Вечірній Київ дихав вологою та втомою.
Олена поверталася додому після чергової подвійної зміни в лікарні.
Ноги налилися важкістю, а перед очима все ще стояли стерильні білі стіни стаціонарних палат.
Вона мріяла лише про гарячий душ і тишу, але тиша була останньою річчю, на яку вона могла розраховувати вдома.
Щойно вона переступила поріг, як у носа вдарив запах застояного диму та пересмаженої цибулі.
У вітальні, розвалившись на дивані, сидів її чоловік Андрій.
Його очі були прикуті до екрана смартфона, а на журнальному столику стояла порожня чашка з-під кави, яку ніхто не спромігся віднести на кухню.
— Андрію, ти виставив на продаж квартиру моєї мами?! — голос Олени здригнувся, вона ледь не випустила ключі.
Чоловік навіть не змигнув.
Він повільно перевів погляд на дружину, і в його очах не було ні краплі каяття — лише легке роздратування, наче його відірвали від надважливої справи.
— А що такого, Олено? — він знизав плечима. — Михайлові на бізнес терміново потрібні були обігові кошти. У брата горить угода, розумієш? Сім’я має підставляти плече, коли важко.
Олена відчула, як підлога під ногами починає хитатися.
Ця невелика однокімнатна квартира на Оболоні була єдиним, що залишилося їй від покійної матері.
Це був її «тихий куточок», її страховка на випадок старості.
— Яка сім’я, Андрію?! Це була власність моєї матері! Вона залишила її мені, щоб я мала де голову прихилити!
— Формально вона була оформлена на мене, пам’ятаєш? — Андрій нарешті відклав телефон. — Ти сама просила зайнятися паперами, бо тобі «не було коли». Отже, юридично — це моє рішення. Ти взагалі розумієш, як працює сучасний світ? Гроші мають рухатися, а не стояти стіною в порожній хаті.
У цей момент із кухні, витираючи руки об засмальцьований фартух, вийшла свекруха — Тамара Степанівна.
Вона виглядала як верховний суддя, що вже виніс вирок.
— Олено, чого ти розкричалася, як на базарі? — Тамара Степанівна піджала губи. — Андрійко все зробив правильно! Рідному братові допоміг, це свята справа. А ти тут влаштовуєш істерики через цеглу та бетон. Посоромилася б!
— Тамаро Степанівно, при чому тут ви?! Це не ваша справа! — Олена відчула, як очі наповнюються гарячими сльозами безсилля.
— При тому, що я мати! — стара жінка була впевненою в собі. — І я краще знаю, що добре для моїх синів. А ти, між іншим, маєш бути вдячна долі, що такий чоловік, як мій Андрій, взагалі на тобі одружився! Ти була ніким, коли він тебе в дім привів.
Олена повільно поставила сумки на підлогу.
Руки її дрібно тремтіли.
Тридцять років. Тридцять років вона ковтала ці слова, наче гіркі ліки.
Тридцять років вона була «вдячною» за право бути прислугою в цьому домі.
Вона пам’ятала той день три десятиліття тому.
Весілля було скромним, у старому кафе на Подолі.
Тоді Тамара Степанівна, затягнута в бордову сукню, яка робила її схожою на перестиглу вишню, голосно проголосила тост:
— Оленочко, ти маєш Андрійку бути вдячна все життя! Він у мене золотий хлопець, за ним найкращі дівчата інституту бігали, а він тебе вибрав. Бережи його, як зіницю ока.
Тоді Олена просто посміхнулася.
Вона була закохана, вірила в «довго і щасливо» і думала, що з часом усе владнається.
Вона вирішила: буду терплячою, мудрою, все перетреться.
Але час не стирав гострі кути — він лише робив їх ще болючішими.
Коли народився їхній первісток, Денис, Андрій одразу заявив:
— Я не нянька. Дитина — це жіноча справа. Ти хотіла материнства — ти ним і займайся. Моє завдання — приносити здобич.
Проте «здобич» була ефемерною.
Андрій постійно «шукав себе».
То він відкривав фірму з продажу комп’ютерів, яка прогоріла за місяць, то намагався займатися перевезеннями, то просто місяцями лежав на дивані, чекаючи «достойну посаду».
Олена ж працювала на дві ставки.
Вона пам’ятала дев’яності, коли ночами шила одяг на замовлення, щоб зібрати сина до школи, поки Андрій обговорював із друзями «масштабні геополітичні проєкти» за пляшкою дешевої пляшки.
П’ять років тому Тамара Степанівна приїхала до них «на тиждень», бо в її квартирі нібито затіяли капітальний ремонт.
Ремонт так і не закінчився, а вона залишилася назавжди.
Вона зайняла кімнату, яка мала бути для онуків.
