добре живуть, ладнають між собою, в їх домі тепло та достаток. А внучата – справжні янголята.
– То чому так швидко повернулася додому?
– Та в гостях добре, а вдома – найкраще, – вдала посмішку Анна, а самій на дужі так сумно було, адже син і досі ще їй не подзвонив.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
