— Мамо, ялинка хитається! Зараз гепнеться! — голос малого Артема перейшов у ультразвук.

— Тримай її, не дай завалитися! Поліно, не стій як стовп, поможи братові!

Андрій стояв посеред вітальні, заплутавшись у гірлянді, наче муха в павутинні. На шиї — мішура, у роті — пластмасова сніжинка, яку він випадково підхопив, коли намагався зубами розірвати скотч. Шестирічний Артем щосили вчепився в нижні гілки розлогої сосни, яка вперто не хотіла стояти рівно, а десятирічна Поліна з дивана видавала цінні вказівки:

— Тату, лівіше! Та не туди, тепер вона на комод дивиться! Кут нахилу не той!

— Андрію! — голос Олі з кухні перекрив і дитячий лемент, і гуркіт телевізора. — Ти про ковбасу забув! І горошок закінчився! Я ж просила — перевір список!

Він випростався, мало не перекинувши коробку зі скляними кулями, які дивом вижили з минулого року.

— Який горошок? — крикнув він у відповідь, намагаючись виплутати вухо з дротів гірлянди. — Мама ж казала, що передасть консервацію з села!

— То огірки вона передала, а горошок я свій хотіла, мозковий! — Оля з’явилася в дверях кухні з ножем у руках і виглядом полководця перед вирішальною битвою. — Біжи в магазин, бо за пів години все зачинять, короткий день! Доведеться потім через усе місто на заправку їхати за тим горошком!

Андрій зітхнув, скинув із себе блискуче «багатство», довірив ялинку дітям («Тримайте, або Нового року не буде!») і поліз за курткою. На кухні вже шкварчало, парило й пахло так, що шлунок почав грати марш. На столі громадилися миски: тут — майбутня «шуба», там — нарізані овочі, а посеред усього цього — стратегічний запас майонезу.

— Що ще купити? — запитав він, зашнуровуючи кросівки.

— Сир твердий, візьми той, що зі сльозою! І майонезу ще одну пачку, велику, про всяк випадок. І хліба свіжого!

— Ми ж казали — цього року скромно, тільки свої…

— Ага, «свої»! Батьки твої, мої, брат із сім’єю — одинадцятеро людей за столом! Біжи вже!

Андрій вискочив у під’їзд, перестрибуючи через сходинки. До найближчого супермаркету було три хвилини бігом. Повітря було вогким, пахло димом і передчуттям свята. Встиг.

Повернувся він із повними пакетами якраз тоді, коли Оля намагалася завершити телефонну розмову з мамою.

— Так, мамусю, чекаємо… Ні, холодець не треба, я вже зварила… Ну навіщо ти будеш везти каструлю через усе місто в автобусі? Добре, вези. Так, і «Наполеон» теж чекаємо. Все, цілую!

Вона поклала слухавку і безсило опустилася на стілець.

— Знову притягне свій торт на шість коржів. Потім пів вечора слухатимемо лекцію про те, як правильно збивати заварний крем, щоб не було грудочок.

— Зате він у неї смачний, — Андрій почав викладати покупки.

— Смачний, — погодилася дружина. — Але до торта додається інструкція з експлуатації тривалістю в три години.

До шостої вечора квартира нагадувала картинку з журналу про затишок, якщо не заглядати під диван, куди діти запхали зайві іграшки. Ялинка нарешті капітулювала і стояла рівно, виблискуючи вогниками. Стіл у залі накрили старою «бабусиною» скатертиною з вишивкою — Оля щороку казала, що вона немодна, але щороку діставала саме її.

Першою прибула теща, Марія Степанівна. Вона впливла в квартиру, наче криголам, тримаючи перед собою скляну тортівницю.

— Олюсю, олів’є щось мало, — замість «добрий вечір» промовила вона, заглядаючи в миску. — На таку ораву треба було тазик кришити. І що це за майонез? Ти ж знаєш, я такий не беру.

— Мамо, нормальний майонез. Проходьте вже, роздягайтеся.

