Вечір видався вологим і прохолодним. Олена сиділа за кухонним столом, перевіряючи рукопис нового роману для видавництва, де працювала редакторкою. У квартирі пахло корицею та завареним чаєм — це був їхній з Андрієм ритуал затишку. Але останнім часом затишок став здаватися штучним, наче декорація в театрі, яку забули прибрати після вистави.
Андрій увійшов до кухні, тримаючи телефон у руці. Його погляд був прикутий до екрана, а на губах грала легка, майже непомітна усмішка, яку він одразу сховав, як тільки побачив дружину.
— Оленко, я в душ, — кинув він, кладучи смартфон екраном донизу на стільницю.
Але за секунду екран засвітився від сповіщення. Олена мимохідь глянула на нього. «Дякую за вчорашнє, це було саме те, що мені потрібно…» — промайнуло перед очима, перш ніж Андрій блискавично підхопив гаджет.
— Робота? — тихо запитала вона, відчуваючи, як у грудях починає розтікатися дивна тривога, схожа на передчуття грози.
— Так, знову той проект із логістики. Клієнти самі не знають, чого хочуть, — буркнув він і швидко вийшов з кімнати.
Олена залишилася наодинці з шумом води у ванній. Вона намагалася переконати себе, що це лише професійні моменти. Андрій завжди був успішним менеджером, його цінували за вміння знаходити спільну мову з людьми. Але останні два місяці ця «спільна мова» стала забирати в нього надто багато часу. Вечері ставали коротшими, розмови про спільне майбутнє — рідшими, а пароль на телефоні — складнішим.
Вона мимоволі згадала Марину. Її найкращу подругу ще з часів навчання в Могилянці. Марина завжди була яскравою, галасливою, але після розлучення з чоловіком пів року тому вона стала частою гостею в їхньому домі.
— Оленко, ти не уявляєш, як це — коли стіни тиснуть своєю тишею, — плакала Марина на цій самій кухні місяць тому. — Добре, що у вас так тепло. Ви для мене — як острівець стабільності.
Андрій тоді виявляв надзвичайну емпатію. Він підливав Марині вина, слухав її довгі розповіді про самотність і навіть пропонував допомогти з ремонтом у її новій квартирі. Олена раділа: «Який у мене чудовий чоловік, як він цінує мою дружбу».
Тепер ця радість гірким присмаком віддавала в роті.
Наступного тижня Олена почала помічати деталі, які раніше здавалися випадковими. Андрій став частіше затримуватися «на об’єктах». Марина, яка раніше дзвонила Олені щодня, тепер обмежувалася короткими повідомленнями у Viber: «Зайнята, сонечко, бігаю по справах».
Одного вечора Олена вирішила провести невеликий експеримент. Вона зателефонувала Марині близько восьмої вечора.
— Мариночко, я тут спекла твій улюблений яблучний пиріг. Може, заскочиш? Андрій якраз на нараді допізна.
— Ой, Оленко, я саме на іншому кінці міста. Зустрілася зі знайомим, обговорюємо одну справу. Давай іншим разом? — голос подруги звучав трохи напружено.
Олена поклала слухавку і через десять хвилин набрала робочий номер Андрія. Охоронець офісу відповів привітно:
— Андрій Сергійович? Та він пішов ще о шостій, Олено Миколаївно. Сказав, що має термінову зустріч поза офісом.
Світ навколо Олени на мить втратив кольори. Вона сіла на підвіконня, дивлячись на вогні вечірнього Києва. Вона не хотіла вірити в банальність того, що відбувалося. Це було надто просто, надто боляче і надто несправедливо. Вісім років шлюбу, спільні подорожі в Карпати, мрії про будинок під Каневом — невже все це могло розчинитися в ароматі парфумів її подруги?
Вона вирішила не влаштовувати сцен. Її батько, старий викладач історії, завжди казав: «Оленко, істина потребує тиші та спостереження». І вона почала спостерігати.
Субота була сонячною. Андрій сказав, що їде до батьків у передмістя допомагати з садом. Олена ж вирішила піти за подарунком для племінниці в один із великих торгових центрів.
Вона проходила повз фуд-корт, коли її увагу привернула знайома постать. У кутку затишної кав’ярні, де зазвичай збиралися закохані пари, сиділи вони. Андрій і Марина.
