Вечірній Київ повільно занурювався в сутінки. Золоті бані соборів ще відблискували останніми променями сонця, а на Подолі вже починали запалюватися вогні затишних кав’ярень. Соломія сиділа у своєму домашньому кабінеті, підсвіченому лише м’яким світлом настільної лампи. Вона працювала в провідній маркетинговій агенції вже п’ять років і звикла тримати все під контролем. Проте сьогоднішня розсилка від HR-відділу змусила її добряче понервувати.

«Вітаємо в команді нового креативного директора — Оксану Вороніну», — свідчив рядок у листі.

Соломія завмерла. Це ім’я було для неї не просто набором літер. Це був привид із минулого її чоловіка, жінка, чиє ім’я вона воліла б ніколи не чути у стінах свого офісу.

— Андрію! — покликала вона чоловіка. Голос її був тихим, але в ньому відчувалася напруга, яку важко було приховати.

Андрій з’явився на порозі через хвилину. Він був у своїй улюбленій домашній футболці, з чашкою запашного трав’яного чаю. Його спокійний вигляд зараз контрастував із внутрішнім буревієм дружини.

— Що сталося, Соль? Ти виглядаєш так, ніби побачила привид.

— Можливо, так і є, — вона розгорнула ноутбук до нього. — Ти знав про це? Про Оксану?

Андрій підійшов ближче, мружив очі, вчитуючись у текст. Його обличчя на мить здригнулося — ледь помітний жест, який Соломія, як професійний маркетолог і любляча дружина, миттєво зафіксувала.

— Ні, я… я не знав подробиць, — він відставив чаю на стіл і відійшов до вікна, дивлячись на вогні міста.

— Не знав подробиць чи не знав взагалі? — Соломія підвелася, схрестивши руки на грудях. — Андрію, вона твоя колишня наречена. Ви були разом три роки. І тепер вона працюватиме в нашому відділі. Прямо навпроти нас.

— Соломіє, це було цілу вічність тому, — він зітхнув, намагаючись зберегти спокій. — Ми з нею не спілкувалися років шість. Для мене це просто ім’я в списку співробітників. Це лише робота.

— Робота? — Соломія відчула, як до горла підступає гіркота. — Ти розумієш, що ми проводимо в офісі по десять годин на добу? Ми обідаємо разом, обговорюємо стратегії, їздимо на конференції. Я не хочу, щоб твоє минуле сиділо за сусіднім столом і нагадувало мені про те, ким ти був до мене.

— Ти перебільшуєш, люба. Я люблю тебе. Наш шлюб — це те, чим я дорожу понад усе. Оксана — професіонал, її взяли за її кейси, а не за наше спільне минуле.

— Мені важко в це повірити, Андрію. Чому ти не сказав мені, якщо щось чув?

— Тому що знав: ти почнеш хвилюватися, — він підійшов до неї і спробував взяти за руки, але вона м’яко відсторонилася. — Я хотів захистити твій спокій.

— Приховуючи правду? Це не захист, Андрію. Це створення тріщини між нами.

Розмова затягнулася до пізньої ночі. Вони не кричали — у їхній родині було не прийнято з’ясовувати стосунки на підвищених тонах, але холод, що заповнив кімнату, був відчутнішим за будь-який крик. Соломія розуміла, що це лише початок.

Перший робочий день Оксани в агенції видався сонячним. Соломія прийшла раніше за всіх, бездоганно вдягнена у діловий костюм глибокого синього кольору. Вона намагалася зосередитися на звіті, але погляд мимоволі зупинявся на порожньому столі навпроти Андрія.

О дев’ятій ранку двері відчинилися, і в офіс увійшла вона. Оксана була саме такою, якою її пам’ятала Соломія з випадкових фотографій минулих років, але ще впевненішою. Елегантна, з легкою посмішкою та ідеальним каре.

— Доброго ранку всім! — її голос був мелодійним, без жодного натяку на ніяковість. — Я Оксана, рада приєднатися до вашої команди.

Андрій підвівся з-за свого столу. Соломія спостерігала за кожним його рухом.

— Вітаю, Оксано. Давай я допоможу тобі налаштувати доступ до системи та покажу, де у нас що, — сказав він ввічливо, але стримано.

— Дякую, Андрію. Дуже приємно бачити знайоме обличчя в новому колективі, — вона посміхнулася йому так, ніби вони щойно розійшлися після вчорашньої кави.

Цей короткий діалог став для Соломії справжнім випробуванням. Протягом дня вона помічала, як Оксана кілька разів підходила до Андрія з «робочими питаннями». Вони схилялися над одним монітором, щось обговорювали, і хоча це виглядало цілком професійно, Соломії здавалося, що повітря навколо них іскриться від несказаних слів.

Ввечері, коли вони повернулися додому, Соломія не витримала:

— Ти був надто уважним до неї сьогодні.

Андрій стомлено скинув піджак. — Я просто допомагав новому колезі. Якби це був хтось інший, ти б і слова не сказала.

— Але це не хтось інший! Це жінка, з якою ти збирався будувати життя! Ти бачив, як вона на тебе дивиться?

— Як на колегу, Соломіє. Прошу тебе, не шукай чорну кішку в темній кімнаті, особливо коли її там немає.

— Я не вигадую, Андрію. Моя інтуїція мене ніколи не підводила. Вона не просто так прийшла в нашу компанію.