Марія Степанівна недовірливо хмикнула, але пішла в кімнату, попутно витягнувши з сумки величезний пакет мандаринів.

— Онукам. Тільки дивіться, щоб діатезу не було, не давай більше трьох штук за раз.

Через п’ятнадцять хвилин дзвінок повторився. Свекруха, Надія Григорівна, стояла на порозі з трилітровим бутлем солоних огірків.

— Мої, за фірмовим рецептом, — урочисто оголосила вона. — З дубовим листом і секретним інгредієнтом. Спеціально для зятя везла.

— Дякую, Надіє Григорівно, — Оля прийняла банку, яка важила, здається, тонну. — Проходьте до столу.

Свекруха та теща зустрілися поглядами в коридорі. Це був момент істини. Обидві натягнуто посміхнулися — так посміхаються боксери перед першим раундом.

— Добрий вечір, Маріє. Який гарний шарф, це вам донька купила чи самі зв’язали?

— Добрий вечір, Надіє. Сама, звісно. Зараз же такі ціни в магазинах, що краще вже своїми руками…

Вони розійшлися по різних кутках вітальні. Марія Степанівна всілася біля телевізора, де вже починався святковий концерт, а Надія Григорівна прилаштувалася біля вікна, критично оглядаючи штори. Оля перезирнулася з Андрієм: офіційну частину відкрито.

За п’ятнадцять до сьомої з’явився Сергій — старший брат Андрія, разом із дружиною Іриною та двома близнятами. В коридорі миттєво стало тісно від курток, сміху та запаху дорогого парфуму.

— Ого! Оце ялинка! — Сергій, успішний менеджер у великій компанії, завжди вмів заповнити собою простір. Він був у новому светрі з оленями (мабуть, Іра змусила одягнути для фото), пахнув успіхом і впевненістю.

— Брате! — він міцно обійняв Андрія. — Виглядаєш втомленим. Робота замучила? Треба більше відпочивати, життя одне!

Кіт Мурчик, який до цього спокійно спостерігав за гостями з шафи, вирішив, що безпечніше буде пересидіти свято під ванною. Четверо дітей уже гасали по кімнатах, створюючи шум, подібний до невеликого авіаційного заводу.

— Мамо! — Сергій підійшов до Надії Григорівни і поцілував її в щоку. — Виглядаєш — вогонь! Де ти таку сукню дістала?

— Ой, синку, та старе це… Суглоби крутить, спина не гнеться, який там «вогонь», — свекруха зашарілася, але було видно, що їй приємно.

— Нічого, мамо, ми це питання вирішимо. Все буде в шоколаді.

Андрій помітив, як Сергій багатозначно переглянувся з дружиною. У них завжди був прихований козир у рукаві.

За стіл сіли о пів на восьму. Все було як має бути: холодець, який тремтів від кожного кроку дітей, оселедець під «шубою», домашня ковбаска, голубці, від яких йшла пара, і купа дрібних закусок. Телевізор бурмотів фоном, обіцяючи щастя в новому році.

— Ну що, — Сергій підняв келих із шампанським, — давайте проводимо старий рік! Він був непростий, але ми вистояли. Щоб наступний був легшим і приніс тільки добрі новини!

Випили, заїли. Марія Степанівна почала розповідати про розсаду (хоча на календарі січень), Надія Григорівна — про ціни на комуналку. Діти крутилися, випрошуючи солодку воду. Все йшло за звичним сценарієм, доки стрілки годинника не наблизилися до півночі.

За п’ять хвилин до дванадцятої всі зібралися біля телевізора. Шампанське розлите, серветки напоготові.

— З Новим роком! — вибухнуло в кімнаті під бій годинника.

Кришталь задзвенів, діти заверещали, за вікном почали гриміти петарди. Оля пригорнулася до Андрія.

— Ну що, прорвемося? — прошепотів він їй на вухо.

— Прорвемося. Аби тільки без сюрпризів.

Але сюрприз уже був на підході.

Сергій відкашлявся, підвівся і постукав виделкою по келиху. Його обличчя стало урочистим, як на зборах акціонерів.