Вони не просто пили каву. Марина щось захоплено розповідала, активно жестикулюючи, а Андрій тримав її за руку. Він дивився на неї тим самим поглядом, яким колись дивився на Олену під час їхнього медового місяця в Одесі — з ніжністю, яка не потребувала слів.
Олена зупинилася за декоративною колоною. Серце калатало так сильно, що, здавалося, його чути на весь поверх. Вона не відчула бажання підбігти і влаштувати скандал. Навпаки, її охопив такий крижаний спокій, якого вона ніколи раніше не відчувала. Вона просто дістала телефон і зробила одне фото. Не для шантажу, а для того, щоб потім, коли її знову накриє хвиля наївності, нагадати собі: це не сон.
Вона вийшла на вулицю. Повітря було наповнене запахом каштанів, життя вирувало навколо, люди кудись поспішали, сміялися. А Олена відчувала себе глядачем, який раптово побачив виворіт красивої картини — там були лише пил і старі цвяхи.
Увечері Андрій повернувся додому, випромінюючи фальшиву втому.
— Фух, натомився. Батько знову затіяв пересадку кущів, ледь впоралися, — сказав він, роззуваючись.
Олена спокійно накривала на стіл. — Як там мама? — запитала вона, не піднімаючи очей.
— Добре, передавала тобі привіт і банку домашнього варення. Забув у машині, завтра занесу.
Олена поставила перед ним тарілку з вечерею. — Знаєш, Андрію, я сьогодні теж була за містом. Тільки в іншому напрямку. У центрі. Зайшла в кав’ярню «Шоколадниця» на другому поверсі торгового центру.
Виделка в руках Андрія завмерла. Він повільно підняв голову. — І як? Там завжди багато людей по суботах.
— Так, багато. Але я зустріла там дуже знайому пару. Вони виглядали такими щасливими, Андрію. Такими… вільними від зобов’язань.
Настала тиша. Така густа, що її можна було різати ножем. Андрій відклав прибори, його обличчя зблідло, а погляд став метатися по кімнаті.
— Олено, я… це не те, що ти думаєш.
— О, ні, Андрію. Це саме те. Я бачила, як ти тримав її за руку. Я бачила твої очі. Давай не будемо додавати до розчарування ще й дешеву брехню. Ми ж поважаємо наше минуле, чи не так?
Він закрив обличчя руками. — Це почалося випадково. Вона була така розгублена після розлучення, я просто хотів підтримати…
— Підтримка — це чудово, — перебила його Олена м’яко, але твердо. — Але коли підтримка перетворюється на секретну зустріч у кафе, поки дружина чекає вдома з пирогом, це вже має іншу назву.
Вона встала з-за столу. — Я не хочу зараз слухати пояснення про «як так сталося». Мені потрібно, щоб завтра Марина повернула ключі від нашої квартири. І я хочу, щоб ти сьогодні переночував у вітальні. А вранці ми вирішимо, як будемо рухатися далі. Окремо.
Наступного дня Олена зателефонувала Марині. Вона очікувала на істерику, виправдання або агресію, але Марина прийшла тихо, з опущеними очима.
Вони сіли одна навпроти одної. Та сама кухня, той самий стіл. Але тепер між ними пролягла прірва, яку неможливо було засипати словами.
— Навіщо, Марино? — просто запитала Олена.
Марина почала плакати. Не тими ефектними сльозами, якими вона зазвичай привертала увагу чоловіків, а тихо, шмигаючи носом. — Я не знаю, Олено. Мені було так порожньо. Ти завжди була такою сильною, у тебе все було ідеально — дім, робота, Андрій. А я… я почувалася нікчемною. І коли Андрій почав проявляти увагу, я не змогла встояти. Це було як ковток води в пустелі.
— І цей ковток води ти вирішила вкрасти з криниці найкращої подруги? — Олена дивилася на неї з сумом. — Ти знаєш, Марино, я б зрозуміла, якби ти мені сказала. Якби ти зізналася, що між вами щось виникло. Боляче було б, але ми б залишилися людьми. Але ти приходила сюди, пила мій чай, слухала про мої переживання і водночас…
— Пробач мені, — прошепотіла Марина.
