Марія стояла біля вікна своєї затишної кухні в одному з нових районів Львова.
Весняне сонце вже лагідно торкалося підвіконня, де в керамічних горщиках прокидалися орхідеї, але на душі у жінки панувала люта зима.
В її руках тремтів смартфон із відкритим банківським додатком.
Вона перечитувала цифри знову і знову, сподіваючись на помилку системи, але реальність була невблаганною: замість сорока п’яти тисяч гривень, які вона по крихтах відкладала на операцію для своєї матері, на рахунку світилася жалюгідна цифра — 1200 гривень.
— Андрію! — голос дружини звучав сумно. — Де вони? Де гроші з накопичувального рахунку?
Андрій, який саме намагався зосереджено читати новини, не піднімаючи очей від своєї тарілки з сирниками, завмер.
Він повільно відклав виделку і нарешті подивився на Марію.
У його погляді не було каяття, лише якась дивна, виправдальна втома.
— Марійко, ну не починай. Орест потрапив у халепу. Ти ж знаєш, його СТО зараз переживає не найкращі часи. Йому терміново треба було розрахуватися з постачальниками, інакше б його просто виставили на вулицю. Він присягався, що віддасть усе до копійки вже за три тижні. Це ж мій рідний брат, я не міг його покинути в біді.
— Твій брат. У твого брата вчора в Instagram нові фото з гірськолижного курорту в Буковелі, а моя мама через десять днів має лягати в стаціонар! Ти хоч розумієш, що ти вкрав не просто гроші? Ти вкрав її шанс на одужання!
— Не кажи так, «вкрав», — Андрій підвівся, намагаючись підійти ближче, щоб заспокоїти дружину, але вона різко відсахнулася. — Сім’я — це єдиний механізм. Сьогодні ми допомогли йому, завтра він допоможе нам. Так мене виховала мама, так ми жили завжди.
— Твоя сім’я! — Марія кинула телефон на диван. — А я і моя недужа мама для тебе — просто додаток? Чому допомога твоїм родичам завжди відбувається за мій рахунок?
У цей момент смартфон Андрія на столі завібрував.
На екрані з’явилося сповіщення від його сестри, Галини:
«Братику, рятуй! Мені терміново треба двадцять тисяч на перший внесок за нову автівку, стара вже зовсім розвалюється, соромно перед колегами. Ти ж обіцяв допомогти!»
Марія прочитала повідомлення швидше за чоловіка.
У її голові ніби щось розірвалося — остання тонка нитка терпіння, яка тримала цей шлюб докупи протягом останніх семи років.
Вона раптом замовкла, випрямила спину і подивилася на чоловіка зовсім іншим поглядом — холодним і прозорим.
— Знаєш що, Андрію? — промовила вона дивно спокійним тоном. — Допоможи їй. Обов’язково допоможи. Сестра ж не може їздити на старому авто.
Андрій здивовано кліпнув очима.
Він очікував тривалої сварки, сліз та істерики, а натомість почув згоду.
— Ти серйозно? Ти не сердишся?
— Кожен має отримати те, на що заслуговує, — Марія розвернулася і вийшла з кухні, вже подумки складаючи план дій.
Наступного ранку Марія діяла як професійний стратег.
Вона не влаштовувала сцен, не нагадувала про борг.
О шостій ранку вона приготувала чоловікові каву, як і зазвичай, але замість розкішного сніданку на столі стояв лише черствий хліб і шматочок масла.
— Вибач, любий, грошей на нормальні продукти немає, ти ж усе віддав Оресту, — лаконічно пояснила вона.
В обідню перерву Марія взяла відгул на роботі.
Її першим пунктом був банк. Вона відкрила новий рахунок, до якого ніхто, крім неї, не мав доступу.
Потім поїхала до своєї давньої подруги Олени, яка працювала адвокатом із сімейних справ.
— Оленко, мені потрібен повний аудит моїх фінансових внесків у наш шлюб за останні п’ять років, — Марія поклала на стіл теку з виписками. — Я хочу знати, скільки моїх грошей пішло на «порятунок» СТО Ореста, на ремонти в квартирі свекрухи та на забаганки Галини.
Олена уважно вивчала документи, періодично хитаючи головою.
— Маріє, ти фактично утримувала не лише свого чоловіка, а й усю його родину. Твоїх переказів на їхні картки вистачило б на ще одну машину. Якщо ми подамо до суду, я зможу довести, що ці кошти витрачалися без урахування інтересів сім’ї.
— Діємо, — твердо відповіла Марія. — І не шкодуй його. Я надто довго грала в «хорошу невістку».
Того ж вечора вона перевела свою чергову зарплату та премію на новий таємний рахунок.
Тепер у загальному бюджеті панувала пустка.
Минуло кілька днів.
Андрій, звикнувши до того, що фінансові діри завжди латає дружина, знову відправив Оресту «невелику суму» на оренду нового приміщення.
Коли ж він наступного дня спробував розплатитися за вечерю в ресторані, куди його запросила сестра Галина, термінал видав коротке і безжальне:
«Недостатньо коштів».
— Маріє, що з нашою спільною карткою? — запитав він увечері, намагаючись приховати роздратування. — Там же мало бути п’ятнадцять тисяч.