— Люба родино, — почав він. — Ми з Ірою довго думали, чим порадувати нашу маму. Вона в нас одна, і ми хочемо, щоб вона хоч трохи пожила для себе. Тому… ми даруємо мамі путівку на тиждень у хороший готель у Карпатах! Все включено — спа, басейни, сніданки з видом на гори!

Надія Григорівна ахнула, притиснувши руки до обличчя.

— Синку… Сергійку… Та як же… Це ж такі гроші!

— Нічого для тебе не шкода, мамо, — Сергій сяяв. — Відпочинеш як королева.

Всі зааплодували. Марія Степанівна підібгала губи і демонстративно почала вивчати залишки салату в тарілці. Ірина скромно посміхалася.

Андрій відчув, як усередині щось занурило. Оце звичне, липке почуття, яке супроводжувало його з дитинства. Сергій — старший, Сергій — успішний, Сергій — той, хто робить «красиво». А він, Андрій, — той, хто купує горошок і лагодить кран. Він знову опинився в тіні брата.

Він мовчки допив свій келих. Потім налив ще.

Оля помітила, як змінився в обличчі чоловік. Вона знала цю його реакцію. Хотіла взяти за руку, але Андрій уже встав. Шампанське в поєднанні з адреналіном вдарило в голову.

— А ми, — голос Андрія пролунав трохи голосніше, ніж він планував, — ми теж підготували подарунок.

Сергій підняв брову. Марія Степанівна насторожилася.

— Ми даруємо мамі… — Андрій набрав повітря в легені, — путівку в оздоровчий санаторій на два тижні! Повний курс лікування суглобів, масажі, мінеральні води. Це не просто відпочинок, це капітальний ремонт організму!

Надія Григорівна знову сплеснула руками.

— Андрійку! Боже мій! Два тижні!

— Здоров’я — це найголовніше, — переможно вимовив Андрій, дивлячись прямо на брата. — Карпати — це добре, але суглоби самі не вилікуються.

Сергій на мить розгубився, потім видавив посмішку. Ірина перестала сяяти. Оля ж сиділа нерухомо, її виделка завмерла на півдорозі до рота.

— Оце так подарунки! — Марія Степанівна похитала головою. — Санаторій зараз — задоволення не з дешевих. Оце ви, діти, розщедрилися.

— Для мами — найкраще, — відкарбував Андрій.

Оля різко підвелася зі стільця.

— Любий, допоможи мені на хвилину на кухні. Треба торт дістати, а він важкий.

Її голос був солодким, як патока, але Андрій почув у ньому металеві нотки циркулярної пилки. Він поплентався за нею, відчуваючи, як у спину впиваються погляди гостей.

Щойно двері кухні зачинилися, Оля розвернулася до нього. Її очі метали блискавки.

— Ти що, з глузду з’їхав? — прошипіла вона. — Які два тижні? Який санаторій?

— А що такого? Ми що, бідніші за Сергія?

— На які гроші, Андрію? У нас бюджет розписаний до копійки!

Він відвів погляд на каструлю з голубцями.

— Розберемося.

— «Розберемося»?! Ми півтора року відкладали на ремонт у ванній! Плитка вже замовлена, аванс внесений! Ти хочеш, щоб ми ще рік милися в облупленій ванні, бо в тебе в одному місці заграло суперництво з братом?

— Нашій мамі теж треба лікуватися! Сергій дарує Карпати, щоб похизуватися, а я дарую користь!

— Ти даруєш те, чого в нас немає! — Оля притулилася до стіни. — Ти просто не міг стерпіти, що він «перший хлопець на селі». Ти спустив наші плани в унітаз за одну хвилину!

— Я не спустив. Я проявив турботу.

— Турботу за рахунок нашої родини?

Вони стояли один навпроти одного, важко дихаючи. За дверима чулися вигуки дітей, сміх Сергія і голос телевізора. Свято тривало, а в їхній маленькій кухні тільки-но почалася війна.