Роздоріжжя
Минали тижні. Робоча атмосфера ставала дедалі напруженішою. Компанія запустила новий великий проект — ребрендинг великого національного рітейлера. Андрія та Оксану призначили співкерівниками. Це означало ще більше спільних нарад, пізніх вечорів в офісі та ділових обідів.

Соломія вела свій проект, не менш важливий, але її думки постійно поверталися до того, що відбувається за зачиненими дверима переговорної кімнати №4.

Одного разу, затримавшись на роботі, Соломія побачила, як Андрій та Оксана виходять з офісу разом. Вони прямували до невеликої кав’ярні неподалік. Її серце стиснулося. Вона знала, що це може бути робоча зустріч, але чому він не сказав їй?

Наступного дня вона вирішила діяти. Соломія не була прихильницею стеження, але потреба в правді була сильнішою. Вона знала, що вони знову пішли на обід разом. Зайшовши до кав’ярні трохи пізніше, вона побачила їх за кутовим столиком. Вони не трималися за руки, не цілувалися. Вони просто розмовляли, але в погляді Оксани було щось таке — суміш ностальгії та заклику, що Соломії стало важко дихати.

Вона зробила фото — просто як доказ для себе, щоб не думати, що вона божеволіє.

Вдома відбулася вирішальна розмова.

— Ти знову обідав з нею, Андрію. В тій затишній кав’ярні на кутку.

Він завмер з ножем у руці — він саме нарізав хліб до вечері.

— Ми обговорювали презентацію для клієнта. В офісі було занадто галасливо.

— Презентацію? Дві години? З вином? — Соломія поклала телефон на стіл із відкритим фото. — Чому ти брехав мені, що ти з усією командою?

Андрій поклав ніж і повільно сів на стілець.

— Бо я боявся твоєї реакції. Соломіє, ти перетворила моє життя на постійний допит. Я не можу вільно дихати під твоїм наглядом. Оксана… вона просто спокійна. З нею легко працювати.

Ці слова були болючішими за будь-яку зраду. «З нею легко».

— Отже, справа в мені? — голос Соломії тремтів. — Я винна в тому, що хочу чесності у нашому шлюбі? Що не хочу бачити, як мого чоловіка поступово забирає жінка з його минулого?

— Вона мене не забирає, Соломіє. Ти сама мене відштовхуєш своїми підозрами.

— Добре, Андрію. Якщо тобі так «важко» зі мною, то в мене є пропозиція. Ми обоє знаємо, що проект, який я веду — «SkyLine» — це майбутнє цієї компанії. Я вклала в нього душу.

— До чого тут проект? — він насупився.

— До того, що я не можу працювати в атмосфері брехні. Я ставлю умову: або вона йде з компанії після завершення цього етапу, або я йду зараз. Разом зі своїм проектом і клієнтами, які працюють зі мною персонально.

Андрій засміявся, але в цьому сміху не було радості.

— Ти шантажуєш мене роботою? Це професійно, Соломіє?

— Це особисто, Андрію. Наш шлюб був для мене святинею, а ти впустив туди третю особу. Вибирай: наш спокій і спільне майбутнє, чи «легкість» спілкування з Оксаною.

Він мовчав довго. Потім підвівся і підійшов до вікна.

— Знаєш, я завжди захоплювався твоєю силою, Соль. Але зараз ця сила руйнує все. Оксані справді легко зі мною, бо вона не вимагає від мене бути ідеальним. Вона просто бачить у мені людину, а не частину своєї «ідеальної картини світу».

— То ти вибираєш її? — прошепотіла Соломія.

— Я вибираю спокій. Я не хочу більше воювати.

Наступного ранку Соломія подала заяву про звільнення. Це був шок для керівництва. Вона забрала проект «SkyLine», оскільки за контрактом мала на нього авторські права у певних сегментах, і перейшла до конкуруючої фірми, яка давно мріяла отримати такого спеціаліста.

Розрив був болючим, але швидким. Андрій залишився в агенції. Він і Оксана продовжували працювати разом, і незабаром їхні робочі стосунки справді переросли у щось більше. Проте, як згодом дізналися спільні знайомі, та сама «легкість», якої він так прагнув, виявилася ілюзорною. Оксана була амбітною жінкою, і незабаром її кар’єрні інтереси стали вищими за їхні стосунки.

Андрій зберіг свою роботу, але втратив те глибинне коріння, яке мав із Соломією. Його нерви справді заспокоїлися від відсутності сцен ревнощів, але в душі оселилася пустка.

Соломія ж, навпаки, розквітла. Вона перетворила проект «SkyLine» на справжній прорив року. Вона заробила не лише солідну суму грошей, а й репутацію людини, яка вміє захищати свої цінності — як у бізнесі, так і в житті.

Через рік, випадково зустрівши Андрія в одному з парків міста, вона лише ввічливо кивнула йому. В її очах більше не було болю чи гніву. Була лише вдячність — за те, що минуле вчасно пішло з її життя, звільнивши місце для справжнього, чесного майбутнього. Вона зрозуміла, що іноді, щоб виграти головну битву свого життя, потрібно дозволити собі програти маленьку війну за людину, яка не готова була боротися разом з тобою.

Андрій дивився їй услід, тримаючи в руках телефон, на який прийшло чергове повідомлення від Оксани про термінову правку в макеті. Він відчув легкий укол жалю, але в Києві вже панувала весна, і треба було йти далі. Кожен отримав те, до чого прагнув: хтось — спокій і нерви, а хтось — свободу і справжній успіх.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.