— Я їх витратила, — спокійно відповіла Марія, не відриваючись від книги. — Купила мамі ліки. Ті самі, які ти обіцяв оплатити ще минулого місяця.
— Але як же так? Я ж обіцяв Галині.
— Тоді візьми кредит, — Марія нарешті подивилася на нього. — Це ж твоя сім’я. Хіба кредити — це перешкода для справжньої родинної любові?
Через два дні у двері квартири почали буквально грюкати.
На порозі стояла Софія Марківна, мати Андрія.
Вона виглядала як завжди бездоганно: дороге пальто, ідеальна зачіска і вираз обличчя людини, якій усі щось винні.
— Де гроші?! — замість вітання вигукнула вона, вриваючись до вітальні. — Андрій каже, що ви не можете дати Оресту на розвиток бізнесу! Що це за егоїзм, Маріє? Ви живете в цій квартирі, яку, між іншим, я допомагала вибирати!
— Добрий вечір, Софіє Марківно, — Марія не поспішаючи налила собі чаю. — Сідайте. Чай, на жаль, без печива — бюджет не дозволяє.
— Ти мені не кажи про щось інше! — свекруха вмостилася на диван, кинувши свою сумочку на стіл. — Давай двадцять тисяч. Мені треба терміново засклити балкон на дачі. Андрій обіцяв, що цього тижня все буде.
— Не дам, — Марія зробила ковток чаю, дивлячись свекрусі прямо в очі. — Ні двадцяти тисяч, ні двадцяти гривень.
— Що?! Андрію, ти чув, що твоя дружина мені каже? — Софія Марківна звернулася до сина, який боязко тулився біля стіни. — Вона мені відмовляє! Рідній матері!
Андрій мовчав, дивлячись на дружину
Він ніби вперше помітив, як змінилися її очі — у них більше не було м’якості та готовності йти на компроміс.
Марія дістала з тумбочки синю папку і поклала її на стіл перед свекрухою.
— Це копія позову про розірвання шлюбу та розділ майна. Згідно з моїми підрахунками, за останні три роки Андрій перерахував вашій родині понад вісімсот тисяч гривень із нашого спільного бюджету. Враховуючи, що його офіційна зарплата покриває лише його власні витрати, ці гроші фактично були моїми. Я вимагаю повернення коштів або компенсації через частку в майні.
— Ти розумієш сама, що говориш? — Софія Марківна поблідла.
— Ні, я просто нарешті прозріла. Поки ви купували шуби та їздили в Карпати, моя мати чекала на допомогу. Сьогодні я оплатила її операцію. Сама. Взявши особисту позику під великі відсотки. А ви тепер можете спонсорувати одне одного скільки забажаєте. Тільки врахуйте: після розлучення в Андрія залишиться зарплата в двадцять тисяч гривень. Мінус оренда житла, мінус мої позови. Думаю, на балкон вам вистачить років через десять.
Свекруха схопилася, прошипіла щось про «невдячну змію» і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
Минуло три тижні.
Квартира занурилася в тишу.
Андрій жив у вітальні на дивані.
Його телефон розривався від дзвінків Ореста та Галини.
Вони вимагали, просили, маніпулювали, плакали.
Але коли Андрій чесно сказав, що в нього в кишені лише триста гривень на проїзд до кінця тижня, вони просто перестали брати слухавку.
Орест сказав, що «бідні родичі йому не цікаві», а Галина заблокувала його всюди.
Марія повернулася з лікарні ввечері.
Її мати успішно проходить реабілітацію і вже почала ходити.
Марія сіла на кухні, втомлена, але з легким серцем.
Андрій зайшов тихо, тримаючи в руках роздруківки своїх банківських рахунків.
— Ти була права, — сказав він майже пошепки. — Я для них був просто гаманцем. Як тільки гроші закінчилися, я перестав існувати як брат і як син.
— Це боляче, я знаю, — відповіла Марія, не дивлячись на нього.
— Я хочу все змінити. Я підпишу будь-яку угоду. Спільний бюджет під твоїм повним контролем. Жодної копійки в бік моїх родичів без твоєї письмової згоди. Я буду працювати на двох роботах, щоб повернути те, що вони витягнули з тебе. Тільки не йди.
Марія довго дивилася на нічне місто за вікном.
Вона бачила, як її чоловік проходить через найважчий урок у своєму житті.
— Відмова від позову лежить на столі, — сказала вона нарешті. — Підпишеш шлюбний контракт із моїми умовами — залишишся. Але пам’ятай: другого шансу не буде. Моя доброта закінчилася на тій порожній мисці з сирниками.
Андрій підписав документи, не вагаючись.
Через рік вони знову сиділи на тій самій кухні.
На столі був свіжий пиріг, а в кімнаті лунав сміх мами Марії, яка приїхала в гості.
Родина Андрія більше не дзвонила — вони знайшли собі нову «жертву» серед дальніх родичів.
А Марія вперше за довгі роки відчувала, що її дім — це її фортеця, де більше немає місця для чужої жадібності.
Вона перемогла, зберігши і себе, і свою сім’ю, але вже на зовсім інших, чесних умовах.
А у вас є такі родичі, яким від вас потрібна лише допомога і все, а коли сказали ні – то стали ворогами?
Фото ілюстративне.