— Добре, — Оля раптом випросталася і поправила волосся. На її обличчі з’явилася та сама посмішка, яку Андрій боявся найбільше в житті. — Якщо так, то так. Гуляти — так гуляти.

— Що ти задумала?

Вона не відповіла. Вона просто вийшла в кімнату, тримаючи в руках торт «Наполеон».

— Любі друзі! — вигукнула Оля, привертаючи увагу. — Оскільки сьогодні ніч щедрості й неймовірних подарунків… У нас є ще один сюрприз!

Андрій завмер у дверях, відчуваючи, як по спині побіг холодний піт.

— Ми з Андрієм вирішили, що було б несправедливо обділити мою маму. Тому, Маріє Степанівно, готуйте валізи! Ви теж їдете в санаторій разом із Надією Григорівною! На два тижні! Ті самі процедури, той самий курс! Будете там подружками, разом на процедури ходитимете!

Марія Степанівна ледь не вронила мандарин.

— Олюню… Доню… Андрійку… Та невже? Дві путівки?

— Звісно! — Оля сяяла, як новорічна зірка. — Батьки — наше все! Правда, Андрію?

Андрій відчув, як у нього починає сіпатися ліве око. Він кивнув, бо вимовити слово було вище його сил. В голові миттєво почав працювати калькулятор: дві путівки, проживання, лікування, харчування… Прощавай, плитка у ванній. Прощавай, нова гума на машину. Прощавай, спокійний сон на найближчі пів року.

За столом запала ніякова тиша. Сергій перезирнувся з Іриною. Навіть вони зрозуміли, що ситуація вийшла з-під контролю. Тільки мами світилися від щастя, вже почавши обговорювати, які халати взяти з собою і чи є в санаторії танці.

— Ну що ж, — Сергій ляснув по столу, розряджаючи обстановку. — Гуляємо так гуляємо! Діти, одягайтеся, пішли на вулицю бенгальські вогні палити!

Свято тривало до третьої ночі. Коли останній гість пішов, а діти нарешті заснули, в квартирі стало нестерпно тихо. Повсюди валялися конфетті, порожні пляшки та залишки їжі. Мурчик обережно виліз зі свого сховку і почав обнюхувати тарілку з нарізкою.

Андрій та Оля стояли посеред розгардіяшу.

— Ну що, задоволений? — запитала Оля, знімаючи сережки. — Машина зачекає, ванна зачекає. Зате мами задоволені.

— Ти навіщо свою маму вплутала? Я ж тільки про свою казав!

— А ти як думав? Бути добрим за мій рахунок — це ми всі вміємо. Якщо даруєш одній, то інша образиться на все життя. Я просто зрівняла шанси. Тепер ми обоє в боргах, але принаймні справедливість перемогла.

Андрій сів на стілець і обхопив голову руками.

— Ну ми й влипли.

Оля раптом хмикнула, потім тихенько засміялася. Андрій підняв голову. Через хвилину вони вже обоє реготали — нервово, до сліз, намагаючись не розбудити дітей.

— Знаєш, — видихнув Андрій, — а мами ж справді зраділи.

— Зраділи. Тільки ти тепер будеш брати додаткові зміни, а я — фріланс ночами. По-іншому ми ці путівки не витягнемо.

Наступного дня Андрій прокинувся з важкою головою і чітким планом: треба дзвонити Сергію. Соромно, але іншого виходу не було.

Брат підняв слухавку не одразу. Голос у нього був такий само пом’ятий.

— Алло, Андрію… Що, вже гроші на санаторій закінчилися? — хмикнув Сергій.

— Слухай, Серьога, давай без підколок. Можеш заїхати? Треба дещо обговорити. По-братськи.

Сергій приїхав через годину. Вони сіли на кухні. Оля виставила вчорашні салати і заварила міцну каву.

— Ну, розповідай, герою-меценате, — Сергій сьорбнув кави. — Скільки кредитів зібрався брати?

Андрій чесно розповів усе: про плитку, про ванну, про те, що погарячкував. Сергій слухав, крутячи в руках порожню чашку. Потім раптом зітхнув і потер обличчя долонями.