Тепер онуки майже не приїжджали — їм просто не було де розміститися, а слухати постійні повчання бабусі молоді не хотіли.
— Мамо, ну коли вже бабуся поїде до себе? — питала донька Софія в телефонних розмовах. — У вас же крихітна двокімнатна хрущовка, ви там один у одного на головах сидите!
— Скоро, Софійко, скоро, — звично відповідала Олена.
Але це «скоро» розтягнулося на вічність.
І ось тепер — мамина квартира. Останній острівець її особистої свободи.
Однокімнатка на околиці, де вона мріяла оселитися, коли вийде на пенсію.
Вона уявляла, як розставить там мамині книги, купить нову лампаду і просто буде мовчати.
Без Андрієвих претензій і без в’їдливих зауважень Тамари Степанівни.
— Ні, — повторила вона, і її голос прозвучав несподівано твердо. — Я не буду готувати вечерю.
Андрій нервово засміявся, намагаючись перетворити все на жарт:
— Ти що, Олено, бунтуєш? У твоєму віці це виглядає трохи смішно.
— У моєму віці, Андрію, вже пізно мовчати. У мене просто не залишилося часу на ваше мовчазне схвалення.
Тамара Степанівна підійшла ближче, її обличчя перекосилося від злості:
— Слухай, невістко, ти май повагу якусь? Мій син тебе годує, одягає, ти в його квартирі живеш!
Олена різко розвернулася до неї.
У цей момент вона відчула, як стара шкіра «терплячої дружини» тріскається і спадає з неї, оголюючи справжню Вікторію.
— Ваш син? Тамаро Степанівно, ви останні роки сидите виключно на моїй шиї! Я купую вам продукти, я прибираю за вами бруд, я оплачую ваші візити до платних лікарів і купую ліки від тиску!
— Та як ти смієш таке казати матері свого чоловіка?! — почала свекруха.
— А ось так! Смію! — Олена майже кричала. — Мені набридло бути тінню в домі, де я — єдиний двигун, що все це тягне!
Андрій встав з дивана, роздратовано махнувши рукою:
— Все, досить цих дешевих мелодрам. Михайло через годину приїде з дружиною обмити нову справу. Йди на кухню і швиденько накрий стіл. Щоб усе було на рівні.
— Не буду.
— Олено!
— Я сказала — не буду! І квартиру ти не продаси!
— Це ще чому? Покупець уже завдаток дав!
Олена дістала з робочої сумки папку з паперами і кинула її на стіл.
Аркуші розлетілися, наче білі птахи.
— Тому що я сьогодні була в адвоката. Квартира справді була оформлена на тебе, але за законом — це майно, отримане в шлюбі, хоч і на основі моєї спадщини. Я встигла накласти судову заборону на відчуження до з’ясування всіх обставин. Без мого підпису ти не зможеш завершити угоду. Ти просто брехун, Андрію.
Обличчя Андрія стало багряним:
— Ти що, ти найняла юриста?! На мої гроші?!
— На свої, Андрію. Я працюю в приватній клініці і заробляю втричі більше за твої випадкові «проєкти». Ти навіть не знав моєї зарплати, бо ніколи не цікавився моїм життям. Тобі просто було зручно, щоб гаманець був завжди повним.
Тамара Степанівна раптом схопилася за серце і почала повільно опускатися на стілець:
— Ой, синку, мені зле. Вона мене зі світу зведе. Викликай швидку!
— Ніхто вас не зведе зі світу, Тамаро Степанівно, — холодно зауважила Олена. — Це просто правда. Вона іноді тисне на серце сильніше за тиск. Але я більше не буду вашою жертвою.
Андрій почав метатися кімнатою, наче загнаний звір:
— Ти хоч розумієш, що ти накоїла?! Я Михайлу слово дав! Він уже на ці гроші замовив товар! Ти підставляєш мою сім’ю!
— Твоє слово — твої проблеми. Якщо так хочеш допомогти братові — продавай свій джип. Або гараж, який ти купив минулого року «для душі».
— Гараж?! Ти з глузду з’їхала?! Там моя майстерня, мої інструменти!
— А мамина квартира — мій останній шанс на спокійну старість, де я не буду чути вашого бурчання.
Свекруха закричала з кутка:
— Егоїстка! Тільки про себе думаєш! Сім’ю руйнуєш!
Олена обернулася. Її очі були сухими, а голос — твердим, як скеля:
— Так. Тепер я буду думати тільки про себе. Бо тридцять років я думала про всіх вас. Про Андрія, коли він «шукав себе» і змінював роботи кожні пів року, а я тягнула побут. Про дітей, коли відмовляла собі в нових чоботях, щоб оплатити їм репетиторів з англійської. Про вас, Тамаро Степанівно, коли ви приїхали на тиждень і вирішили, що я — ваша безкоштовна покоївка!
— Олено!