— Я пробачаю тобі. Але не тому, що ти на це заслуговуєш, а тому, що я не хочу носити твій вчинок у своєму серці. Але нашої дружби більше немає. І нашого спілкування теж. Будь ласка, залиш ключі на тумбочці і йди.
Коли Марина пішла, Олена відчула дивне полегшення. Вона зрозуміла, що Марина ніколи не була її справжньою подругою — вона була лише супутницею в її успіху, яка при першій нагоді спробувала цей успіх привласнити.
Олена не стала мучити себе спробами «склеїти розбиту чашку». Вона запропонувала Андрію розлучитися спокійно, без поділу ложок і скандалів.
— Я залишаю тобі цю квартиру, — сказав Андрій під час останньої розмови. — Це найменше, що я можу зробити.
— Ні, Андрію. Квартира нагадує мені про нас. Я хочу почати з чистого аркуша. Ми її продамо, поділимо гроші, і кожен піде своєю дорогою.
Вона переїхала в невелику, але світлу квартиру в старому районі міста, де з вікна було видно куполи Софії. Вона занурилася в роботу. Видавництво запропонувало їй очолити новий напрям — сучасну українську прозу.
Олена почала писати сама. Спочатку це були просто замітки в щоденнику, але згодом вони перетворилися на оповідання. Вона писала про жінок, які втрачали землю під ногами, але вчилися літати. Її тексти були сповнені іронії, ніжності та глибокого розуміння людської природи.
Через три місяці її перше оповідання опублікували в престижному журналі. Потім друге, третє. Читачі впізнавали в її героїнях себе — справжніх, неідеальних, але незламних.
Минуло пів року. Олена сиділа в кав’ярні на Подолі, чекаючи на свого автора. Вона виглядала чудово — нова зачіска, спокійний погляд, елегантна сукня. Вона відчувала себе цілісною, як ніколи раніше.
Двері відчинилися, і в зал увійшов Андрій. Він помітив її не одразу, а коли побачив, завмер на місці. Він підійшов до її столика.
— Оленко? Можна присісти на хвилину?
— Звичайно, Андрію. Сідай.
Він виглядав стомленим. У кутиках очей з’явилися нові зморшки, а в рухах не було колишньої впевненості. — Я бачив твою книгу на розкладках. «Тіні на веранді». Купив, прочитав. Це… це дуже сильний текст, Олено.
— Дякую. Мені важливо було це написати.
— Як ти? — запитав він тихо.
— Я щаслива, Андрію. Нарешті я живу своїм життям, а не очікуваннями інших. Я навчилася цінувати тишу і свій власний простір. А як ти? Як Марина?
Андрій опустив очі. — Ми розлучилися через два місяці після того, як ти пішла. Виявилося, що коли немає таємниці, немає й того драйву. Вона почала вимагати від мене того ж, що й від колишнього чоловіка. А я… я просто зрозумів, що шукав у ній те, чого мені не вистачало в самому собі, а не те, що було між нами.
Він спробував взяти її за руку, як тоді в кафе, але Олена м’яко відсторонилася.
— Оленко, можливо… можливо, ми могли б спробувати ще раз? Я все зрозумів. Я тепер знаю, що ти для мене значать.
Олена подивилася на нього з легкою посмішкою. Вона не відчувала ні злості, ні жалю. Тільки легкий сум за тим, ким вони колись були.
— Знаєш, Андрію, в українській мові є гарне слово — «відлуння». Те, що ми мали, тепер лише відлуння. Воно гарне, але це не звук. Це лише спогад про нього. Я не хочу жити спогадами. Я хочу жити сьогоденням. І в цьому сьогоденні місця для нас більше немає.
Вона встала, взяла сумку. — Бажаю тобі знайти свій шлях, Андрію. Але шукай його не в мені, а в собі.
Вона вийшла з кав’ярні. Надворі був чудовий травневий день. Повітря було сповнене аромату квітучих каштанів та свіжості Дніпра. Олена йшла впевнено, насолоджуючись кожним кроком. Вона знала, що попереду ще багато сторінок її власної книги, і кожна з них буде написана нею самою.
Вона більше не була «дружиною Віктора» чи «подругою Марини». Вона була Оленою Миколаївною — жінкою, яка вміє прощати, вміє йти і, головне, вміє любити себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