— Думаєш, я такий крутий, як здаюся? — раптом тихо сказав старший брат. — Ця путівка в Карпати… Іра мене три місяці пиляла — відкладали на ремонт балкона. А я на корпоративі почув, як наш комерційний хвалився подарунком для батьків… Ну і зачепило. Вирішив — а чим я гірший? Тепер теж не знаю, як кінці з кінцями зводити.

Андрій дивився на брата з відкритим ротом.

— То ти теж… на емоціях?

— Теж. Як дурень. Виставився перед усіма, а тепер хоч балкон плівкою забивай на зиму.

Вони перезирнулися — і знову цей сміх. Тільки тепер це був сміх двох людей, які нарешті скинули маски.

— Ось ми два барани, — видихнув Андрій.

— Угу. Сімейна риса. Роги в роги — і до переможного кінця.

Оля, яка весь цей час гріла вуха в коридорі, зайшла на кухню.

— Хлопці, вистачить іржати. Давайте думати, як із цього виходити з мінімальними втратами.

— Є ідея, — Сергій нахилився вперед. — У нас є Карпати, у вас — два санаторії. Це маразм. Мама сама в ті Карпати не поїде, вона там нудьгуватиме. А дві мами в одному санаторії — це вже сила. Давай так: я здаю свою путівку, поки є можливість повернення коштів. Потім ми з тобою скидаємося порівну і купуємо два нормальні курси лікування для обох мам в одному місці. Не за «всі гроші світу», а хороший державний заклад із перевіреною базою. Я знаю один такий біля Трускавця — там і природа, і процедури люкс, і ціни адекватні.

Андрій прикинув у голові.

— Якщо ми скинемося вдвох на обох мам… то в мене навіть на плитку залишиться?

— Залишиться, — посміхнувся Сергій. — І мені на балкон вистачить.

— А мами? — Оля схрестила руки на грудях. — Ви ж обіцяли «золоті гори». Як вони сприймуть такий «даунгрейд»?

— А ми їм скажемо правду, — рішуче відповів Андрій. — Що хочемо, щоб вони були разом. Що так їм буде веселіше. Що ми дбаємо про них, але не хочемо при цьому померти з голоду.

Мами вислухали новину спокійно. Надія Григорівна навіть зраділа.

— Та звісно, дітки! Навіщо мені самій у тих Карпатах вештатися? А з Марією ми хоч про серіали поговоримо, та й за процедурами одна за одною наглянемо.

Через два тижні вони проводжали мам на вокзалі. Обидві були в теплих куртках, з однаковими валізами і неймовірно гордим виглядом. Вони тепер були не просто свекрухою та тещею, вони були «подругами, які їдуть на води».

— Подзвоніть, як доїдете! — гукала Оля, махаючи рукою.

Потяг рушив. Андрій обійняв дружину, Сергій поплескав брата по плечу.

— Ну що, ремонт у ванній починаємо в понеділок? — запитала Оля.

— Починаємо. І плитку візьмемо найкращу.

— Знаєш, — сказав Сергій, дивлячись на хвіст поїзда, — а це був найкращий Новий рік. Ми хоч поговорили нормально. Без пафосу.

Вони пішли до машин. Старий Андріїв легковик завівся не з першого разу, але впевнено забурчав. Попереду був січень, робота і багато дрібних справ. Але на душі було легко.

Телефон пискнув — повідомлення від мами в спільний чат: «Їдемо добре. Марія пригостила пиріжками з капустою. А я їй дала твої огірочки. Все буде добре».

Оля показала екран Андрієві.

— Дивись. Вже кооперація почалася.

— Це тільки початок, — засміявся він. — Через два тижні вони повернуться і почнуть разом критикувати наше олів’є.

Мамам — здоров’я, братам — урок, а ванна… ванна тепер точно буде в плитці. Головне — пам’ятати, що справжня щедрість не в ціні подарунка, а в тому, скільки чесності ти в нього вклав.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.