— І що я отримала за це? — вона продовжувала, ніби не чуючи їх. — Хоч раз ти, Андрію, сказав мені «дякую» за те, що я врятувала твою репутацію перед кредиторами п’ять років тому? Ти хоч раз допоміг мені з генеральним прибиранням? Ти навіть не знаєш, у якій шафі лежать твої чисті рушники!
— Це жіночі обов’язки! Так споконвіку було!
— Жіночі?! — вона гірко рассміялася. — Значить, тягти величезні сумки з продуктами — це жіноче? Вставати о п’ятій ранку, щоб усім був сніданок — жіноче? Працювати на виснаження, щоб оплатити твої борги — теж жіноче?! Тоді я більше не хочу бути жінкою у вашому розумінні цього слова.
Андрій розгублено замовк.
Він вперше побачив перед собою не зручний предмет інтер’єру, а людину.
— А ви, — Олена повернулася до свекрухи, — скільки разів ви шептали йому на вухо, яка я погана господиня? Скільки разів порівнювали мене з «Людою», яка і пироги пече, і чоловіка гарно доглядає після роботи? А самі що зробили за ці п’ять років у моєму домі? Крім того, як пити чай і переставляти мої квіти, бо вони вам «енергетику псують»?
Свекруха зблідла, її губи затремтіли:
— Ти просто невдячна людина!
— Можливо. Але тепер я вільна невдячна людина своєї власної долі.
Олена пішла до спальні і почала швидко кидати речі у велику спортивну сумку.
— Ти куди?! — Андрій перегородив їй шлях, вхопивши за руку. — Одумайся! Куди ти підеш на ніч глядячи?
— До сестри. А потім — у свою квартиру. Адвокат сказав, що я маю всі шанси виграти справу про визнання того, що мамина квартира належить лише мені. Мені набридло бути обслуговуючим персоналом у власному житті.
— Олено, схаменися! Як я тут сам? Мамі треба готувати, у неї дієта! Хто буде за хатою доглядати?
Вона легко вивільнила руку. Її більше не тримали ці пута.
— А ось це, Андрію, тепер виключно твої проблеми. Навчайся користуватися плитою і пилососом. Тобі вже скоро шістдесят. Час дорослішати. Квартиру мами я переоформлю на себе, як і мало бути з самого початку. І на розлучення я вже подала.
Вона вийшла, не озираючись.
Двері зачинилися з легким клацанням, яке прозвучало для неї як фінальний акорд довгої і сумної симфонії.
Минув тиждень. Андрій дзвонив щодня.
Спочатку він кричав і казав, що забере «все до останньої ложки».
Потім почав просити повернутися «заради дітей». А під кінець тижня — просто благав.
— Оленко, тут усе розвалюється! Мама плаче, що суп пересолений, я не можу знайти свої сині шкарпетки! У ванній тече кран, а я не знаю, де ключі! Повернися, ми все почнемо спочатку.
— Навчишся, Андрію, — спокійно відповідала вона, сидячи на затишній кухні своєї сестри і спостерігаючи, як сонце повільно сідає за горизонт. — Тобі корисно дізнатися, звідки береться чиста білизна і гаряча їжа. Це називається життям.
Останній дзвінок був учора.
— Олено, давай просто поговоримо. Може, я справді був не правий. Я просто не думав, що тобі так важко.
— «Може»? Чи ти просто відчув, як холодно і голодно бути егоїстом, коли поруч немає того, хто тебе зігріває?
Вона поклала телефон на стіл.
Сестра поставила перед нею тарілку з домашнім пирогом.
— Ну що, не шкодуєш? — тихо спитала вона.
Олена відкусила шматочок. Смак яблук і кориці був неймовірним.
Вона жувала повільно, насолоджуючись кожною миттю, кожним звуком тиші, яку не треба було заповнювати виправданнями.
— Шкодую лише про одне, — відповіла вона, дивлячись на свої руки, які нарешті перестали тремтіти. — Про те, що не зробила цього двадцять років тому. Скільки б весен я могла зустріти у своїй власній квартирі, дивлячись на небо, а не в каструлю з борщем для тих, хто цього не цінує.
Телефон на столі знову завібрував.
«Андрій».
Вона подивилася на екран, ледь помітно посміхнулася і впевненим рухом натиснула кнопку вимкнення.
Чашка чаю була теплою, пиріг — солодким, а попереду було ціле життя, у якому вона нарешті стала головною героїнею, а не другорядною тінню.
Та в глибині душі Олена ще думала, можливо, таки варто пробачити чоловіка, якщо він визнав свою помилку? Чи якщо людина не цінувала тебе так багато років, то вже й не цінуватиме? Чи змінюються чоловіки, які звикли, що вдома все має робити дружина, ще й на роботу ходити?
Фото ілюстративне.
